Її створили силами місцевого Нового театру, за сприяння франківських депутатів. Шість хвилин короткого метру зняли за книгою Степана Процюка «Травам не можна помирати», яку автор писав три роки. Вже після прем’єри Степан Процюк поїхав до Львова, на презентацію свого нового роману. За підсумками Форуму цей його твір, що вийшов у київському видавництві "Легенда", посів місце у «золотій двадцятці» українських видавців 2017 року.

Втім, це все буде пізніше, а перед тим Степан Процюк за горнятком кави розповів кореспондентові Укрінформу, що спонукало його написати психологічний роман про КДБ, чи вилікувалось сьогодні українське суспільство від русифікації, і що допомагає йому писати книги для підлітків.

МЕНШЕ ПРИСТОСУВАНСТВА, БІЛЬШЕ СПРАВЖНОСТІ

- Вітаю вас, пане Степане. Насамперед із тим, що вперше екранізовано ваш твір. Вам сподобався фільм «70-ті»? Зачепив?

- Так. Будь-яка екранізація, тим паче професійна, наближає до того часу, до роману. Будь-яка популяризація іншими засобами мистецтва літературних творів корисна, бо є люди, які не читають книг. Театр, кіно, картини якимось чином це візуалізують.

У 70-ті люди жили своїм життям. Я намагався показати, що багато хто й не уявляв, що творилось. Це було не життя, а існування міщанина, по-російськи – обивателя, якому було байдуже, що вмирає його мова і все інше.

Полковник Дурбачов у моєму романі славиться психічним садизмом. То оманливо думати, що лише він був кагебістом. В Західній Україні працювало дуже багато спеціалістів високого класу, які ненавиділи все українське і все, що з цим пов’язано. Причини на це були різні. У полковника загинув батько, який боровся з бандерівцями. І, хоч він говорить без акценту українською, ці землі він ненавидить. Коли герой мого роману б’є в лице допитуваного, то одна справа про це читати в книжці, а інша – подивитись на екрані.

- Повернімося до нинішньої прем’єри. Чи має сучасне українське кіно літературне підґрунтя?

- Має, але в нас є інша проблема. Багатьом акторам, письменникам, музикантам, режисерам  необхідно тісніше співпрацювати. Бо мистецьке середовище дуже егоцентричне, вони всі живуть надзвичайно окремішньо. Ось, якби таких подій, як сьогоднішня, у нас було більше, які виходять за межі акторства, письменництва, кіномистецтва і можуть ставати суспільними, резонансними, обговорюватися так, як це відбувається в країнах Європи! Сподіваюсь, ми до цього прийдемо, коли окремі твори наших письменників ставатимуть знаковими в країні.

- А що стало поштовхом для написання цього роману?

- У 2014-у я згадав, як батько наприкінці 70-х повернувся з Одеси в розпачі. Тоді він сказав, що в труну України забивають останнього цвяха, в її мову. Мені це настільки запам’яталося, що досі стоїть усе перед очима. Згадав це якраз у той період, коли в Україні почались серйозні дискусії з приводу мови. То був спонтанний, і, водночас, сильний порив, і я зрозумів, що мушу про це написати роман.

Почав без погодження з будь-яким видавництвом. Ніхто мені цього не замовляв. Я хотів лише відобразити життя таким, яким воно було насправді, з усіма суперечностями. Усі факти в книзі є документальними. Це не фантазії. До прикладу, я намагався передати трагедію агентки Світлани і водночас – фанатичну одержимість полковника Дурбачова.

У книзі багато російської мови. Є навіть чимало російських романсів. Під час написання я прагнув, щоб роман став не антикомуністичною агіткою, а твором, який відображає усі суперечності й зигзаги людського серця.

- Знаю, що ви народились у сім’ї політв’язня. Очевидно, ця тема болить із дитинства. Які уроки з епохи 70-х українцям варто засвоїти?

- Я добре пам’ятаю сімдесяті роки. Тоді мені було від 6 до 16, і я розумів, що відбувається щось погане. Відчував атмосферу фальші, гнітючості, страху, неправди. Так, власні враження стали поштовхом до цього роману. Одна з великих ліній у книзі – це каральна психіатрія в СРСР. Політичних в’язнів саджали у психлікарні за переконання. Таких установ, де вони сиділи, було близько 30. Найстрашніші: Казанська, Ленінградська, Дніпропетровська. Остання зображена в романі «Травам не можна помирати». Там Максиму Томиленку ставлять діагноз: «навязчівий псіхоз на почвє украінского язика». 

Тепер ми багато скаржимось. Те погано в Україні, і те, і те... Мовляв, треба «звалювати», нічого не вийде.

Мужність, спокій та справжня любов до того місця, де ми живемо, нам нині украй потрібні! Бо ж кажуть – де народився, там і пригодився. Картинна любов, штучна, під камери, від випадку до випадку, то – не любов, а пристосуванство. Менше нам треба того пристосуванства, тієї відчуженості від Матері, а більше справжності...

- Ще на початку 2000-х років ви написали роман «Інфекція», в якому теж зачепили тему мови, застерігаючи українське суспільство від інфікування чужою мовою, культурою. Як гадаєте, ми сьогодні вилікувалися від цієї інфекції?

- Ще не вилікувались, але добре, що починаємо. Ми дуже травмовані цією бацилою. Думаю, що ми почали лікуватися на початку 2013 року, з часу побиття студентів.

Найбільших травм нам завдав Радянський Союз за 70 років існування. Що можна сказати тільки про голод 33-го в Центральній та Південній Україні?! За українську мову, вишиту сорочку тоді розстрілювали. Ось звідки цей наш страх!

Так само й у Західній Україні. Тут червону армію у 39-му зустрічали з квітами. Не лише комуністи вірили в неї, а й багато письменників. Візьмемо трагедію Ярослава Галана. Довкола його смерті багато питань. Зрозуміло, що це була спецоперація. Бо, зважаючи на свою дозволену певну свободу, у 49-му він говорив у драмтеатрі про русифікацію Львівського університету, адже думав, що може говорити все, що приходить йому до голови. Галан – нещасна жертва комуністичної пропаганди.

Скільки тут було загиблих! Яка величезна пустеля утворилася всередині Європи, які трагедії пережила Україна! Що було з тими матерями, які не впізнавали своїх синів, щоб їх не вивозили! Хіба енергія наших письменників зможе все це передати: нищення УПА, останні камікадзе, які боролися після 45-х з осатанілими більшовицькими ордами, і знали, що помруть, і оці острівці спротиву в кінці 50-х! У моєму романі – це витоки майбутнього, без якого нічого не було б, без тих перших лицарів, які боролись.

- У вашому романі багато психологічних портретів агентів КДБ. Чи маєте сьогодні портрети сучасних агентів в Україні? Кажуть, після Майдану їх кількість значно зросла. 

- Думаю, це питання швидше до СБУ. Втім, очевидно, коли в Києві вбивають одного з очільників нашої розвідки, так само в Донецькій області… Коли підривають автомобілі, вбивають журналістів, це означає, що потужно працює агентура. Спостерігаємо, як у школах чимало вчителів відмовляються переходити на українську, ще звучать заклики до сепаратизму. Тобто всередині країни є багато людей, які мають неприязнь до України. Вони мали б або змінити свою думку, або виїхати звідси.

Думаю, все це закономірно, бо Україна змінюється, з кінця 2013 року. Інші роки, з періоду її незалежності, були механістичними: ніби життя, ніби ні... Повноцінне українське життя почалося недавно, Україна наче пробудилася від летаргічного сну.

- А як сьогодні, після пробудження, українцям реагувати на заяви з боку країн Європи, які звучать після ухвалення закону “Про освіту”, який нарешті чітко розставив акценти у питанні мови в українській школі? Маю на увазі офіційні заяви Угорщини та Румунії.

- Як реагувати? Слухати, бути уважними – і робити своє. Я не політик, але коли в Угорщині немає жодної української школи, а в Україні живуть цілі села, які не розуміють української, то це – великі перекоси. Бачите, як інші нації болісно реагують на ці проблеми. Що треба робити? Вчитися в них любові і уваги до своєї мови на теренах власної держави.

ЛЮБЛЮ ПОВНОТУ ЖИТТЯ

- Вас називають «найбільш контроверсійним» письменником. Це не заважає у творчості, викладацькій роботі, побуті?

- Для мене дуже важливим є людський фактор. Контроверсійний – це суперечливий. Я не думаю, що є таким. Це слово, до речі, можна розуміти і як комплімент. Я для нього не старався. Сприймав, як спонтанну реакцію. Багато людей живуть механічно, багато років поспіль роблять одне й те саме. Але чи живуть вони? Немає спалаху, осяйності, спонтанності, що виводить зі стану заціпеніння. Я люблю повноту життя, відчуваю його. Як письменник можу перевтілюватись. У мене, до речі, є три романи про письменників: Стефаника, Винниченка, Тесленка, де я пробував перевтілюватися в них. От і всі суперечності.

- Чи не ця суперечливість підштовхнула вас до рішення вийти зі Спілки письменників України на початку 2017-го?

- (Сміється –  авт .). Так, вийшов. Написання роману «Травам не можна помирати» стало для мене останнім поштовхом для цього, бо я давно хотів звідти вийти. Не можна ж написати роман про моторошну роль цієї Спілки і залишатися в ній. Але нині там люди не винні. Підкреслюю, ці люди не винні в тому, що було раніше. Втім, як колишнє радянське утворення, вона виконала свою функцію: нагляд за письменниками.

Мають бути якісь профспілки, нові об’єднання. Багато людей, які є у Спілці, далекі нині від письменництва. Їх ніхто не знає, а їхні твори не мають, підкреслюю, майже жодного впливу на українську літературу. Жодного! І таких там більшість! 

Письменник – це одержимість, горіння, а не порожні амбіції та нездорова уява про власну популярність і славу. Я не до того, що це зовсім не має цікавити. Але якщо такий інтерес на першому місці, то ніколи не буде великого явища в літературі. Людина має горіти зсередини. Як писав Симоненко: «Мало великим себе уявляти, треба великим буть!» 

До речі, я вийшов із НСПУ, але є учасником українського відділення міжнародного письменницького ПЕН-клубу. Також маю нагороду «Золотий письменник України» (українська літературна відзнака, започаткована у 2012 році засновниками "Коронації слова" Тетяною та Юрієм Логушами; вручається українським письменникам-романістам, які видали твори українською або в перекладі українською мовою у форматі паперової книжки сукупним накладом понад 100 тис. примірників за період від початку 2000-го року до теперішнього часу, -  ред .).

- Це для популяризації справжніх літературних талантів ви стали засновником літературного фестивалю «Софія» в Івано-Франківську?

- Я не засновник фестивалю, а лише ідейний його натхненник (посміхається –  авт .). Є різні фестивалі. Наш, історичної прози – для того, щоб відчувати зв´язок із минулим. Це не означає, що його треба ідеалізувати, боготворити, чи навпаки – ненавидіти, відхрещуватись. Ні. Це означає – мати з ним зв´язок, щоб розуміти наше минуле і майбутнє.

Я ВОСКРЕСИВ СВОГО ХЛОПЧИКА

- Ви пишете не лише для дорослих, але є автором творів і для дітей та підлітків. Як для них добираєте теми?

- Мені завжди здається, що кожна людина має в собі дитину: хлопчика, чи дівчинку. Ми часто намагаємось бути не такими, якими є насправді. Я свого хлопчика надзвичайно беріг, не вбив його, бо це означало б втратити свою внутрішню сутність, жити з фальшем. Я воскресив свого хлопчика, а тому зміг написати кілька повістей. Одна з них – «Аргонавти» – увійшла в загальноукраїнську шкільну програму. Це швидше підліткова література, а не дитяча. Вона створена для старшокласників, яким більше за 13 років. 

Так вийшло, що я написав у 2008 році повість про перше кохання для підлітків. Її мені замовило видавництво «Грані-Т». Але тоді застерегли, щоб я не писав про кохання, як для дорослих, бо на той час у мене вже був скандальний роман про складні чоловічі і жіночі стосунки у романі «Тотем» (сміється –  авт .). Так я написав повість «Марійка і Костик». Потім критики оцінили, що це – перші закохані підлітки у сучасній українській літературі. У радянські часи в нас не було традиції такої прози. Не знаю, може тепер вже є кращі книжки, але тоді для мене працював лише внутрішній цензор. Адже не можна було перейти якоїсь межі, треба було бути дуже делікатним. Я писав, згадуючи свій шкільний досвід, намагався вийти у той момент з тіла зрілої людини. Письменник має вміти перевтілюватись, бути словесним актором.

- А як зробити так, щоб сьогодні серед підлітків стало модним читання? Що ви порадили б батькам?

- Вчити дітей любові до книги. За ці роки щось трохи відроджується в українській літературі. Так, читають мало. Хотілося б, аби більше. Це пов’язано з різними факторами, які є в усьому світі. Наприклад, з Інтернетом. 

Та в нас є ще інша проблема: спротив українській мові. Глухота, нерозуміння. Є російськомовні українці. Це – дуже делікатні речі. Треба змиритися, що процес українізації триватиме чимало років. Думаю, це буде як снігова куля, яка котиться з гори, і з маленької перетвориться на велику. Ось чеська мова відродилась майже з нічого. З ірландською трапилося навпаки... Ми ж знаємо, що чекає на ті мови, якими не говорять. Маємо пам’ятати, що світ прекрасний у різноманітності: мовній, культурній. А будь-яке зведення різноманітності до уніфікації – це втрата прекрасних кольорів веселки.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ