Re: цензії

Коли ж додати привабливо-сучасний дизайн, адекватний формат й упізнаване авторське прізвище на обкладинці — маємо топ-видання: Олесь Кромпляс, «Промка» (К.: Люта справа).

Олесь Кромпляс має 33 роки і помітну публічну біографію. Доброволець «Азова», бої за Маріуполь та Іловайськ.

Раніше — Майдан та спроба проїхати до Криму в перші дні окупації.

Моторошна розповідь про його захоплення напівбожевільними втікачами-«беркутівцями» — на «Українській правді» (14.03.2014).

Коли б, наприклад, такий великий інтуїтивний психолог, як Валерій Шевчук, узявся зробити з того абсурдно-жахливого дня роман — то був би, либонь, бестселер.

Кромплясові фотографії увійшли до великоформатного варіанта пам’ятної книжки Антона Мухарського «Майдан. (Р)еволюція духу» (К.: Наш формат, 2014).

А світлина з донецького аеропорту прикрасила палітурку так само резонансного видання «Війна очима ТСН» (К.: Основи, 2015) — і стала символічною іконкою цієї війни.

Фоторепортажний проект «Промка» витримав декілька популярних виставок і оце постав своїми вершками в однойменному альбомі.

Отже, бойові дії (точніше — примарні паузи між ними) у промзоні Авдіївки, міста-супутника Донецька.

Складний рельєф у затуманеному освітленні, постійний рух невиразних постатей за незрозумілими траєкторіями (статичні композиції лише посилюють тривожне очікування подальших переміщень), підступні скелети будівель зусібіч.

Зона зі «Сталкера» Тарковського. Автор і не приховує цього: «Промка» — дивне незвідане місце, де досі триває 2014 рік, де не знають поняття «перемир’я».

Звідси приходить надто багато невеселої статистики та вкрай мало відомостей, аби громадськість могла усвідомити, що врешті тут коїться».

Ближче порівняння — з екстер’єрами екшен-епопеї Яна Валетова «Нічия земля» (Х.: Фоліо, 2017).

Або й із пейзажами Жаданового «Атласу автомобільних доріг України» (2006): «Коли рухаєшся цими вузькими розбитими дорогами, мов алкоголь венами, так само, як і двадцять років тому, — нізвідки і в нікуди, рух заради руху і простір заради простору, ти поглинаєш його, він поглинає тебе, і ніхто навіть не здогадується про вашу взаємозалежність».

Усі згадані твори, з «Промкою» включно, випромінюють одне запитання: що з усім цим робити далі?

Як жити поруч із потужною недоброю еманацією, що струмить із цих краєвидів-натюрмортів?

Якось в інтерв’ю газеті «День» (18.11.2014) Олесь Кромпляс казав: «Вважаю себе вуличним фотографом».

Стріт-фотографія — фронтирна за своєю суттю, це пограниччя між документалізмом та мистецтвом алегоричної символіки. Ризик професійного провалу, ослизання в банальність у цьому жанрі вищий середнього.

Надто, коли вибираєш для польових виправ таку екстремальну «вулицю», як нинішня авдіївська «промка».

Чи не досвідченіший, майстерніший та титулованіший український воєнний кореспондент Єфрем Лукацький розповідає, як під час зйомки в одній із «гарячих точок» «від побаченого я втратив різкість у своєму мозку, все попливло» (Главком, 02.09.2016).

Олесь Кромпляс запрограмував свій репортаж на таке заздалегідь: знімкував пенсійного віку «Лейкою», котра продукує «архівну вуаль», та геть непридатним для реактивної роботи «Полароїдом», що дає зовсім уже «приблизні» контури реальності.

Усе — на чорно-білих матеріалах. Авжеж — «у цих краях, навіть коли почнеш знімати кольоровою плівкою, вийдуть чорно-білі відбитки, такі вже тут пейзажі» (С.Жадан).

«Я хотів зробити мистецький проект там, де немає місця мистецтву», — зазначає автор (День, 02.12.2016). Вдалося. Вийшло моторошно.

Точно так, як пише відомий фотоаналітик: «Жуткое — это угрожающее отсутствие границ... Жуткое — это возвращение вытесненного... Вытесненное обжигает узнаванием» (Елена Петровская. Непроявленное. Очерки по философии фотографии. — Москва: Ad Marginem, 2002).

І от що цікаво: коли розглядаєш світлини з «Промки» окремо, — вони поступаються багатьом уже баченим нами фотографіям із цієї війни. Окремі кадри, як документи, — програють.

В інтерв’ю О.Кромпляса на сайті «Дня» розміщено ці ж знімки без «мистецької» обробки — і вони таки більш репортажно впливові.

А деякі фото зруйнованих будівель узагалі не мають ознак воєнного часу — таке можна побачити у багатьох депресивних районах країни. Та все разом, покроково, — шокує.

Про це мимохіть прохоплюється у короткому прикінцевому коментарі до «Промки» Юрій Макаров: «...знайомство з роботами Олеся Кромпляса, особливо у великому масиві...».

В Олександра Глядєлова, ще одного визнаного майстра воєнного репортажу, є афоризм-парадокс: «Головна відмінність документального фото від інших жанрів у тому, що воно робиться довго» (Ukraine. The best. Культурний простір від А до Я. — К.: Атлант ЮЕмСі, 2016).

«Розшифровку» можна знайти у Є.Лукацького: «Тут, як на риболовлю, йдеш — треба чекати» (Foto.ua, 06.01.2015).

Олесь Кромпляс своєю багатокадровою «Промкою» зафіксував сам процес такої «риболовлі».

Утім є у «Промці» знімок, що має індивідуальний, сказати б, топ-індекс символічності.

До напівтемного і напівзруйнованого ангару день пробивається крізь порожню віконницю, за якою бовваніє мертвяк іншої споруди; передню металеву стіну кулі та осколки перетворили на сито, крізь яке цідиться контражурне світло; у дверному прозорі даленіє поранене, але живе деревце.

Й на межі темряви — силует бійця, задивленого на оте єдине навкруги життя.

Костянтин Родик