Чарльз Белфор. Паризький архітектор. – Х.: Фабула

Героєві цього роману, молодому архітектору-авангардисту, який виховувався в антисемітській родині, несподівано доводиться рятувати від гестапо місцевих євреїв. Париж, німецька окупація, дружина-коханка і раптовий моральний вибір – між колабораціонізм і гуманізмом. Річ у тому, що багатий підприємець пропонує герою велику суму за створення таємних сховків у власному будинку, а оскільки це означає смертельний ризик, то в якості компенсації замовляє проектування військового заводу для німців. Детективна складова роману, що межує з політичним трилером, перегукується з жанром історичного роману, коли перед нами минає повсякденне життя під окупаціє і зокрема роки співпраці з гітлерівським режимом всесвітньо відомих осіб. Герой, який, нагадаємо, мучиться моральним вибором, зустрічає в ресторанах відомих акторів і актрис, які не втекли з Парижа в 1940 році, і навіть «визнані зірки, як-от Моріс Шевальє, Саша Гітрі й молоді митці - наприклад, Едіт Піаф та Ів Монтан - залишились у Парижі й продовжували кар’єру». У 2015 році Чарльз Белфор став фіналістом престижної Дублінської літературної премії, того року його роман увійшов до списку бестселерів «The New York Times». Дві кіностудії - «Studio Canal» і «The Picture Company» - придбали права на створення фільму за книгою. 

Альвідас Шляпікас. Моє ім’я – Маріте. – К.: Брайт Стар Паблішинг

Діти у цій історії так само нелюбі, більше того – вони, наче звірята. Насправді роман освітлює одну з білих плям у новітній історії – історію «вовчих дітей». Може, пригадуєте, як називали радянських жінок, які в часі Другої світової залишалися на окупованих територіях? Саме так, «німецькими вівчарками», але це на радянських теренах, а що казати про звільнені території у Східній та Західній Європі, де у повоєнні роки порядкували т.зв. «визволителі»? Російські вояки там поводилися згідно із гаслами, які згадує юна героїня роману: «Убивай усіх німців, а також їхніх дітей. Немає безвинних німців. Бери їхнє майно, бери їхніх жінок. Це твоє право, це твоя здобич». Тож не дивно, що «після приходу військ Червоної Армії, коли почались зґвалтування, грабунки та вбивства, люди, не обертаючись, ступали просто в Німан, безоглядно в чорні води холодної бурхливої ріки. Вони топилися цілими сім’ями. Яка ж безнадія й холод у серці скували цих людей, що прямували померти…» І така сама трагічна логіка була в тому, що німецькі жінки зі Східної Пруссії, сплюндрованої, ґвалтованої, зруйнованої, відправляли своїх дітей на інший бік Німану, де був хліб. Але чи кращим було повоєнне життя юної біженки, яка отримала чуже, литовське ім’я у Прибалтиці, що так само завинила перед визволителями, бо підтримувала черговий окупаційний режим? «Мені здається, що вона німка. – лунає щокроку. – Вона не німка, а донька сестри моєї дружини, тієї, що в Каунасі. У місті з харчами зараз скрутно. – «А мне кажется, что это немка». Чого ти мовчиш, чого витріщилась на мене? Ти німка, так? Як тебе звати? Як твоє ім’я? Німка? - Ренате вимовляє литовською чітко і ясно: Моє ім’я – Маріте. Моє ім’я – Маріте». 

Варвара Жукова. Свідок. - К.: Дуліби 

У назві цього роману про альтернативну історію України з 1920-х по 1960-ті роки, причаївся і «Видок» Люка Бессона, і «Свідок» з «поганим» Томом Крузом. Справи колишніх представників української радянської літератури в ньому також кепські. Її герої святкують Жовтень і вітають війська Вермахту, пишуть доноси і створюють дисидентські поеми, з яких випливає, що скоро всім нам буде непереливки. Їм-то добре, вони німців люблять. Але посеред всієї цієї вакханалії, яка іноді нагадує одіозний фільм «Нічний портьє», принишкли ті, що плекають акт розплати за «безцільно прожиті роки» в соціалістичному раю. З одного боку, згадуються Тичина і Хвильовий, Куліш і Дніпровський, Любченко і Домонтович, а також загадковий поет Володимир Свідзінський, що нібито згорів при евакуації, і всі вони начебто живуть в літературній комуні типовими обивательські пристрастями. Але, з другого боку, хтось же з них, зацілілих у м’ясорубці Розстріляного відродження, був учасником З’їзду письменників, який відбувся за німців у Харкові 1942 року?

Роман Пономаренко. Бойова група «Байєрсдорф». – Тернопіль: Мандрівець 

Крім історії формування одіозного військового підрозділу, ситуації в регіоні, огляду сил ворогуючих сторін та бойового хрещення групи, тут чимало побутових деталей того часу. Зазвичай із «забороненої» тематики. Наприклад, жіноча допоміжна рада при Міській управі Львова, яка співпрацювала з вояками, святкування тими прийняття присяги, коротке дозвілля. Крім того, звісно, деталі на фото. Чоботи з кавалерійським шпорами на офіцерах, анти-партизанський заклик на плакаті не пересуватися самому і тримати зброю напоготові,  львівські газети в руках вояків і хлопчаки-волонтери, що прибігли їх привітати – усе це екзотичне дійство живе на архівних світлинах у книжці, підтверджуючи славу українського вояцтва. Отже, мова про окрему бойову групу, що постала у лютому 1944 року з представників різних частин дивізії СС «Галичина», і чиєю метою була боротьба з радянськими партизанами, які на той час вторглися на територію дистрикту «Галичина». Не зайве буде нагадати, що потрібне було це угруповання, постале в роки Другої світової війни, аби, пройшовши вишкіл в німецькому війську, придатися до формування збройних сил майбутньої Української Держави. Принаймні про це розповідають документі, архівні свідчення та наочна агітація на плакатах і листівках, що рясно представлена на сторінках цієї книжки, чергової, до речі,  в серії «Невідома Україна міліарна». Суть якої не в черговому нагадуванні про українських дивізійників, а в уточненні фактів про існування ще одного маловідомого формування, з бойових дій якого, власне, й почалася військова історія СС «Галичина». 

Вторгнення в Україну: Хроніка російської агресії. – Київ : Брайт Стар Паблішинг 

Коли ініціативна група волонтерського характеру і формату тільки-но починала свою «розвідувальну» діяльність, на неї відразу ж накинулася російська преса. Адже суть її роботи, результати якої опубліковані в цій книзі – стратегія і тактика сусіда-агресора, за якими вона спостерігала ще від часу війни в Грузії. Поза тим, глави в цій історії спостереження присвячені захопленню Криму і війні на Донбасі. Так от, дискредитація, якій піддавалися автори – і сміх, і гріх сьогоднішніх ЗМІ. Ким тільки не називали українських волонтерів, які розповідають світу про агресію на своїй території. Наприклад, кіберцентром НАТО, чого, в принципі, й слід було очікувати. Але коли навіть у самій Україні їх почали прив´язувати то до Ігоря Коломойському, то до Юлії Тимошенко, то до Ріната Ахметова, стало ясно, що інформкампанія провадиться й  тут. Хоча, насправді, як стверджують автори книги, «господар» у них один – народ України. Хай там як, але ясно одне – крім прихованої та явної агресії, Росія в інформаційній кампанії проти України веде пошук нових механізмів і методів впливу на громадську думку. І останнім часом, як бачимо, пріоритет відданий інструменту «м´якої сили». Тобто, якщо в дійсності бачимо «ввічливих людей» з відвертими «відпускниками», то віртуальну реальність, яка формує думку, «просувають» в люди обережно, але рішуче.

Ігор Бондар-Терещенко