Триває осмислення не лише гарячої фази російської агресії проти України, а й її передумов, підготовчих етапів, власне, історії питання. Однією з таких книжок стала нова збірка публіцистики, есеїстики відомої письменниці Оксани Забужко «І знов я влізаю в танк...», що з’явилася друком у видавництві «Комора».

Назва книжки апелює до вірша самої Забужко «Диптих 2008 року», що більш ніж промовисто. Адже російсько-грузинська війна саме 2008 року стала тим навіть не застереженням, але відвертим знаком, якого, на жаль, не зауважила значна частина українського суспільства, коли не більшість. Есеї, статті, інтерв’ю, колонки, репліки у блогах Оксани Забужко покликані показати ширшу систему, структуру таких «знаків», а через них і те, як роками і століттями провадила імперська Росія свою агресію проти сусідніх країн, передусім — проти нас.

Ця гіперактуальна наразі тема (хоч як би комусь хотілося сьогодні від неї втомитись і забутись) стає зрізом, що через нього можна показати й чимало дуже різних тем, царин та сюжетів.

Тут і враження від Донецька — одного з найміфологізованих українських міст (як відомо, ця міфологізація «заримувалася» трагедією, розпочатою 2014 року й не закінченою досі). І гучна історія зі знищенням меморіальної дошки Юрію Шевельову в Харкові (досить давня «війна пам’яті» — пригадую, ще років за десять-дванадцять до розбиття дошки Шевельова шпетив як «німецького посіпаку» один із моїх університетських викладачів). І розповідь про один із локальних вимірів розгрому шістдесятників — гоніння на інакодумців у місті Луцьку. І есей про архітектора Василя Листовничого, котрий став прототипом Василіси в «Білій гвардії» Михайла Булгакова.

Звісно, у книжці ви знайдете чимало зразків того, як Оксана Забужко пояснює іноземцям суть і характер подій в Україні. А увагу українців звертає на наше минуле і нашу культуру, в яких варто шукати коріння нинішніх бід і досягнень. Або, припустімо, тлумачить нашій інтелігенції, чим ситуація в сьогоднішній Білорусі (та її генеза) відрізняється від становища в Україні.

В усіх цих та багатьох інших питаннях Забужко зосереджується на проявах уже згаданої російської агресії. Десь у формі спецоперацій ворожих спецслужб. Десь — як «м’якої влади». Тут у лоба, там — через «корисних ідіотів». Не забуваючи й про загрузлий у кризі Захід із його традиційними російськими сентиментами та сьогоднішнім бажанням чути легкі відповіді на складні запитання.

Письмо книжки «І знов я влізаю в танк...» запальне, темпераментне та переконливе. Воно, втім, не робить ці тексти недосяжними для критичного сприйняття. Досить згадати, скільки суперечок свого часу викликала перша публікація згаданого вже есея про Листовничого. Точніше однозначно негативне зображення в ньому Булгакова та акцентовано політична логіка трактування роману «Біла гвардія».

Справді, є місця, де пошуки Забужко «руки Москви» можуть виглядати натягнуто чи занадто прямолінійно. Тому читати її треба вдумливо, аналітично (одна з важливих переваг творчості письменниці в цілому). Але при цьому й не забувати, що в умовах війни підвищену пильність навряд чи можна назвати зайвою. А ще згадати, що Оксана Забужко належить до тих, хто ще у відносно спокійні двотисячні роки попереджали про майбутні катастрофічні події.+

Олег КОЦАРЕВ