Перекладений українською мовою і презентований на цьогорічному Книжковому Арсеналі за участі автора дев’ятий роман американського письменника Джозефа Макелроя «Бомба» – це історія про велику політику й маленьких людей, спорт і любов, воду й бомби різної сили. А ще про межі нашого незнання і про межі читацького терпіння.

Оповідач роману, американський хлопець із Південної Каліфорнії на ім’я Зак, унаслідок нещасного випадку припиняє займатися стрибками у воду й раптово для себе отримує пропозицію податися на іракську війну як фотограф одного з американських військових підрозділів.

Зак говорить із нами довгими і в’язкими реченнями, які хочеться перечитувати і в яких одночасно може відбуватися кілька, здавалося б, непов’язаних між собою подій. Сам Макелрой в інтерв’ю журналу Numero Cinque говорить, що речення для нього «це щось між потребою дістатися кінця і закінчитися та не закінчитися, якщо воно (речення) може знайти своє продовження у тому, що йде слідом». Інакше кажучи, письменник наливає в склянку води, а потім доливає й доливає, спостерігаючи, як та переливається через край. І все це він робить у своєму ритмі, звикнутись із яким непідготовленому читачеві доволі складно.

Макелроївська бомба функціонує на кількох рівнях. По-перше, це бомба, яка має знищити таємничі Cувої у близькосхідному палаці Саддама Хусейна. По-друге, це стрибок «бомбочкою» у воду, що його здійснює «досить великий тілом і серцем» підліток, нелегальний іммігрант із Китаю Умо. І по-третє, це сам текст – «бомба», яка спочатку випробовує читацьке терпіння, але потім так ніколи і не розривається. Усі три бомби пов’язані з водою.

«Ти пірнаєш у руїни цієї війни», – каже Закові сестра Емілі, з якою вони говорять рядками з віршів Емілі Дікінсон і з якою «пірнають» у явно інцестуальні стосунки.

Пірнання, як і фотографія, це фіксація влади над стихією / влади над дійсністю. «Сфотографувати – це привласнити сфотографоване. Це означає вступити в певні стосунки зі світом, що відчувається як знання, а отже, як влада», – пише Сюзан Зонтаґ у своїй збірці есеїв «Про фотографію». Проте Зак у цій історії, як і читач, якраз таки позбавлений розуміння всього, що відбувається навколо. Очевидно, просування Зака в таємній операції «совай донизу», як і читача сторінками роману, радше поглиблює незнання. А влада Зака обмежується хіба що натисканням кнопки фотоапарату. Проте тут важливий інший момент: проблематизація регулювання візуального поля. Фактично Зак займається «embedded reporting», тобто він приставлений до певної військової частини і є одним із ретрансляторів заздалегідь визначених владою наративів. Фотоспалах у камері embedded reporter – це маленький вибух, який, якщо не «знищує», то підважує правду. Недарма в романі згадується мандрівна фотолабораторія англійського фотографа Роберта Фентона та два фото з Кримської війни: на одному з них дорога всипана гарматними ядрами, а на іншому – ні. Питання в тому, яке з цих двох фото є підробкою.

З таємничими сувоями, в яких міститься інтерв’ю з Ісусом Христом, усе навіть цікавіше: вони одночасно і фальшиві, і правдиві. Фальшиві в тому сенсі, що є підробкою, а правдиві, бо показують чим є сьогоднішня Америка: «Сувої! Стислі й доладні, вони містять проблеми, американські проблеми, у них сумніваються на вільному ринку, їх невимушено вітають» – каже Зак, маючи на увазі американську ідеологічну настанову на конкуренцію за будь-якої ціни, що її пропагує «борець та вільний торговець ідеями, економіст» американський Ісус Христос.

Сувої можуть бути, як розповідає нам Зак, «наркотиком для інспектора паперових слідів, якщо не для протоколіста», проте точно не є наркотиком для читача. Є саспенс, але він не працює, бо якоїсь миті (а комусь і від самого початку) таємниця сувоїв стає нецікавою. Та і не в таємниці річ, а радше в поступовому усвідомленні того, що боротися з текстом, який, як і фото в embedded reporting, більше затемнює, аніж прояснює, непотрібно й безглуздо. Треба просто дістатися трампліна і стрибнути у воду. Зрештою, стрибає ж бомбочкою не лише Умо, а й сам читач.

Таке читання – це чистої води акт мазохізму, задоволення від якого, здавалося б, відчуваєш лише, оглядаючись назад на власні муки. Дмітрій Биков, наприклад, пояснює успіх складних текстів саме марнославством читачів. Подолавши «Бомбу» Макелроя, справді почуваєшся чемпіоном. Текст тут, як заплив на довгу дистанцію, після якої настає полегшення. Але, водночас, у процесі пошуку взаємодії з синтаксично надскладними реченнями-мутантами наполегливий читач «Бомби» проходить шлях від розпачу й цілковитого нерозуміння тексту до повного з ним єднання. Такого, коли сходити з дистанції вже пізно, бо ось він уже фініш.

Імовірно, тут задоволення від тексту – це зокрема й задоволення від болю, якого він (текст) завдає. Не вибухнути самому, не здетонувати, не здатися – завдання надскладне, але не неможливе. Навіть попри невибуховість самого тексту.

Наталія Дьоміна