Людям, які не можуть усидіти на місці, відома таємниця: подорожі бувають дуже різними. Можна вирушити на край світу за новими враженнями, а можна дослідити свою вулицю і зробити чимало цікавих відкриттів. І ще один безпрограшний варіант мандрівок — класні книжки. «День» пропонує добірку видань, які точно припадуть до смаку юним дослідникам і дослідницям, любителям відкриттів, пригод і подорожей...

У ЧАСІ

Керстін Гір. «Рубінова книга». Переклад з німецької: Ігор Андрущенко. — Харків: ВД «Школа», 2017 — 304с. 

На початку року у ВД «Школа» вийшов український переклад роману «Рубінова книга». Це перша частина трилогії «Таймлесс», написана німецькою письменницею Керстін Гір ще 2009 року. З того часу книжка була перекладена 50-ма мовами, а за її мотивами німецький режисер Фелікс Фуксштайнер зняв фільм. Загалом же трилогія складається з романів «Рубінова книга», «Сапфірова книга» та «Смарагдова книга». Українською ці книжки вийдуть уперше.

Якщо ви любите темпоральну фантастику, любовні романи і мелодраматичні серіали, то «Рубінова книга» точно вам сподобається. Головна героїня роману — 16-річна Гвендолін Шеферд — мешкає з родиною в Лондоні, ходить до школи і живе життям звичайного підлітка. Але її родина має таємницю. Деякі її представники народжуються з особливим геном, який призводить до неконтрольованих і небезпечних подорожей у часі. Всі очікують, що носієм гену є кузена Гвендолін — красива і вишукана, втім страшенна задавака Шарлотта. Її все життя готують до подорожей у часі — вона вивчає історію, мови, вчиться танців різних епох, фехтування, їзди на конях... Але виявляється, що даром подорожей у часі наділена саме Гвендолін...

Гвендолін не лише подорожує у часі, а й має розгадати таємниці й загадки, щоб запобігти чомусь справді страшному. Ну, і, звичайно, дівчина закохується в мандрівника у часі з іншої родини — Гідеона де Віллера. Мені подобається образ Гвендолін. Вона смілива, рішуча, її веде цікавість. Це живий персонаж, якому віриш, на відміну від досить клішованого Гідеона.

«Рубінова книга» написана легко і динамічно, авторка вдало тримає інтригу. Сюжет продуманий і добряче заплутаний, але в першій книжці є лише натяки на це. Основні ж події розгортатимуться в наступних двох частинах. 

У ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ

Володимир Арєнєв. «Місто тисячі дверей». Ілюстрації Олександра Продана. — Харків: Віват, 2016.

П’ятикласник Юхимко Бусел, граючись з однокласником у хованки, випадково натрапив на намальовані на стіні гаража двері. І...потрапив крізь них у дивовижне місто Охи. І тепер єдина мета Юхимка — повернутися додому. Але перед тим він вскочить не в одну пригоду і познайомиться не з одним чудернацьким створінням. І, зрештою, разом із новими друзями допоможе місту не втратити себе.

Місто у цій повісті постає перед читачем надзвичайно живим, різноманітним, динамічним. Тут комфортно уживаються дуже різні істоти — вакуумні летяги, яких ніхто ніколи не бачив, повітряні кулі, пінгвіни (а точніше гвінпіни), чарівники, живі меблі, привиди невиконаних обіцянок та інші не менш дивовижні істоти. Всі вони отримують те, що їм потрібно для життя, — величезний горщик варить для всіх мешканців ту їжу, яка потрібна саме їм, а через спеціальні труби в будинки закачуються права. Утопічний світ, де всім добре і всі мають рівні права і можливості. Попри те, що все так чудово влаштовано, в основі всього тут далеко не порядок, а Хаос. Саме такий творчий безлад робить Охи живим і цікавим.

Місто намалював Король-Маляр своїм магічним Пензлем, а потрапити до нього можна крізь намальовані двері, розкидані по всіх світах. Охи — це своєрідне перехрестя світів, тож до нього стікаються мешканці з різних найдивовижніших місць. Є в місті й порядник, який має допомагати підтримувати мінімальний порядок, — Сигізмунд. Втім, його любов до порядку, раціональності й дисципліни перетворює його на негативного персонажа. Він наче і не хоче нашкодити місту, але своїми діями лише це й робить.

ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИЖКИ «МІСТО ТИСЯЧІ ДВЕРЕЙ»

Володимир Арєнєв створив дуже динамічну фантастичну повість, де відбувається одразу багато всього, і досить швидко. Текст дивує неочікуваними сюжетними поворотами, діями, героями і грою слів. Досвідченим читачам сподобаються алюзії на відомі класичні твори. Натяки на них щедро розсипані у тексті, і знаходити та відгадувати їх — суцільне читацьке задоволення.

ПІД ВОДУ І ПІД ЗЕМЛЮ

Олександра та Даніель Мізелінські. «Під землею. Під водою». Переклад з польської: Дух Ірина, Дух Олег. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.

Цікава задумка, незвичні формат і розмір (важить книжка майже півтора кілограма!), прекрасні деталізовані ілюстрації, стильний дизайн, логічно систематизована і вдало подана інформація — це все про нещодавно перекладену книжку польських ілюстраторів Олександри і Даніеля Мізелінські «Під водою. Під землею». Так само, як і попередню книжку Мізелінських «Карти», цю можна безкінечно довго роздивлятися. Тут вдосталь цікавих деталей.

Книжка поділена на дві частини. Одна — про все, що під водою, інша — про все, що під землею. Кожна частина має свою обкладинку. Інформація подана так, що з кожною сторінкою читач наче рухається вглиб. Наприклад, під землю —  від поверхні до самого ядра нашої планети. Спочатку дізнаємося, хто мешкає у верхніх шарах ґрунту, далі — глибше — у норах і нірках, хто прокопує ходи і як вони влаштовані. Далі перед нами відкриваються кореневища, корні, бульби і цибулини, коріння дерев. Далі — кабелі й труби з природним газом, водою, каналізаційні. Тунелі, метро, печери, копальні, палеонтологічні знахідки, підземні сховища, корисні копалини, тектонічні плити, вулкани, гейзери. І нарешті —  ядро Землі. Це якщо тезово. Бо в книжці кожній темі присвячено розворот або й кілька. Все це промальовано до найменших деталей, подано динамічно і цікаво. Роздивлятися книжку — саме задоволення.

Прекрасний нон-фікшн, який би хотілося бачити в шкільних бібліотеках. Як інформативний і візуально вишуканий додаток (якщо не альтернативу) до не завжди цікавих підручників.

У ПЕРЕДМІСТЯ

Агнєшка Тишка. «Зося з вулиці Котячої». Переклад з польської Ліни Жекової. — Харків: ВД «Школа», 2017 — 224с. (серія «Зося з вулиці Котячої»)

Ще одна новинка від ВД «Школа» — книжка польської письменниці Агнєшки Тишки «Зося з вулиці Котячої». Це перше видання з серії, яка налічує вже дев’ять книжок про дев’ятирічну Зосю та її родину: маму, тата, молодшу сестру Маню, бабусь Зелмер і Зулю, тітку Маліну, двоюрідних братів Кшиша і Михася...

Усе починається з того, що батьки Зосі вирішують переїхати з Варшави у передмістя, вважайте село. Для міських жителів це суцільні пригоди і відкриття. Родина ще не освоїлася на новому місці, як батьки вирушають у справах на два тижні до Лондона. На цей час за Зосею і Манею буде дивитися тітка Маліна — весела, безтурботна і креативна жінка. Вона приїжджає разом зі своїми синами і псом Байроном.

ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИЖКИ «ЗОСЯ З ВУЛИЦІ КОТЯЧОЇ»

Беручи до рук цю книжку, не варто очікувати якихось особливих відкриттів чи просвітлення. Але варто очікувати простої і зрозумілої історії, написаної з гумором. Тут немає першого кохання чи проблем у школі. Немає карколомних пригод чи таємниць. Немає психологічної глибини і ретельного дослідження внутрішнього світу дітей. Нічого такого. Це — комедія ситуацій. Ситуації — побутові, знайомі багатьом з нам. Але цікаві вони тим, як до них ставляться герої, — легко, іронічно, оптимістично. Тут і похорон миші, принесеної на поріг будинку котримсь із місцевих котів, і кастинг для павуків, і намагання гуртом врятувати висаджені мамою квіти, і нова стрижка для пса Байрона, і невдале знайомство із сусідськими дівчатами, і приручений метелик Адмірал Пипек, і — нарешті — свято Котячої вулиці, на якому її жителі можуть краще роззнайомитися між собою.

Авторка торкається і важливої теми — переїзду і життя в новому місці. Про важливість «освоєння території», щоб не почуватися самотнім і краще адаптуватися до нового життя. Зося і Маня «освоюють територію» через нові досвіди і ситуації, пов’язані з тими чи іншими пунктами на карті. Різні життєві ситуації приводять їх то до саду, то до дивних сусідів, то до цукерні, бібліотеки, закинутого будинку з березою на даху, до салону собачої краси, ветлікарні тощо. Їхня особиста мапа освоєння околиці наповнюється все новими пунктами, зрештою з невідомої ця територія поступово перетворюється на свою. 

Книжка написана від першої особи — про пригоди розповідає безпосередньо Зося. А лаконічні чорно-білі ілюстрації Агати Рачинської роблять книжку схожою на власний щоденник дівчинки.

В АНТАРКТИДУ

Вільям Грілл. «Антарктична експедиція Шеклтона. Надзвичайна крижана пригода». Текст та ілюстрації Вільяма Грілла, переклад з англ. Світлани Колесник. — Харків: Віват, 2016.

Молодий британський ілюстратор Вільям Грілл створив справді чудовий нон-фікшн. В основі книжки «Антарктична експедиція Шеклтона. Надзвичайна крижана пригода» лежить реальна історія про дуже непросту подорож англійського полярного дослідника Ернеста Шеклтона, одного з найпомітніших представників «Героїчної доби дослідження Антарктики».

8 серпня 1914 року Ернест Шеклтон і його команда вирушили в експедицію, щоб перетнути Антарктиду. Додому вони повернуться 1916 року, так і не втіливши в життя задумане. Весь цей час вони боротимуться за виживання у надзвичайно складних умовах. І виживуть. Жага пізнання, боротьба за життя, сила духу, сильні характери, людяність, пригоди — все умістилося на 70 сторінках. Причому тексту тут не так багато, натомість у книжці можна знайти безліч детальних малюнків, карт, інфографіки. Наприклад, Грілл малює всіх учасників експедиції, а також 69 собак, що взяли в ній участь. Детально промальовує конструкцію корабля, а також обладнання і припаси. Здається, що ти не читаєш книжку, а дивишся фільм, автор вдало «міксує» великі кадри, середні й загальні.

Як сам неодноразово в різних інтерв’ю розповідав Вільям Грілл, текст у цій книжці відграє другорядну роль. Вільям хотів передусім розповісти історію через ілюстративний ряд. І йому це вдалося. Ілюстрації виконані олівцями, кольори — приглушені, неяскраві. Все це створює відповідну атмосферу, «бере» читача на борт «Ендьюранса» разом із командою Шеклтона. Здається, що гортаєш бортовий журнал, розглядаєш нечіткі фотографії.

Щодо тексту, то він досить лаконічний, описовий, переважають факти. Часом його розбавляють цікаві цитати когось із членів команди. Ні пафосу, ні метафор, ні порівнянь, ні нагромадження епітетів. Просто і коротко.

Але є й кілька зауваження до загалом прекрасної книжки. Перше — відсутність списку використаної літератури. У тексті Грілл подає цитати, тож хотілося б дізнатися, звідки вони взяті, якими книжками Грілл послуговувався під час роботи над «Експедицією...».  І другий момент, який би покращив книжку в українському перекладі, — це використати метричну систему вимірювання. Натомість дуже вдало автор в кінці книжки подає словничок.

Важливо, що Грілл обрав для книжки історію, яка не увінчалась успіхом. Експедиція не відбулася. Заплановане Шеклтону і його команді зробити не вдалося. Замість перетнути Антарктиду вони боролися за виживання. Але ця історія у будь-якому разі читається як історія успіху. Чому? Бо тут на перший план автор виніс ідею, що головне — досліджувати. Попри складні умови і боротьбу за життя на межі абсолютно всі члени команди вижили і повернулися додому. Ця історія більше — про людяність, про те, як важливо підтримати свою команду, дати їй надію, надихнути у найбільш несприятливих умовах. Як важливо прийняти свою невдачу конструктивно і не розчаруватися. Вона не про перемогу за будь-яку ціну, а про людей. Наприкінці книжки Грілл подає цитату Ернеста Шеклтона, яка найкраще все пояснює: «Я вірю, що нашою природою є досліджувати і пізнавати невідоме. Єдиною справжньою поразкою буде взагалі не досліджувати».+

Марія СЕМЕНЧЕНКО