Re: цензії

У Нових Петрівцях Вишгородського району на Київщині розгорталося театральне дійство, коли якісь люди, перевдягнені «совєцькими воїнами», вдавали визволення Києва у 1943 році.

Чи тренувалися штурмувати столицю України у 2013-му?

Їх називають, хто як.

То «вєжлівиє люді», то «зєльониє чєловєчкі», а насправді — то вороги, майже не замасковані.

І з’явилися вони спочатку не в Криму, а задовго до цього, майже по всій Україні, вивчаючи на місцевості особливості території, вдаючи «реконструкторів» боїв Другої світової.

Той день палав та обпікав! Не імітованими вибухами гранат і артилерійських снарядів, не пекельним подихом літнього дня, а трагічними подіями, що сталися та засівалися зернами горя в майбутнє.

Занепокоївся з першого погляду на «ряжених».

Суціль — ворожі личини, хоч «фашисти», хоч «радянські».

Вони сопіли й дивилися, як окупанти. Я ходив серед їхніх груп, розпитував: звідки, хто фінансує, хто допомагає і чим?

Акуратно й наполегливо, показуючи на техніку, зброю, спорядження та форму, вдаючи зацікавленого «шпака», домігся скупої відповіді: «Міністєрство абарони...»

Чиє? — не вгаваю. Щось бубонять про Білорусь, Україну та «ерефію».

У нас тоді обороною керували Гриценко й Кузьмук, Службу безпеки України очолював Наливайченко, не пригадаю, хто кого міняв у зовнішній, військовій та прикордонній розвідках.

Усе біля «музею визволення» того дня дихало небезпекою.

Половина «перевдягнених чоловічків» пливли в наркотичному сп’янінні.

В очах «реконструкторів» зависала пелена чужинної байдужості — такі люди штурмуватимуть що завгодно і вбиватимуть безоглядно.

Так діє промедол та інші «бойові» знеболювальні.

Спостереження підсилювало мою тривогу. Окрім цього, завжди знав, що нам не уникнути війни з віковим загарбником, якщо хочемо своєї держави.

І військовий конфлікт навколо нашого півострова Тузла (2003-й), військові провокації десанту Чорноморського флоту РФ на горі Опук, у Криму (2005-07 рр.) — уся політика Путіна підтверджувала агресивні наміри північного сусіда.

Весільним генералом, господарем усього дійства походжав територією музею посол «ерефії», повноважний представник президента РФ Віктор Черномирдін.

Цей чоловік найближче зійшовся з Кучмою, де тільки вдалося — у ЗМІ, в адміністраціях, міністерствах, у правоохоронних органах — порозкладав гнид і діючих вошей, які ще й сьогодні точать кров з українців.

У той час з’явилися на керівних посадах калініни, якименки, охендовські, лукаші, бондаренки; у пресі — джангірови, піховшеки й бузини, чаленки — затяті українофоби.

Для них «зіграли» люстрацію, як і решту реформ. Тепер уже не обійтися без народного трибуналу.

Бо до кого ж звертається сьогодні Олександр Турчинов, застерігаючи про найближчі загрози?

За якусь мить я опинився сам на сам з найуспішнішим резидентом Росії в Україні.

Це ж він зловісно пожартував: «Понимаете, Украина ставит этот вектор так перпендикулярно, что никому ничего не понятно». (Про вступ України до НАТО).

А якщо «прикинутися бушлатом» і запитати: чому він тут, у нас, розпоряджається?

Його відвели трохи вбік, і «битва за Київ» продовжилася і триває навіть після смерті «повноважного».

... Тривога не минула і в автобусі. Виїдав очі дим вибухів, скрипів на зубах пісок iз вирв.

Дві жінки напідпитку вчепилися в юнака, що захищав вагітну жінку.

Вони верещали, матюкалися, кидалися на хлопця, вимагали від водія зупинитися біля міліцейського поста.

Значить, спеціальні люди таки були в масовці! (Дві провокаторші виливали нерозтрачені сили під час штовханини у натовпі вболівальників за «визволення»).

У Микільському, не доїжджаючи до Деснянського водогону, водій відчинив передні двері.

Несподівано в них вискочив хлопчик і, обігнавши автобус, рвонув на той бік траси.

У цю мить я почув глухий удар і побачив, як обертається високо в повітрі маленьке тіло. Дитина впала мертвою на протилежному узбіччі.

Той хлопчик став першою і єдиною жертвою «реконструкції». У справжніх боях під час форсування Дніпра полягли десятки тисяч.

Реконструктори імперії готувалися вбивати в майбутньому. Ми сьогодні в ньому живемо і вже знову рахуємо «героїчні втрати». Біль не минає. Битва триває...

Віктор ТЮТЮН,

письменник