Сьогодні мова піде про переклади художньої прози. Оскільки щороку обсяги виданих перекладів зростають, вибирати з усього їх обширу також стає все складніше. Тож насправді цей список міг би бути значно ширшим, але нехай ті книжки, що до нього не потрапили, стануть для когось приємною несподіванкою.

Вільям Ґібсон. Нейромант

Київ: Видавництво, 2017. Переклад  О. Любарської

Вільям Ґібсон – фігура виняткової величини не лише за мірками авторів і любителів фантастики, а й з точки зору впливу на культуру останніх кількох десятиліть загалом. Одне тільки впровадження терміну «кіберпростір» чого варте. Його перший роман «Нейромант» (1984), з якого пізніше постала ціла трилогія «Кіберпростір», став одним із ключових творів щойно народженого на той момент жанру, що отримав назву «кіберпанк». Жанру, який захопив світ зі швидкістю нервового імпульсу.

Нарешті й українські читачі отримають змогу познайомитись із цим текстом рідною мовою. Крім того, це взагалі перший офіційний переклад Ґібсона українською. Але не останній, як запевняють представники «Видавництва».

Крім змістової вартості, «Видавництво» обіцяє читачам також новий для українського ринку рівень друку й оформлення (аж до ексклюзивних шрифтів), а також залучення до процесу створення книжки наукового редактора, що є доволі незвичним для нашого простору явищем, якщо говорити про художню прозу.

Еліс Манро. Забагато щастя 

Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. Переклад Є. Кононенко

Видання лауреатів Нобелівської премії традиційно мають попит серед читачів, тож видавці намагаються вдовольнити читацький «нобелівський» голод, стабільно презентуючи по кілька книжок таких авторів. Так, серед новинок цьогорічного Форуму є зокрема твори Гемінґвея, Беллоу, Хіменеса і навіть Черчілля. Усі вони вкрай важливі. Але саме перше видання українською збірки оповідань Еліс Манро видається вартим окремої згадки.

Якщо всі згадані автори вже зрослися зі статусом «класиків», то Манро приміряла його на себе відносно нещодавно – у 2013 році, коли отримала найпрестижнішу літературну премію світу. І, на відміну від решти, ще не набула в очах українських читачів того «класичного» статусу, на який, безумовно, заслуговує.

Оповідання Манро розповідають історії, у які може бути непросто повірити, але тільки спочатку, адже вони неймовірні лише до тієї межі, до якої можуть бути неймовірними історії, що стаються в житті кожного з нас, варто лише чомусь піти не за відлагодженою схемою. А позірна простота оповіді переходить у глибокий драматизм і психологізм, завдяки яким відірватися від творів Манро вкрай складно.

Марґарет Етвуд. Оповідь служниці

Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. Переклад О. Оксенич

Марґарет Етвуд по праву вважають однією з провідних авторок кінця 20-го – початку 21-го століть, що підтверджує, наприклад, кількаразове потрапляння її романів до фіналу Букерівської премії (із поки що однією перемогою). А роман «Оповідь служниці», написаний у 1985 році, вже давно став класикою і посів місце у одному ряду з такими основоположними для жанру антиутопій текстами, як «1984» і «Прекрасний новий світ». І якщо Ґібсон у «Нейроманті» переплів антиутопійність із технологічними викликами доби, то Етвуд вдалося створити класичну, можна навіть сказати, позачасову антиутопію.

Однак «Оповідь служниці», крім того, що пропонує звичні елементи жанру, порушує теми, увага до яких на Заході в середині 80-х загострилась із новою силою. І вони досі є вкрай актуальними, але тепер для значно більшої кількості людей і культур. Мова про релігійний фундаменталізм і становище жінок у суспільстві. Текст Етвуд наскрізь критичний до релігійного фанатизму (який, на перший погляд, таким не здається) і відчутно феміністичний, чого не вистачає іншим класичним представникам жанру.

Ну а нову хвилю популярності самому роману у 2017-му забезпечила поява якісної серіальної екранізації, що побачила світ цієї весни.

Ерік-Емманюель Шмітт. Концерт пам’яті янгола

Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2017. Переклад І. Рябчія

Творчість Еріка-Емманюеля Шмітта добре знайома українським читачам, адже у різних видавництвах свого часу виходили його оповідання, п’єси і повісті. І, судячи з тієї попуярності, яку мають вистави за його творами і просто імпровізовані читання, доробок французько-бельгійського автора припав українцям до смаку на кількох рівнях.

Тож можна сміливо стверджувати, що поява українського перекладу однієї з найважливіших книжок Шмітта для багатьох читачів є подією, вартою уваги. Важливість саме цієї книжки для сприйняття автора підкреслюється ще й тим, що саме за «Концерт пам’яті янгола» Шмітт був удостоєний поки що найзначнішої своєї відзнаки – Гонкурівської премії за коротку прозу.

Легкість, із якою автор говорить про одну з найскладніших філософських тем – протистояння і взаємодії життя і смерті – навряд зможе лишити когось байдужим, а притчевість творів дозволить запам’ятати їх надовго.

Жауме Кабре. Моє каяття

Харків: Фоліо. – 2017. Переклад. П.  Таращука

Поява українського перекладу з каталанської – вже сама собою річ непересічна. А якщо зважити на те, що в самій Іспанії Жауме Кабре вважають одним із найцікавіших сучасних письменників, ця книжка заслуговує на особливу увагу.

Роздуми про зло в історії людства подано у формі розповіді про життя інтелектуала, народженого в Барселоні одразу після Громадянської війни в Іспанії, а також історії незвичайної скрипки, що починається з насінини, із якої виросло дерево для її корпусу. І всі шляхи історій були тісно переплетені зі злом, якого годі уникнути в цьому світі.

Читання цього роману навряд буде легким, як і будь-яке зіткнення із незугарністю світу, однак, безумовно, принесе чимало суто інтелектуального задоволення.

Мартін Поллак.  До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини

Чернівці: Видавництво 21, 2017. Переклад Н. Ваховської

Мартін Поллак представляє вкрай нечисленну групу європейських літераторів, яких цікавить Україна та її історичні зв’язки з Західною Європою. Тому переклад кожної його книжки стає очікуваним для тих, хто встиг познайомитись із його творчістю, а також приємним відкриттям для тих, хто тільки збирається це зробити. До речі, для тих, хто ще не знайомий з книжками Поллака, «До Галичини» буде чудовим стартом, адже саме вона у 1984 році стала першою книжкою автора, що водночас поклала початок його писанню про українські терени.

«До Галичини» – це уявна подорож землями Східної Галичини та Буковини, для здійснення якої Поллак послуговувався винятково письмовими джерелами і документальними фото, які міг знайти у австрійських архівах. Почасти це було пов’язане із проблематичним доступом на територію тодішнього Радянського Союзу громадян європейських країн, але крім того, таким чином він розглянув ці території крізь ту призму документальної відстороненості, яка єдина і була доступна для його співвітчизників, а відтак становила для них єдину правду.

В українській літературі чимало рефлексій (як художніх, так і есеїстичних) на тему належності Галичини до колись могутнього історично-культурного простору Австро-Угорської імперії. А з книжкою Поллака ми отримуємо можливість поглянути на цю тему з іншого боку, причому в прямому сенсі.

Амброуз Бірс. Зібрання творів

Київ: Видавництво Жупанського, 2017. Переклад О. Короля

Багато хто, безумовно, вже запланував придбати на Форумі свіжі видання таких визнаних майстрів короткої прози, як Борхес чи Гемінґвей. Однак з-поміж новинок буде також зібрання творів того, чий значний вплив на свою творчість визнавали самі згадані автори. А «великий і жахливий» Говард Лавкрафт казав, що цей письменник справді зміг передати всеохопну природу страху і тим самим наблизився до справжньої величі. І це – Амброз Бірс.

Бірс знаний передусім своїми похмурими оповіданнями, значна частина яких пов’язана з громадянською війною у США, у якій він свого часу брав участь. Його твори чимало критиків називають першими прикладами психологічного горрору як у американській літературі, так і у світовій загалом.

Українські переклади деяких оповідань Бірса вже з’являлися на сторінках різних літературних журналів, але представлене видання – перше зібрання творів цього автора, і з більшістю оповідань українські читачі отримають змогу познайомитись уперше.

Кейт Аткінсон. Руїни бога

Київ: Наш формат, 2017. Переклад Я. Стріхи

Якщо хтось, складаючи вішліст до Форуму, задасться питанням «Що зараз читають, наприклад, у Британії?», то відповіддю буде саме книжка Кейт Аткінсон. Виданий у 2015 році роман «Руїни бога» – наразі останній у доробку авторки. І завдяки ньому Аткінсон втретє у своїй кар’єрі здобула премію Коста (колись Уітбредівська), яка в самій Британії має репутацію більш демократичної версії Букера, оскільки ставить у пріоритет задоволення від читання і його всебічну популяризацію. А відтак братися за геть незнаного у нас автора стає дещо простіше.

«Руїни бога» – це роман про долю поета і військового льотчика, який, переживши війну, вже в мирному житті лишається, фактично, наодинці зі своїм досвідом – безумовно, травматичним і таким, здавалось би, недоречним у час, коли очевидні жахи лишились далеко позаду. Але це також і родинна сага, що охоплює майже століття і дозволяє відчути дух кожного з описаних періодів.

Проза Аткінсон – нове явище на нашому ринку, однак, поза всяким сумнівом, таке, що заслуговує на увагу і відкриває для українського читача нові горизонти, здавалось би, давно знайомої британської літератури.

Борис Віан. Серцедер

Київ: Вавилонська бібліотека, 2017. Переклад Д. Бібікової

Знана перекладацька агенція «Вавилонська бібліотека», завдяки якій у різних видавництвах з’явилися українські переклади Воннеґута, Гакслі, Беккета та ще кількох співмірно значущих авторів, нарешті і сама дебютує у ролі видавця. За дебютний матеріал було обрано роман письменника, що пречудово вписується у ту когорту видатних, із якою агенція мала справу до того, – Бориса Віана.

Роман «Серцедер» не належить до найвідоміших творів Віана, однак добре доповнює його доробок, розкриваючи тему сюрреалістично-абсурдного існування в нашому дивному і часто такому жорстокому світі. А відтак дозволяє ще глибше зануритись у творчість одного з провідних і, мабуть, одного з найоригінальніших французьких письменників середини минулого сторіччя.

Жіль Леруа. Пісня Алабами

Харків: Фабула, 2017. Переклад Л. Кононовича

Ще одним у нашій добірці представником французької літератури, цього разу сучасної, є Жіль Леруа з романом «Пісня Алабами», що приніс йому Гонкурівську премію у 2007 році. Але попри походження автора і найважливішу літературну нагороду країни, «Пісня Алабами» – роман загальнокультурний, адже у його центрі дружина одного з найвизначніших письменників 20-го сторіччя.

Мова про Зельду Фіцджеральд. Леруа написав роман з її точки зору, показавши її життя з чоловіком із того боку, який був не надто помітним на публіці. «Пісня Алабами» змушує інакше поглянути на звичне уявлення про зіркову (бо ж і сама Зельда була зіркою свого часу) пару не лише як на клішований союз «творець-муза». Леруа зображує Френсіса Скотта Фіцджеральда майже тираном, який став прокляттям для своєї дружини.

І оскільки Леруа при написанні використав чимало документальних джерел, у читача з’являється можливість не лише прочитати майстерно написаний роман, а й зазирнути у справжню письменницьку історію.

БонусДжеф Леб, Джим Лі, Скотт Вільямс. Бетмен: Цить

Київ: Рідна мова, 2017. Перекалад Є. Музиченка

Завдяки видавництву «Рідна мова» цієї весни на радість величезній армії фанатів українською заговорили всесвітньо відомі герої коміксів DC. І, без перебільшення, найвідомішим серед них є Бетмен. І от до Форуму видавців «Рідна мова» підготувала для поціновувачів нову добірку, в якій варто окремо виділити комікс під назвою «Бетмен: Цить».

У цій історії Бетмен зіштовхнеться з новим ворогом на ім’я Хаш (або ж Цить), який, крім того, що використовуватиме у власних цілях старих ворогів Темного Лицаря, ще й сам виявиться для нього не таким вже й незнайомим.

Для когось поява «Бетмен: Цить» стане чудовою нагодою поповнити свою колекцію, а для когось – не менш чудовою – познайомитись із надцікавим і зовсім не дитячим світом серйозних коміксів.

 Андрій Мартиненко