Просто, адекватно, справедливо. «Одна література, багато мов» — і до єврейського письменства залучено Марселя Пруста і Гайнріха Гайне; Едгара По, Джерома Селінджера й Ернеста Гемінґвея; Йозефа Рота і Філіпа Рота; Сола Белоу, Данила Кіша, Станіслава Лема... Нам би оце за взірець — і не віддавати безмовно москалям бодай тих, що не зрікалися своєї українськості: Гоголя, Чайковського, Рєпіна, Чехова, Ахматову...

 

Єврейська формула дозволяє доволі точно — і комфортно — вписатися до нинішньої ґлобальної плутанини ідентичностей.

 

Не сказати, що вітчизняні історики та літературознавці всуціль ігнорують такий ракурс: книжок «про українців у світі» вийшло вже чимало.

 

Але щойно появилася така, що дає надію на імплементацію в українську масову свідомість концепції «Одна культура, багато мов» — як провідної: «NOMINA. Україна. Сторінки родинного альбому» (К.: ArtHuss, 2017).

 

Ідея та упорядкування — Валентини Кирилової, яка багато років очолювала видавництво «Основи», коли те випускало цивілізаційно засадничі, сказати б, книжки.

 

Тексти до персоналій написав київський літератор Олесь Ільченко, котрий уже чимало років мешкає на березі Женевського озера з його мультикультурним кліматом.

 

Півтори сотні експрес-біографій у явно презентативному дизайні й паралельно дубльовані англійською.

 

Персональний стрижень видання — великі українці, добре відомі з уміщених на гривнях та поштових марках портретів.

 

Цей протокол відсвіжений хіба символізованими назвами, як-от у мікро-нарисі про Юрія Кульчицького: «Людина, яка навчила Європу пити каву».

 

Набагато цікавіше стежити за сервіруванням отого наднаціонального «шведського столу», що його пропонує сучасна юдаїка.

 

На колективній світлині української родини бачимо молдованина Петра Могилу, вірменина Івана Айвазовського, чеха Вікентія Хвойку, данця-німця Володимира Даля («людина, що не мала жодної краплини російської крові»), кримських татарів Ісмаїла Гаспринського та Агатангела Кримського, «круглих» поляків Джозефа Конрада/Коженьовського (у Бердичеві є його музей) та Вацлава Ніжинського; бєларуску-грекиню Олександру Екстер, євреїв з Києва, Одеси, Галичини — рабі Нахмана (це до його могили в Умані відбувається щорічне світове паломництво хасидів), Соню Делоне, Джона Гершвіна, Шмуеля Аґнона, Голду Меїр, Станіслава Єжи Лєца; «просто генія» невідомої національності Іоана Георга Пінзеля.

 

Зрештою, ексклюзив книжки не в цьо­му переліку — згадані фігури і раніше розглядалися в українському контексті, — а в їхній щільній присутності на фамільному прийнятті.

 

Та багато з ким із «гостей-родичів» ми таки ледь знайомі (якщо знайомі взагалі).

 

Ось Нікола Іванофф / Микола Корбачевський (1810—1880), співак, учень Бортнянського і Глінки; персонально для нього Доніцеті написав оперу «Любовний напій».

 

Там — віртуоз матаналізу Михайло Остроградський (1801—1862) із козаків-полтавців, що уславився у Паризькій академії наук і якого ЮНЕСКО занесло до списку видатних математиків світу.

 

Поруч його колега Георгій Вороний (1868—1908): «Праці цього вченого є найбільш цитованими серед математиків.

 

Їх результатами ми користуємося щодня. Його знамениті діаграми — це стільники мобільних мереж, оптимальна обробка фото, розпізнавання образів, оптимальні мозаїки, робототехніка».

 

Онде одесит Георгій Гамов, котрий 1934-го не повернувся до СРСР і вже на Заході по війні сформулював те, що нині зветься «теорією Великого вибуху».

 

До речі, книжка Джіно Сеґре «Звичайні генії. Як два диваки створили сучасну науку» з лідерського списку підномінації «Біографії» — саме про нього.

 

Зустрічаємо у родинному альбомі й геть несподіваних персонажів. Луїса Барта Маєра, уродженого Лазаря Меїра з Димерки під Києвом, батьки вивезли до Америки.

 

Там, на початку минулого століття, він починає з експлуатації кінотеатрів, 1916-го засновує кінокорпорацію з власною студією. 1924-го відбувається злиття трьох компаній і постає Metro-Goldwyn-Mayer, де Луїс/Лазар стає на 27 наступних років віце-президентом з виробництва.

 

Саме його менеджмент дозволив кінокомпанії вижити за Великої депресії (єдина студія, що виплачувала тоді дивіденди).

 

Співзасновник Американської кіноакадемії, має почесного «Оскара» та зірку на Голлівудській алеї слави.

 

Журнал «Тайм» якось визнав його одним зі 100 найвпливовіших людей ХХ століття.

 

Ян Людвік Гох із Закарпаття сімнадцятирічним, під час угорської окупації (1940), втікає до Великої Британії.

 

І стає там Робертом Максвелом, видавничим та медіамаґнатом. 1951-го він уже власник видавництва Pergamon Press, пізніше — й Macmillan Publishers.

 

Ще згодом заволодіває британськими газетами Daily Mirror, Sunday Mirror та заокеанською New York Daily News; створює загальноєвропейський тижневик European.

 

Загадково загинув 1991-го на власній яхті поблизу Канарських островів; його прибутки становили тоді 3,9 мільярда доларів річно.

 

Про іншого «генія бізнесу», народженого 1906-го в Новгород-Сіверському, читаємо таке:

 

«В одному з путівників міста Женеви зазначено: «Неодмінно завітайте до магазину елітних товарів, перш за все сигар, який створив український комерсант Зіно Давідофф».

 

Далі довідуємося про сина емігрантів з Галичини Джека Паланса / Володимира Палагнюка (1919—2006) — володаря «Оскара» та водночас очільника української фундації «Тризуб» у США.

 

«2004 року на фестивалі російських фільмів у Голлівуді відмовився від запропонованої йому нагороди, протестуючи у такий спосіб проти українофобських російських кінофільмів (тоді демон­струвався фільм «72 метри»). Актор залишив залу на знак протесту. Він сказав: «Я українець, а не росіянин, і мені нічого тут робити».

 

В іншій резонансній новинці цього літа знаходимо таке: «Перша в світі п’єса абсурдистська це не Ежен Йонеско, а український драматург Ігор Костецький, Мюнхен 1945 рік... Перший екзистенціаліст не Сартр, а Підмогильний... Коли розкрутити Хлєбникова — він Вербицький з боку матері, запорожець значить — три чверті його творів приблизно українська тематика і лексика... Наша справа — ці явища висвітлювати, і поняття про провінційність саме собою зникне» (Дмитро Горбачов. Случаї. — К.: Артбук). 

 

«Сторінки родинного альбому» Валентини Кирилової — саме такий аудит, де поруч славних діянь славетних українців подибуємо і згадку про винахідника-терориста Миколу Кібальчича з давнього Чернігівського роду (винайдена ним вибухівка, якою вбили Алєксандра ІІ, була потужнішою за динаміт Альфреда Нобеля).

 

Є тут і про князя-хапугу Юрія Долгорукого, котрого давні кияни люстрували отруйним бенкетом; обвинувальні списки, пред’явлені Микиті Хрущову («зачистка» УПА після Другої світової, убивство Степана Бандери, вторгнення в Угорщину, масовий розстріл в Новочеркаську, провокація Карибської кризи) та Леоніду Брежнєву (Афган, Чехословаччина, «застій»).

 

Наприкінці книжки названо два десятки — «для початку» — нових імен наступного випуску «Альбому».

 

Окрім кількох Нобелівських лауреатів з українського кореня, тут анонсовано декілька наших сучасників: Борис Возницький, В’ячеслав Чорновіл, Джеймс Мейс, Соломія Павличко, Андрій Кузьменко (Кузьма), Георгій Гонгадзе.