Re: цензії

— Так, я народиласся на Хмельниччині, поблизу міста Острог Рівненської області. Навчалася в Чернівецькому університеті на факультеті іноземних мов, потім там викладала французьку мову та літературу. А в 1998 році поїхала до Франції на запрошення одного французького професора. Мене дуже цікавило, як французьку мову й літературу викладали у Франції для французів.

— І до якого університету ви потрапили?

— До університету Нансі ІІ (сьогодні це університет Лотарингії). Там і захистила докторську дисертацію з французької мови та літератури. До речі, змогла писати також і про Україну.

— А саме?

— Працювала, зокрема, над творчістю Вольтера і його «Історією Карла ХІІ, короля Швеції». Саме в цій книжці Вольтер присвятив чимало сторінок запорожцям, Мазепі, опису України, а також зазначив, що «Україна завжди прагнула бути вільною». Тут йдеться не про випадковий інтерес, а про цілеспрямоване дослідження, адже до написання цієї книжки, яку Вольтер називав згодом своїм найулюбленішим твором, він готувався роками і вивчав багато історичних свідчень і документів.

Переписувався також з очевидцями подій, допитуючись, зокрема, якою людиною був Мазепа. Про все це я дізналася, вивчаючи архіви Вольтера в Національній бібліотеці Франції у Парижі. Додам ще, що у Франції саме мазепинці були першими емігрантами з України.

— Першою хвилею все-таки називають еміграцію, пов’язану з першою світовою війною та більшовицьким переворотом.

— (Посміхаючись) Назвімо це нульовою хвилею, але еміграція ця була.

— Тож після захисту дисертації ви продовжували викладати французьку для французів?

— Французьку для французів я викладала ще під час написання докторської дисертації. А після захисту мені запропонували викладати українську в Інституті східних мов та цивілізацій у Парижі (французькою — Inalco). Моїми студентами були французи, народжені у Франції, які бажали вивчати українську мову й культуру.

«Мої друзі і знайомі, мої племінники були на Майдані»

— Пані Тетяно, тож ви мали досить успішну академічну кар’єру. Що ж змусило вас стати видавцем?

— Мені завжди хотілося мати власне видавництво. Мрія ця — давня, я все думала — зроблю це колись... До дії мене спонукали події в Україні, зокрема в лютому 2014 року, коли в Києві пролилася кров. Мої друзі і знайомі, мої племінники були на Майдані.

А що я могла зробити для країни, де народилася? Знаючи, наскільки вагомою може бути культурна дипломатія, саме тоді я і прийняла рішення заснувати своє видавництво і таким чином долучитися до промоції української літератури і культури у Франції та у франкомовному світі.

— Але ж видавництво — це бізнес. Ви знайшли спонсора, щоб почати власну справу?

— Я вклала у видавництво всі свої заощадження. Мій чоловік, він француз, повністю підтримав мене.

— Я не питаю, чому ви назвали своє видавництво саме так — Bleu & Jaune, «Синє й Жовте»...

— Рiч не лише в тому, що синій і жовтий — це кольори України. Синій і жовтий, змішуючись, дають новий колір і, у певному сенсі, нове життя. Так моє життя і, як-то кажуть, тоді круто змінилося: аудиторія зросла від кількох студентів у Парижі до кількох тисяч читачів у Франції та Європі... Але спочатку, звичайно, треба було закласти стійкий фундамент. Протягом 14-го року я готувала необхідні документи, а в 15-му я вже офіційно зареєструвала видавництво і видала першу книжку.

— І яка то була книга?

— «Кобзар» видання 1840 року! Для мене українська мова — це мова Шевченка. Саме він першим довів, що українська мова може зворушити, а поезія — може змусити задуматися. А зворушити і змусити задуматися — це покликання справжньої літератури. Моїми перекладачами стали мої колишні студенти з Іналько. Вони — французи, всі носії французької мови. Адже я хотіла об’єднати навколо себе команду людей, яким, як і мені, доля України не була байдужою, які теж хотіли щось зробити для України; з іншого боку, я також хотіла дати їм можливість успішно дебютувати в галузі художнього перекладу.

— Звичайно ж, переклад творів Шевченка — то виклик для перекладачів. Але ж як французи сприймають твори Шевченка? Можливо, то неправильне бачення, але я можу уявити собі Лесю Українку поза українською мовою, а от Шевченка — не можу.

— Будь-який автор, будь-який твір — то виклик для перекладачів. Це довга і клопітна робота. Але перекладати треба, адже це одна річ розповідати французам, що Шевченко багато значить для України, і зовсім інша — дати їм можливість читати його і мати свою думку. Нам часто пишуть французи: «нарешті зміг відкрити для себе Шевченка і зрозуміти, чому його так шанують українці», «його «Катерина» читається, як повість», «поезії не люблю, але вашого «Кобзаря» прочитав за один вечір»... Тобто для мене це місія: не просто щось видати, а показати, що українська література народилася не у XXI столітті, а що вона має глибоке коріння.

Одначе не можна обмежуватися класичною літературою, також треба говорити про сьогодення. Й оскільки Майдан дав, певним чином, поштовх створенню видавництва, то я обов’язково хотіла видати також книжку про події в Україні. Так, у листопаді минулого року вийшла «Казка про Майдан» Христини Лукащук у перекладі Жюстін Горецької.

Оригінальні оцінки подорожі до Італії та до України

— А які у вас плани — видавати лише українські книжки?

— Специфіка мого видавництва — це французька й зарубіжна літератури. Наприклад, ми одночасно видали дві книги новел французького письменника, філософа й кінематографіста Тьєрі Луазеля, в яких він оригінально оцінює свої подорожі до Італії та до України. Крім того, самій мені було цікаво спостерігати і показати, як розвивався стиль автора, адже дві ці збірки розділає час у тридцять років. У нього дуже елеґантна французька мова, пише він легко, дія розвивається між реальністю і фантазією. Мені подобається така література, і тому з цим автором у нас вже є інші задуми.

— Але ж для сучасної української літератури ви також відкриті?

— Так, звичайно, це в першу чергу. Шкода, що в Україні практично нема підтримки перекладів, це б суттєво збільшило кількість українських книжок на французькому ринку. Але я як французький видавець маю право на підтримку із французького боку.

— Отже, виходить, Франція підтримує видання українських книжок французькою мовою?

— Не лише українських, а взагалі перекладних книжок. Але якщо сама країна дбає про промоцію своєї культури, тоді перекладних книжок видається набагато більше. За прикладом далеко йти не треба: французька література видається і перекладається в Україні дуже добре, адже Франція дуже активно підтримує свою літературу. Згадаймо хоча б Програму сприяння видавничій справі «Сковорода», яку ініціювали Посольство Франції та Французький інститут в Україні.

Розумію, що Україна має чимало проблем, на вирішення яких піде багато затрат і часу. Але можуть бути також приватні ініціативи. Тому ми пропонуємо партнерство для тих, хто хоче підтримати українську літературу у Франції. Така культурна дипломатія допомагає створити позитивний імідж не тільки України, а й самих партнерів. Я впевнена, кожен iз нас може щось зробити для України.

— А якого роду українську літературу ви плануєте видавати? Адже українських авторів багато, і вони різні.

— Я намагаюся врахувати не лише те, наскільки той чи інший український автор відомий у себе, а й те, наскільки це буде сприйматися у Франції. Хочу також допомогти молодим українським авторам. Буває по-різному: інколи я сама вибираю книжку, яку хочу видати, інколи перекладачі мені пропонують (цей підхід я заохочую, адже над перекладом треба працювати місяцями, тому, коли перекладачі перекладають книжку, яка подобається, робота йде краще), а зазвичай автори нам просто надсилають свої книжки на нашу паризьку адресу (яку можна знайти на нашому сайті www.editionsbleuetjaune.fr), і тоді ми відбираємо, що нас цікавить.

— А як продаються ваші книги? Чи їх беруть книгарні, чи лише через iнтернет?

— Наші книги зареєстровані в усіх міжпрофесійних базах даних. А це означає, що їх можна якщо не знайти, то замовити в абсолютно всіх, навіть найменших, книгарнях Франції та навіть у Європі. Звичайно, їх можна придбати через iнтернет або безпосередньо у нас. От була така цікава історія: на минуле католицьке Різдво один француз замовив у подарунок своїй дружині «Новели» Тьєрі Луазеля і «Казку про Майдан», а вона йому — «Кобзаря»; доводилося тримати все це у секреті, домовляючись iз кожним окремо про подарунковий папір, день і адресу доставки...

Крім того, ми багато спілкуємося з пресою, щоб був розголос про наші книги. Спочатку я думала взяти на роботу людину по роботі з пресою. Потім зрозуміла, що я це маю робити сама. Навіть якщо той чи інший журналіст нічого про нас не напише, він усе одно запам’ятає, чому я заснувала видавництво або його назву, прореагує на неї, коли почує вдруге. Звичайно, все має робитися професійно, тому я вчила маркетинг з американським спеціалістом і визначала з ним стратегію видавництва, щоб про книги знала цільова аудиторія.

— Отже, тепер ви облишили викладання й зайнялися видавничою справою?

— Наразі я одночасно займаюся науковою роботою і видавничою справою. Але викладання певним чином теж продовжується, адже я постійно підтримую і вчу своїх молодих перекладачів: інколи треба щось пояснити, інколи перевірити, інколи «навести» на кращий переклад. Я вірю у них. За ними майбутнє і ніколи не рано починати готувати собі заміну. Це те, що, як кажуть французи, спонукає мене щодня вставати і бігти життям...

Тетяна ЛАРЬКО