Візит відбувся в межах програми «Альтернативний Альбіон» за підтримки Британської ради в Україні. Ми поговорили з Коу перед фестивалем про його книжки, роботу письменника в епоху постправди та проблеми британської ідентичності.

– Ви добре відомий у Британії автор, ваші романи широко перекладені у світі. Але українські читачі мало знайомі з вашими книжками, оскільки поки могли ознайомитись із ними тільки в оригіналі чи в російському перекладі. Розкажіть, що ви переживаєте, опиняючись перед новою аудиторією?

– Звісно, це хвилююче зустріти нових читачів, людей, які не мають попереднього уявлення про мої романи, сформованого на основі вже прочитаних моїх книжок. Я ніколи раніше не був в Україні, я не знаю, чого саме мені очікувати, але я сподіваюсь, що центральна тема моїх книжок (проблема особистого вибору в контексті складних історичних і політичних обставин) буде тут цікавою.

– Одним з художніх прийомів, який відмінно сприймається в різних культурах, є гумор. Ваш персонаж Майкл Оуен у книзі «Оце так шахрайство!» страшенно переживає, що читачка його роману, яка сидить навпроти нього і саме читає дуже смішний епізод, не сміється. Ви боїтесь, що читачі можуть не вловити вашу іронію чи не зрозуміти ваші жарти? Які труднощі й курйози траплялись зі сприйняттям гумору й сатири у ваших книжках у Британії та за її межами?

– Це правда, у моїх книжках багато іронії й гумору, і це може спричиняти проблеми. У Франції та Італії, де мої книжки є найбільш популярними, читачі, здається, дійсно розуміють і цінують британський гумор, а от у  Німеччині – не дуже. У Німеччині та Іспанії найбільший успіх здобув мій найсерйозніший роман «Поки не випав дощ». Але таке читацьке сприйняття знаходяться поза контролем автора. Все, що я можу, – писати про те, що спадає мені на думку, і сподіватись (з допомогою хорошого перекладача), що хтось десь отримає від цього задоволення.

– Ви – автор політичної сатири. І вам траплялось працювати над адаптацією для дітей іншого відомого сатиричного твору, «Мандрів Гуллівера». Очевидно, що дітям політична складова цієї книжки є байдужою та й багатьом сучасним читачам цікавими є образи книжки, а не історичне підґрунтя їхнього виникнення. Подібні речі повсякчас трапляються з політичними темами в літературі. Скажімо, Данте відправив всіх своїх політичних опонентів буквально в пекло, але кого сьогодні хвилюють політичні погляди Данте? Від видання вашого відомого сатиричного роману «Оце так шахрайство!» минуло 23 роки. Як змінилось ваше ставлення до цієї книжки? Чи спостерігаєте ви зміни у сприйнятті роману новими читачами?

– Коли я написав «Оце так шахрайство!», це був дуже сучасний роман (історія закінчується в 1991-му, а писав я її з 1990-го до 1993-го), але тепер роман став історичним і вивчається у школах і університетах. У книзі є певна кількість досить важкої сатири, яка здавалася важливою в час її написання, оскільки ми все ще жили у розпал революції Тетчер, і я потребував виходу для своєї молодечої злості та розчарування. Але причиною того, що книжка залишається популярною так довго, є не наявність тематичної сатири, а цікава структура й захоплива історія, які я намагався створити. Якщо літературні риси книжки достатньо сильні, – а «Мандри Гуллівера» є хорошим прикладом цього – люди готові терпіти її сатиричні й тематичні аспекти. Але ці ж риси завжди першими втрачатимуть значення, ставатимуть несуттєвими.

– Оскільки ми вже  торкнулися Свіфта, розкажіть, чи  відчуваєте ви його вплив на ваше письмо?  

– Так, я відчуваю його сильний вплив.

Коли я був  зовсім молодим – приблизно в 15 років – я дізнався про існування європейської сатиричної традиції, яка описує політику або людське існування, використовуючи абсурдизм.

Я маю на увазі традицію Рабле, Сервантеса, Свіфта, Філдінга, Стерна, Дідро, Фленна О’Брайена, Семюеля Беккета, яка завжди була важливим джерелом натхнення для мого письма.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що люди осмислюють світ через історії. І відповідно всім подобаються краще зроблені, а не більш правдиві історії, незалежно від того, де вони подані: у романі, у газеті, на Facebook-сторінці політичного діяча. Постправда, яка у 2016-му стала словом року, фактично є прикладом добре зробленої історії, яку люди залюбки слухають. Тож я хочу запитати, якими є особливості роботи письменника в епоху постправди? Чи накладає це на вас додаткову відповідальність?

– Хороше питання. Думаю, сьогодні більше, ніж будь-коли раніше, важливо зберігати чітку відмінність між художньою вигадкою і реальністю. Щойно ця відмінність губиться, ми опиняємось на небезпечній території політики. Інтернет демократизував світ і став майданчиком для людей, чий голос міг би ніколи не бути почутим. Але ми втратили щось у процесі: певний редакторський фільтр, який, хоч і не був ніколи  досконалим, але допомагав захистити нас від найбільш безвідповідальних і неправдивих голосів. Для мене художня література в цьому новому світі є важливою як ніколи, тому що в ній контакт між читачем і письменником простий і недвозначний. «Все, що я зараз скажу вам, – говорить письменник, – це брехня». І на цьому підґрунті спілкування може відбуватись без непорозумінь.

– Ви якось сказали, що роман треба спрощувати, робити очевидним для читача, але тим не менш не впадати в банальність. Мені це нагадує конструювання тексту з подвійним дном, балансування на межі між літературою елітарною й масовою, що робив Умберто Еко. Чим є така робота для вас?

– Так, я великий прихильник Умберто Еко, і одна з причин – те що він водночас шукав шлях до масової аудиторії та створював дуже складні тексти. На щастя, моя проза за своєю природою дуже проста – я не можу писати зі значним ліричним і поетичним ефектом, моє мовлення дуже невигадливе, тож мої книжки потенційно охоплюють не лише «елітарну» аудиторію. У тому, що я пишу, є також певна вульгарність: любов до інтриг, до загадок, до сюжету загалом, що означає, що читачів веде цікавість до оповіді. Насправді, це не компроміс, це просто спосіб, у який я пишу. Інколи мені здається, що критики сприймали б мене серйозніше, якби мої твори були більш вишуканим.

– Я помітила, що творчі й інтелектуальні персонажі ваших книжок разом із тим не є успішними чи щасливими у житті. Що з ними не так?

– Писати про розчарованого митця може бути водночас й іронічно, й трагічно, але спробуйте знайти гумор чи пафос у портреті успішного митця. Також, звісно, всі справжні митці  живуть з постійним відчуттям провалу. Інколи тому, що їм здається, що їхня робота недостатньо поцінована, але переважно тому, що ніщо з того що ти пишеш (або малюєш чи створюєш) ніколи не може досягти того рівня досконалого твору, який існує у твоїй уяві. Як сказав Горольд Пінтер: «Кожна п’єса – це черговий провал».

– У ваших книжках «Оце так шахрайство!» і «Номер 11» є персонажі, які все життя перебувають під великим впливом фільму, побаченого в дитинстві. Цей фільм викликає в них одержимість й істотно впливає на все подальше життя. У вашому житті є така кінострічка?

– Таких фільмів дуже багато. Я був дитиною в 60-ті й підлітком у 70-ті, у час, коли телебачення заповнювало свій ефір старими фільмами, оскільки це було дешевше. Тож вмикаючи телевізор ви ніколи не знали, що зараз побачите: це міг бути такий шедевр, як «Касабланка» або «Коротка зустріч», або ж це міг бути якийсь безглуздий фільм категорії B.

Важливим було те, що телебачення переносило вас з реальності у фантастичний світ чорно-білого кіно, персонажі якого носили химерний одяг і виголошували прекрасні діалоги.

Ці класичні американські, британські та європейські фільми 1930-их, 40-их і 50-их дуже вплинули на мене й моїх однолітків, тоді як молодше покоління виростає сьогодні, нічого не знаючи про це кіно. Це одна з найбільших відмінностей між поколіннями. Два фільми, які справили на мене найбільший ефект, – це «Оце так шахрайство!» (дуже поганий фільм, який, проте надихнув мене написати мій перший успішний роман) і «Приватне життя Шерлока Холмса» Біллі Вайлдера, який залишається моїм найулюбленішим фільмом. Він поєднує комедійність і меланхолію, і я намагався відтворювати це поєднання у своїх книжках.

– Серед персонажів ваших книжок час від часу трапляються письменники. Що спільного у вас із ними? Які з ваших персонажів найбільше нагадують вас самого?

– Мій роман про школярів, які пізнають світ у 70-ті, «Клуб негідників», – найбільш автобіографічна книжка, а головний герой Бенджамін Троттер – портрет підлітка, яким я був у той час (інколи перебільшений для комічного ефекту). Я, звісно, поділяю його відрив від реальності і його відчуття, що мистецтво важливіше за політику, щоправда, більш іронічно, оскільки, врешті-решт, я почав писати політичні романи.

– Представники родини Віншоу з роману «Оце так шахрайство!» є фактично алегоріями усіх провин уряду, чорна однонога лесбійка з «Номеру 11» народилась з медійної карикатури.  Вам подобається олюднювати медійні образи? До яких інших постатей вам хотілося б звернутися?

– Існують люди, про яких ми читаємо в газетах, які виглядають настільки величними, що стають майже карикатурними. Багато політиків, відомих журналістів і знаменитостей мають саме такий вигляд. Ми багато читаємо про них і бачимо їхні фото повсюди, але ми нічого не знаємо про те, що рухає цими людьми насправді, нічого про їхнє внутрішнє життя. Мені цікаво знаходити ці постаті й пробувати олюднити їх, зробити більш живими, ніж їх зображує медіа. Очевидно, що два найбільших виклики для такого письма – це Дональд Трамп і Володимир Путін. І я не знаю, чи зміг би впоратись з таким завданням.

– В «Експо-58» ви багато говорите про англійськість і національні риси. Яка версія англійськості здається вам найбільш вдалою і найбільш актуальною сьогодні? І якими виявами англійськості ви не пишаєтесь?

– Це цікаве питання, оскільки у світлі Брекзіту й зміни ідеологічного напрямку в Британії за останніх кілька місяців багато людей задумується про національну ідентичність. Я думаю, що ніхто не сумніватиметься, що Англія (якщо ми говоримо саме про мою країну) має велику літературну традицію і це те, чим ми можемо пишатися. Але це також і велика проблема Англії: озираючись на нашу традицію, на наше минуле і відчуваючи величезну гордість, ми не маємо ані найменшого уявлення, як перенести ці традиції в сучасний світ. Англія дуже змінилась за попередніх 50 років, здебільшого – на краще: тепер ми є строкатим мультикультурним суспільством, яке визнає відмінності між людьми й не лише толерує це різноманіття, а й шанує його.

Однак за останні роки стало зрозуміло, що в країні існує меншість, – невелика, проте дуже впливова – яка не схвалює ці зміни й хоче повернути час на 50 років назад і відновити певні класові й культурні відмінності. Наразі Англія перебуває в обіймах найгіршого виду ностальгічного й дріб’язкового націоналізму. І це геть не схоже на те, що відбувається, скажімо, у Франції, де нещодавно було обрано молодого, далекоглядного й неупередженого президента. Я хотів би, щоб моя країна шанувала все те хороше, що є в ній – творчість, хороший гумор, шляхетність, а не озиралась на уявне минуле. Тож я покладаю надію на молоде покоління.

– Українські інтерв’юери часто запитують іноземних літераторів, яких українських письменників вони знають (і отримуючи при цьому дуже схожі відповіді). Я омину ваше знайомство з українською літературою і поставлю питання трохи інакше. Якою вам траплялося бачити Україну та українськість через телебачення, пресу, музику, літературу тощо?

– Дякую, що поставили мені легше запитання, ніж зазвичай, та, на жаль, я не можу відповісти на нього. Я їду в Україну без упереджень, і з такою ж цікавістю, яку завжди відчуваю при відвідуванні колишніх радянських країн. Мені цікаво побачити, як люди через більш ніж чверть століття  пристосовуються до життя за межами радянської системи, які свободи було здобуто, у чому досі можна побачити сліди старого режиму і як це досі жити в безпосередній близькості від такого могутнього й непередбачуваного сусіда. Мої книжки, як я вже сказав, поєднують комедійність і меланхолію. Можливо, я натраплю на те саме в Україні.

 Тетяна Петренко

Фото: Євгенія Перуцька