«Японський коханець» — друга книжка Ісабель Альєнде, перекладена українською мовою. На відміну від «Оповідок Еви Луни» у цьому романі лінія «магічного реалізму» майже не представлена.

Образ привида, що з’являється наприкінці твору, можна пояснити не стільки традиціями магічного реалізму, скільки традиціями американського модернізму й «магією» Генрі Джеймса, який вважав нашу свідомість (психічну реальність загалом) окремою самодостатньою дійсністю, що має автономне існування.

«Японський коханець» — роман, до того ж, написаний добре. Що я маю на увазі під цим словом? Добре «зроблений» художній твір має передусім формальні чесноти: у ньому органічно переплетено рефлексії/описи та діалоги; маємо цікаві характери, кожен із яких розповідає власну драматичну історію, маємо досить напружений сюжет, щоправда, його динаміка сповільнюється час від часу. Зрештою, йдеться про особливий світ Лайт-хаузу, місця, у якому доживають свої дні літні люди — покинуті, божевільні, дивакуваті… але такі, яким є про що розповісти.

Альєнде І. Японський коханець : роман ; з ісп. пер. Сергій Борщевський. — Львів, Видавництво Анетти Антоненко, 2017. — 288 с.

У творі відбувається взаємодія між двома романними традиціями: romance і novel. Перше відлунює в драматичному сюжеті про Альму Беласко та її коханого Ітімея Фукуду. Водночас «конструктором» історій постає Ірина Базілі, яка на самому початку роману влаштовується працювати до Лайт-хаузу. Звичайно, можна сперечатися з приводу того, яка героїня відіграє першу роль у творі. Упродовж усього роману перед нами різні відлуння, вирвані сторінки з листування між Альмою та Ітімеєм. Водночас історія Ірини, яка потрапила до прийомної американської родини з Молдавії і яка сьогодні «інспірує» мешканців Лайт-хаузу розповідати про себе, також доволі ключова. У цьому сюжеті про працівницю, яка уміє «закохувати» (без жодної іронії) в себе літніх «безумців» чимало прихованих підсюжетів про «травмовану» сексуальність жінки. Життя Ірини оприявнює складну проблему «вибору-без вибору». Ірину віддали до дитячого притулку, проте випадок був «милостивим» до дівчинки, яку вирішила вдочерити американська родина. Щоправда, ця історія виявилася зовсім не такою щасливою. Узагалі у романі І. Альєнде щастя полягає у самозаглибленому спокої, у мандрівках світом у пошуках тиші й самопізнання, коли Ітімей, відкинутий коханою, відвідує сотню храмів, аби під час цього непростого шляху зрозуміти сутність життя. Натомість щастя з людьми поруч не видається можливим.

Чомусь ситуації справжнього людського щастя розсипаються під тягарем соціальних умовностей, складних економічних обставин, заборон і табу.

Насамкінець кілька слів про переклад. Роман читаєш натхненно, не спотикаючись, не дратуючись через невластиві українській мові синтаксичні конструкції (щоправда, подеколи трапляються коректорські недбальства, як-от брак коми після «а отже»; не зрозуміло, чому Pearl Harbor транслітеровано як Перл-Ґарбор, хоч мало б бути «Гарбор», с.82; «знеболюючі препарати», с. 277 та ін.). Проте «Японський коханець» — це добрий переклад цікавого роману.

Родзинкою роману я б назвав листи Ітімея до Альми. Із листуванням буде ще один «психологічний трюк», про який не розповідатиму, проте у цих листах наявні філософські узагальнення, написані від імені людини, яка має велике серце. Ітімей у цій історії викликає захоплення, образ наділено певними ідеалізованими рисами, а можливо, просто на нашому тлі образ японця видається еталонним у морально-етичному плані. Ітімей пише:

«Жити в невизначеності, непевності, без планів та цілей, віддавшись руху, наче підхоплений вітром птах, — цього я навчився в своїх мандрах… Щоб вижити, мені потрібно зовсім небагато, майже нічого. Свобода!».

Здається, що свободи наші коханці так і не здобули за життя. Можливо, це поняття погано співіснувало з тим часом, у який випало жити. Але свобода — це те, заради чого потрібно випробовувати життя. І, можливо, ця сторінка уже має відкритися Ірині, яка, щоб жити, мусить побороти привидів минулих травм і болю.

ДМИТРО ДРОЗДОВСЬКИЙ