Цьогоріч з’явилося багато знакових перекладів американської літератури, а ми зупинилися на деяких із них, які дуже вдало розкривають американську ідентичність, разом із тим торкаючись питання колишньої величі Америки (реальної чи ефемерної). До цієї добірки потрапили романи про історію чорної та індіанської Америки, Америки східних емігрантів, слабкої та сильної, країни, яка пам’ятає й забуває своє походження, а також альтернативна історія, яка ставить Америку з її панівного становища на позиції другорядної екзотизованої країни.

Тоні Моррісон. Кохана

Харків: Фабула, 2017. 368 с.

Один із головних романів нобелівської лауреатки 1993-го року, Тоні Моррісон, – історія з містичним флером про страшну любов матері до своєї дитини.

Кольорова вагітна жінка, Сет, тікає з рабства зі своїми малими дітьми. Їй дивом вдається врятуватися й потрапити до своєї вільної свекрухи, щоб майже місяць жити на свободі, поки по неї не прийдуть мисливці на рабів-втікачів. Почуття й інстинкти Сет після років життя в нелюдських умовах підлаштовуються під викривлені цінності світу. Тож героїня бачить тільки один вихід зі складеної ситуації – їй треба за будь-яку ціну захистити своїх дітей. А оскільки зробити це в умовах наявного укладу світу неможливо, їх треба вбити. Щоправда, акт своєї великої й милосердної любові Сет встигає виявити тільки до дворічної дочки.

Ні, Сет – не чорна Медея. На відміну від своєї давньогрецької літературної родички, вона не збожеволіла. Скоріше, навпаки. Якщо для античної персонажки вбивство дітей було потьмарення свідомості, яке згідно з давньогрецькою культурою вважалось покаранням богів, то для Сет божевіллям і покаранням в її житті було все, крім акту вбивства (або ж вона добре себе в цьому переконала).

У теперішньому часі жінка живе тихим спокійним життям. Її пам’ять її не обтяжує. Як події до війни між Північчю та Півднем відійшли в історію, так і Сет витіснила всі свої страшні спогади (з яких вбивство дитини для неї – далеко не найгірший). Хоча це блаженне забуття не могло тривати вічно – її починають навідувати «привиди» з минулого. Це поява цілком реального Поля Ді – чоловіка, який пам’ятає Сет молодою, до втечі з рабства. А також реального привида – дівчини на ім’я Кохана, про яку ми до кінця не розуміємо, чи вона – воскресла вбита дочка Сет, чи просто божевільна з околиці (Моррісон дає у тексті вказівку на можливість реалістичної інтерпретації, без залучення потойбічних сил та іншої містики). І хай до кінця так і не стає зрозумілим, чи дівчина справді була привидом коханої дочки, чи тільки грою хворої уяви героїні, але у фокусі роману постає чистилище любові та спокута матері перед дочкою за обране для неї майбутнє.
.

.

Філіп Майєр. Син

Харків: Віват, 2017. 576 с.

Сто років самотності в Техасі – саме те, що створив Філіп Майєр, написавши «Сина», роман, який заледве не отримав Пулітцерівську премію в 2014-му році, якби не «Щиголь» Донни Тартт.

Це типова родинна сага, історія трьох представників родини Мак-Каллоу, а також загарбницька історія півдня Америки, що крутиться навколо індіанців, мексиканців, расової й гендерної нерівності, а також навколо нафти й землевласництва.

Якщо для Європи ХХ століття знаковими подіям були світові війни, то тут, на півдні Штатів, вони – лише далекий відгомін. Тут точиться своя війна – око за око, син за сина. Три основні персонажі книжки – це Ілай Мак-Каллоу, легендарний патріарх родини, якого в дитинстві викрали індіанців; його син Пітер, романтична й співчутлива натура, чия лінія пов’язана зі стосунками з мексиканцями; а також правнучка Ілая, Джинні, спадкоємиця ранчо й нафтових свердловин, магнатка й підприємиця, яка опирається патріархальній долі жінки, хоча й не наважується назвати себе феміністкою. Для цих персонажів життя – боротьба за виживання та самоствердження, яка від покоління до покоління ніяк не припиняється, хоча й видозмінюється разом зі світом (і, на їхню думку, неабияк вироджується).

Час від часу автор іронізує із вкорінених образів Дикого Заходу та з людей, які начиталися вестернів і мріють погратися в ковбоїв. Романтичні натури в цьому романі не виживають, а якщо якимось дивом їм вдалося вціліти, то вони точно не досягають жодного успіху. До того ж диким тут постає не індіанський чи мексиканський світи. Маленький Ілай, коли його щойно викрали індіанці, аж ніяк не думав, що стане одним із них і що у ньому назавжди лишиться туга за зникомим життям команчів. Але, поживши з ними і був вимушений обставинами повернутися до «блідолицих», він бачить світ по обидва боки барикади.

Тож Ілай виявляє, що білі бувають нічим не кращими за індіанців, а героїзованими рейнджерами стають ті, кому мало місця в рамках американського закону та моралі. Тож з цього погляду Дикий Захід – це територія білих патріархальних чоловіків, які демонструють свою силу й не рахуються із жодною мораллю. Це простір первісного дикого виживання, на якому нема місця для слабких, а також для закону, покликаного цих слабких захищати.

.

.

Філіп Дік. Людина у високому замку

Київ: Комубук, 2017. – 320 с.

Історія не має умовного способу, щоправда, це правило не заважає письменникам продовжувати фантазувати на тему «а що якби…» і уявляти альтернативні варіанти її перебігу. Роман «Людина у високому замку», який у 1963 році здобув премію «Г’юґо», – це альтернативне закінчення Другої світової та відповідь на питання: «А що якби виграла інша, фашистська сторона?» І якщо вірити роману Діка, у такому разі японці поглянули б на американську культуру як на екзотичну країну й почали б скуповувати весь справжній і підробний американський антикваріат; гоніння на євреїв продовжилися б по всьому світу; типовим для всіх стало б знати німецьку, а не англійську, а на тих, хто зі своїх особистих міркувань не вивчив цю мову, дивилися б як на відсталих ідіотів.

При цьому люди однаково носилися б із думою про «а що якби…», для чого в романі є спеціальна книжка, яка описує «альтернативну» реальність, тобто дуже подібну на нашу реальну історію. І її захоплено читають навіть ті, хто, судячи з усього, взагалі рідко тримав книжки в руках.

У своїй альтернативній історії Дік перевертає наш світ, демонструючи необов’язковість історії. Як таких логіки історії чи долі у книзі нема, натомість є випадковість, яка перетворюється на культ. Автор книжки про нашу реальну історію пише її, послуговуючись підказками оракула – книги «І-Цзін». Персонажі роману поводяться так само, і замість того, щоб обдумати свої рішення чи свою долю, охоче вслухаються у випадкові абсурдні пророцтва цієї книжки.

Постійне ворожіння на «І-Цзін» тут є божевільним ритуалом: випадкове пророцтво чи його трактування здатне подарувати твоїй справі процвітання, але може змусити твого майбутнього ділового партнера передумати. Просто тому, що так випало. За цим прочитується абсолютне небажання й невміння людей брати на себе відповідальність. Навіть коли йдеться про найцінніші і найважливіші для них речі. І автор ніби натякає нам, що все абсолютно випадкове, навіть перемога чи поразка у війні. Але це не знімає з нас відповідальність за власні вчинки.

.

.

В’єт Тан Нґуєн. Симпатик

Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. – 464 с.

Роман «Симпатик», що здобув у 2016 році Пулітцера, дечим нагадує іншого нещодавно перекладеного лауреата цієї премії – «Сина начальника сиріт» Адама Джонсона. Адже в обох випадках перед нами дражливий східний політичний простір, цікавість і важливість яких для журі премії, здається, переважили мистецькі якості творів.

У «Симпатику» йдеться про В’єтнам і про те, як життя у двох різних культурних просторах змінює людей. Оповідач роману – капітан в’єтнамської армії, який встигає вчасно емігрувати до Америки. Щоправда, там на нього чекає не звичайне цивільне життя, а доля подвійного агента. І ця робота добре відтінює сутність людини з подвійною ідентичністю, навколо чого крутиться текст книжки. В’єтнамець в Америці (чи виходець з будь-якої іншої східної країни) – це завжди чужий для обох сторін: Америка його ще не приймає, а батьківщина вже від нього відмовляється. Його англійська досконаліша за англійську американців, але на нього і його співвітчизників все одно накладають усі східні стереотипи. Тож герою роману, його друзям і всім вихідцям зі сходу залишається спостерігати і помічати все те, що питомі американська та в’єтнамська сторони помічати не хочуть.

Але в «Симпатику» йдеться не тільки про ідентичність, а й про репрезентацію цієї ідентичності. Оповідач допомагає відомому американському режисеру знімати кіно про В’єтнамську війну, консультуючи його й виправляючи неточності. І кіно добре показує, що як аудиторію, так і режисера більше цікавлять деталі декорацій, ніж правдивість зображуваного.

Їм потрібна хороша картинка й узагальнення, стереотипи й пропаганда, а не історичні деталі й психологія персонажів:  «Автор поставив фільм так, як і збирався, де мої земляки будуть хіба що сировиною для епічної історії про те, як білі люди рятують хороших жовтих людей від поганих жовтих людей».  Тож все, що герой може тут зробити – це, знову ж таки, спостерігати. І допомогти хіба в дрібних деталях: показати, як кричать в’єтнамці, відкоригувати декорації і трохи підвищити заробітну плату акторам з масовки. А весь процес знімання кіно наочно демонструє стосунки східного світу зі старшим американським братом: в’єтнамці – це тільки масовка у власній історії, і найкраще, що їм вдається, – видавати екзотичні крики.

.

.

Ніл Ґейман. Американські боги

Київ: КМ-Букс, 2017. – 696 с.

За браком цілісної прадавньої історії, в Америці нема своєї міфології (за винятком індіанської, але оскільки індіанська культура не передує появі американської, а лише є одним з її складників, це не рахується). Хоча сьогодні ми повсякчас стаємо свідками спроб створити американський пантеон, що найкраще вдається фільмам про супергероїв. Ніл Ґейман теж долучився до цього процесу. І як творець коміксів, і як автор культових «Американських богів».

За сюжетом роману безмежними просторами Америки блукають старі боги, колись завезені сюди людьми, які в них вірили. Сьогодні цим богам несолодко живеться, адже віра в них, як і жертви та вшанування, неабияк вичерпались. Натомість з’явились нові боги – медіа, інтернет, машини тощо – які відвойовують увагу людей (хоча очевидно, що й вони не завжди будуть у пошані.

«Американські боги» – це митарства американською історією й культурою. Назвати книжку так, як це зробив Ґейман, дещо іронічно. В Америки не може бути своїх богів і міфології у класичному розумінні, вона надто юна та еклектична для цього – живиться з багатьох різних національних джерел. Говорячи про богів, очевидно, тут зачіпається значно ширше коло питань. Майбутні американці завозили з усіх куточків земної кулі не лише богів, а й цінності, звички, історію, фрагменти різних культур. Вони створювали маленькі копії своїх міст і країн (наприклад, Каїр, штат Іллінойс, описаний у романі). Тож у дечому Америка – копія цілого світу, щоправда, копія, яка прагне забути про це.

В інших книжках цієї добірки багато йшлося про різноманіття американських ідентичностей. У цьому романі видно, що сліди подвійної ідентичності є в кожного американця. Просто хтось у черговому своєму поколінні/переродженні забув, що у нього/неї була ще одна, завезена, ідентичність, і став повноцінним американцем, хоча мав потенціал до чогось більшого чи глибшого. І головний герой роману, Тінь, із цього погляду є зразковим втіленням американця й американського бога. У нього типово американські смаки і звички, він втратив зв’язок зі своїм походженням. Але це не означає, що в нього його нема.

Не менш цікавим є й присутність у книзі нових богів та заміщення стародавніх язичницьких поклонінь і жертв місцями поклоніння новим богам. Адже ритуал вечірнього переглядання телепрограм у романі не менш важливий за вшанування якоїсь із провідних богинь минулого, а замість старих язичницьких капищ із тим самим успіхом (і на тих самих місцях) функціонують діснейленди, торговельні центри та розважальні парки.

Щоправда, Ґейман дуже чемно оминув у своєму романі мусульманство, християнство та інші світові релігії, що прикро, але що й більш-менш зрозуміло. У цих богів немає проблем, до того ж вони космополітичні, а отже, мало можуть розкрити питання ідентичності. А ще Ґейман навряд би погодився нарватися на чергового аятолу з його прокляттям і повторити долю гонінь на Салмана Рушді за «Сатанинські вірші».

Тетяна Петренко