Книжка побачила світ у видавництві «Люта Справа». І помітять її не лише прихильники естетики концентрованого антисенсу. Адже Шинкаренко у своїй книжці порушив дуже актуальну тему: ірраціональний дух сьогоднішнього російського «ватного» імперіалізму.

Роман «Череп» переносить своїх читачів до уявно-узагальненої російської глибинки десь у Сибіру. Образи тамтешніх сіл і міст письменник наснажив «кінською» дозою гротеску й абсурду. Скажімо, автошляхами й вулицями вештаються «ізбушки» на курячих лапах. Серед них ви зустрінете також священика з автоматом і кількох шаленців, що погідно їдуть собі на танку «визволяти Україну від фашистів». Їхній похід, абсолютно випадковий і неусвідомлений, поступово опиняється в центрі реаліті-шоу одного з російських пропагандистських телеканалів. «Визволителям» доведеться зіткнутись і зі справжніми військами, і з різного роду місцевими бойовиками, зрештою, із загонами загадкового сибірського народу, який шукає свій скарб — «Золотого Хробака», викраденого в них і, як твердять легенди, захованого десь у Макіївці. Все це супроводжується нескінченними веселими та страшними деталями.

Картина «Росії Шинкаренка», «Росії-Визволительки», звичайно, багато в чому є грою з традиційними та новітніми стереотипами й перебільшеннями про цю країну, про сьогоднішню державу-агресора. Грою дотепною, одночасно ядучою щодо ворога та самокритичною стосовно його ірраціональної демонізації (що, зрештою, не дивно в обставинах війни). Проте, коли порівняти книжку «Череп» із реальним потоком новин із Російської Федерації, дослухатися до стилістики цього потоку, стає зрозуміло, що знущанням та іронією тут справа далеко не обмежується. Нагадаю лише одне повідомлення — про те, що ФСБ встановила «прослушку» для спостереження за генералом Слідчого комітету... в його самоварі. Відтак, абсурд Олега Шинкаренка (повторюся: як я вже зазначав у рецензіях на його попередні книжки, Шинкаренко — чи не найпослідовніший абсурдист у сучасній українській літературі) — це ще й метод. Метод дослідження стилю, духу та внутрішньої логіки цілого дискурсу «русскаго міра». І естетична нереалістичність методу насправді зовсім не стає на перешкоді вартим уваги результатам. Навпаки — «Череп» варто прочитати не тільки для того, щоб посміятися з химерних поєднань непоєднуваного та несподіваних порушень традиційних логічних зв’язків.

 У нинішніх реаліях, тобто в умовах гібридної війни проти згаданого «міра», роман Олега Шинкаренка — після того, як мине втомлена усмішка, — залишає цікаве відчуття дотику до ворожої сторони, нелінійної причетності до її, можливо, неусвідомлених мотивів. Інакше кажучи, розширює знання про супротивника. Хай це знання й ірраціональне, але хтозна, чи не допоможе воно в якусь непевну мить прийняти інтуїтивно вірне рішення?

У кожному разі, «Череп» неодмінно варто прочитати і любителям новітньої абсурдистської літератури, і тим, хто хоче в сучасних невеселих умовах знайти гумористичну «розрядку», й нарешті, всім, хто цікавиться метафізичним виміром російської геополітики та іронічною її деконструкцією.

Олег Коцарев