Що тобі важливо було сказати книжкою «Точка нуль»?

– Найперше, мені важливо – зараз – зауважити, що ця книжка не про війну. Вона про мене, – людину, яка мало дотична до війни, до таких агресивних брутальних речей, як зброя – у тих умовах, у яких я опинився. Для мене насамперед було важливо показати себе, сором’язливого, трохи боягузливого хлопця, який потрапив у таку дивну річ, як армія і війна.
– Уже є перші відгуки на книжку. Щось було для тебе в них несподіване?

– Мене здивував відгук, у якому людина побачила багато алюзій на російську літературу, а на українську – не зустріла. Я подумав, що це через те, що в цього читача самого багаж більше російської літератури, бо насправді там багато алюзій на українську літературу, прихованих цитат.
– Ти – доросла людина з певним багажем уявлень про війну, зокрема літературних уявлень про війну. Вони більше виправдалися чи навпаки?

– Мої уявлення були про велику війну – Другу світову, якісь більш глобальні конфлікти, ніж конфлікт на Сході. Ця ж війна – глобальна для українців, а для світу – черговий конфлікт, як десь у Судані або ще десь на Сході. Тож мій літературний великої війни – це тисячі загиблих, поранених, тут же я зустрів простих людей, із яких майже всі – я кажу про свій підрозділ – залишилися живі. Так, були поранені, втрати, але це не та війна, тому мені складно порівнювати. Хоча саме перебування на війні, в колективі людей зі зброєю, дуже схоже на те, що я читав раніше. Весь цей антураж подібний на будь-яку війну, особливо на Першу світову – це позиційна війна, ми сидимо в окопах, десь там ворог, і ми місяцями обстрілюємо один одного. Ні наступів, ні відступів – просто сидимо, очікуємо, в разі потреби застосовуємо зброю.

– Ти думав, що будеш про це писати, коли тебе мобілізували?

– Так, як людина, яка пише, я постійно про це думаю. Збираю цей свій «режисерський досвід». Це трохи суперечливо – з одного боку, ти начебто йдеш захищати країну, допомагаєш своїй державі, а з іншого – ти збираєш матеріал, щоб потім про це все написати. У цьому є якесь марнославство. Спочатку, коли прийшов, було не до того, щоб щось писати. Але занотовував постійно, бо було дуже багато вражень, нових досвідів. І потроху я розумів, що є матеріал і з цього можна вже щось робити.
– Коли ти писав, чи стояло для тебе питання, про що писати, а про що – ні, і як ти його вирішував?

– Спочатку я писав про все. Я писав під час служби і все що бачив – занотовував. А вже на етапі компіляції книжки було багато питань, тому що я розумів – щось не на часі, щось занадто гостро. Деякі моменти читач не сприйме, особливо – налаштований патріотично або в рожевих окулярах, для таких узагалі багато що могло стати бути шоком, тому що війна все-таки – брудна й некрасива річ. Поведінка наших солдатів не завжди така, як від них очікують, і йдеться не тільки про алкоголь або якісь трапунки, в які вони потрапляють. Я маю на увазі більш глобально – завжди є людський фактор, є чесні й не чесні люди. Після повернення я переосмислив те, що в мені кипіло під час служби, бо одразу було багато обурення на весь цей державний апарат, армійську махіну. Пізніше я зрозумів, що все це не потрібно читачеві, йому буде цікавіше прочитати про те, як живуть прості солдати, а не що відбувається в штабах, хто скільки краде пального тощо.
– Тобто ти не вважаєш, що художня книжка може бути зокрема й знаряддям боротьби? Війна триває, приводити нашу армію до адекватного стану досі важливо…

– Я ставив перед собою це питання і для себе на нього відповів. Під час служби я багато писав правди, того, що реально могло допомогти моїм хлопцям. Наприклад, не повезли когось у лікарню – я написав пост у Фейсбуці, і через добу його вже везуть у лікарню, все нормально. Або не привезли вчасно їжу чи питну воду – я пишу, і забезпечення стає краще. Тоді я міг допомогти, а зараз це вже нічим не допоможе, лише підніме чергову хвилю зради. Хоча, звісно, книжка не позбавлена зради, там є все, але виважено.

– У тебе в книзі немає героїзму – ні вчинків, ні окремих людей. Це свідомо чи просто ти описував те, що бачив?

– Це свідомо. Зараз поняття героя змазалося, тому що героями називають усіх. Дуже часто, я пам’ятаю, гине або помирає, скажімо, від горілки, солдат, і через кілька днів ти читаєш у пресі, що «ховаємо героя». Це слово втратило свою силу. Можна назвати героєм будь-кого: наприклад, людину, яка йде перевіряти посадку, знаючи, що там безліч мін, розтяжок, що він може загинути будь-якої хвилини. Але він це робить, щоб потім хлопці-розвідники не наразилися на небезпеку. Мій ротний називав героями нас усіх, хоча б за те, що ми туди прийшли. Це, звісно, було приємно, хоча це не героїзм, це просто так сталося.
– Коли писав, на яких читачів більше орієнтувався: на цивільних чи на тих, хто там побував?

– Усе-таки на цивільних. Ті, хто там побував, можуть почитати і сказати: «Хіба це війна? От у нас там такі п…рєзи бували, а тут у вас щось таке…» Мені хотілося показати, що там відбувається, як люди живуть, як вони виживають у тих умовах серед поля, десять місяців на передовій, що з ними стається. І мені багато хто дякував, мовляв, цікаво було читати саме про те, як ви живете. Це побутова книжка насамперед.
– Які книжки про цю війну ти вже читав?

– Жодної. Крім «Інтернату» Жадана. До того, як піти на війну, мене не цікавили з художнього погляду ці книжки, тому що мені здавалося, що їх ще зарано писати, у всіх оголені нерви, я отримаю не більш-менш об’єктивну книгу, а швидше якісь патріотичні балади. Коли вже я пішов до армії, мені вистачало своєї війни. А коли повернувся, то зрозумів, що мені не хочеться про це ні читати, ні говорити якийсь час, хочеться просто мовчати. Зараз читаю історичну літературу, зокрема, величезну книгу про Другу світову.

– Як влучні книжки про війну ти згадаєш зі світової літератури? Може, якісь від яких ти відштовхувався, коли сам писав.

– Коли сам писав – відштовхувався лише від того матеріалу, що в мене був, що я собі занотував. Потім лише трохи розширив його до есе. Одна з моїх найулюбленіших книжок про війну – «Конармія» Бабеля. На мене свого часу справило враження саме те, як вона написана – не описані події. Ще можу згадати «В окопах Сталинграда», колись у дитинстві дуже мені сподобалась.

– Зараз думка суспільства поляризувалася – одні кажуть: «Як ви можете жити своїм звичним життям, розважатися, коли йде війна», а інші, навпаки, чути про війну не хочуть, воліють робити вигляд, що її нема. Як думаєш, який має бути баланс у цій темі і як література може вплинути на його встановлення?

– Українська література зараз набуває популярності, але я не думаю, що українські книжки настільки впливові, що можуть щось пробудити в людях, які говорять: «Мені не цікава війна, я не хочу нічого про це знати». Але чувак, якщо ти не хочеш нічого знати про війну – вона до тебе прийде, і ти все одно дізнаєшся. Звісно, не треба всім брати зброю до рук та йти на фронт, для цього мають бути фахові військові, зараз розбудовується контрактна армія, і так і має бути. Але якщо буде глобальна війна – вона прийде до кожного. Звісно, зараз напруга спала, люди відсторонилися, пережили шок, який був перші рік-два, це стало буденністю. Сьогодні на дорогах України, приміром, загинуло п’ятеро людей, а на фронті двоє – втрати рівнозначні. І я розумію реакцію людей, бо почасти сам такий – повернувшись із війни, я припинив цікавитися нею. Я читаю про втрати, дивлюся, що це за хлопці, з яких вони підрозділів, чи є мої знайомі серед них. Але вже немає того запалу, який був спочатку, коли я жив цією війною, коли мене цікавило лише це, особливо півроку до мобілізації я ні про що не міг думати, крім війни, не міг спати.
– То ти не віриш, що якась книжка може розставити все по місцях у ставленні до війни?

– Ні, не вірю. Наше суспільство ще не готове до такої книжки.

– Що в тобі змінив досвід війни?

– Зараз уже складно про це говорити. Що більше я віддаляюся в часі від демобілізації, то більше я повертаюся до себе – такого, яким був до війни. Більше спокою, побутових проблем, м’якотілості. Коли тільки повернувся, то був достатньо агресивний – не через якийсь досвід, а просто внаслідок спілкування в тому колі, з людьми, які мене наставляли. Я міг набити пику маршрутчику за те, що він закрив двері перед моєю дитиною тощо. Зараз уже не такий, залишилося лише усвідомлення того, що в мене є той багаж.
– Ти плануєш продовжувати цю тему?

– Пізніше буде, може, книжка про війну. Не про мене на війні або про тих людей, яких я зустрів, той досвід, а саме про війну. Тому що про війну можна писати багато, у мене є певні задумки, я не впевнений поки, що готовий їх втілювати. Це буде книжка не про цю війну, а про війну взагалі, але підґрунтям звісно буде ця війна, тому що вона болить усім.

Розмовляла Олена Шарговська