В столиці Україні я працюю і живу вже дев’ятий рік. І доволі часто опинявся в ситуації, коли мені доводилося буквально на пальцях пояснювати, хто такі гагаузи (я сам є етнічним гагаузом). В Одесі, де я навчався, з цим було простіше, бо абсолютна більшість етнічних гагаузів (близько 30 тис.) компактно проживає на півдні Одеської області (історична назва території — Буджак або Південна Бессарабія). Відповідно інформації, враховуючи, що багато гагаузів проживає в самій Одесі, в місті вистачає. Проте це не знімає проблеми браку знань щодо малочисельних народів України. І вина тут не тільки держави, а часто і самих народів. В даному випадку доля гагаузів і сутнісних знань про них — насамперед в їхніх руках.+

І в цьому контексті з’явилася позитивна новина. Днями в УНІАН відбулася презентація книги «Гагаузи України». Звичайно, це не перше видання про гагаузів. На сьогоднішній день вже видано десятки, а може, сотні книг і публікацій про походження, історію, культуру, мову і традиції гагаузів, особливо на території Гагаузької автономії в складі Молдови, де проживає основна частина народу (більше 150 тис.), проте з такою назвою і в такому вигляді книга підготовлена і друкується вперше. Авторами і упорядниками книги є вчені з України та Молдови: кандидат філологічних наук, доцент кафедри тюркології Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка Тудора АРНАУТ; науковий співробітник відділу болгаристики Інституту культурної спадщини Молдови, співробітник Академії наук Молдови Емілія БАНКОВА; доктор філології, доцент, співробітник Академії наук Молдови Любов ЧИМПОЄШ.

Насамперед слід зазначити, що гагаузи — це тюркомовний народ (гагаузька мова разом із турецькою, азербайджанською та туркменською належить до огузької групи тюркських мов), який, на відміну від абсолютної більшості тюрків світу, сповідує християнство (православ’я). На сучасну територію Буджака гагаузи переселилися з Балкан (Болгарії) 200—250 років тому. Предками гагаузів є племена узів (огузів), які в X—XI стст. перекочували з Алтаю на Балкани. Частина цих племен осіла і на території Київської Русі, де вони називалися торками (разом із печенігами утворили військовий союз чорних клобуків, які захищали південні рубежі київських земель).  

Особливість видання в тому, що воно насправді складається з двох книг: «Гагаузи української частини Буджака» і «Гагаузи Приазов’я».

У книжці «Гагаузи української частини Буджака» авторами було поставлено завдання на основі зібраних, накопичених архівних і опублікованих матеріалів дати в доступній формі інформацію про переселення і сучасний стан гагаузьких сіл Одеської області. Фактично дане видання є довідником з науково-популярним викладенням матеріалу. «Так, вчені, які давали рецензію цій книзі, зазначили, що це довідник, — каже під час презентації Любов Чимпоєш. — Але він настільки різносторонній, що казати, що це лише довідник, не можна. Він абсолютно для всіх — для викладачів, дослідників, істориків, лінгвістів і просто широкого кола читачів. Книга готувалася до друку близько 5 років на основі зібраних упродовж 30 років матеріалів. У нас ще дуже багато архівних та польових матеріалів, тому сподіваюся, що вони також колись будуть видані в окремій книжці». 

«Предки сучасних гагаузів з’явилися на території української частини Буджака на початку XIX століття, — йдеться у виданні «Гагаузи України». — Їх поселення, що збереглися до наших днів, були утворені в 1809—1822 рр. Першими селами, в яких присутній гагаузький етнічний елемент, заснованими в сучасній Одеської області, стали: Кубей (1809), Курчі (1811), Каракурт (1811), Болбока (1812), Еникіой (1818), Ескі Троян (до 1818), Саталик-Хажді (1818), Дмитрівка (1821). Судячи з більш пізніх відомостей, велика кількість гагаузів проживала в селищі Табакі, заснованому не пізніше 1818 р, а також в м. Болграді (1821 р.)».

«У регіоні Буджака, куди переселилися гагаузи в кінці XVIII — на початку XIX ст., до цього біля чотирьохсот років жили ногайські татари, які перебували під Османською імперією, — наголошує Любов Чимпоєш. — Після завоювання цих земель Російською імперією ногайські татари були переселені звідти, зокрема в Крим і Приазов’я. Тому більшість топоніміки в південній Бессарабії — тюркська. Відповідно коли гагаузи переселилися на ці землі, вони залишили старі назви поселень (болгари також). З приходом радянської влади на українську частину Буджака назви селищ були перейменовані».

Друга книга підготовлена на основі експедиційних матеріалів по гагаузьких селах Запорізької області. «Експедиція була організована ще в 1987 р. відділом гагаузоведення Академії наук Молдовської ССР, — розповідає Любов Чимпоєш. — Ми були у всіх гагаузьких селах Приазов’я і зібрали всю інформацію, яку могли (фольклор, легенди, історії, спогади), про матеріальну культуру, народні промисли, фотографії героїв... Коли ми повернулися, то підготували матеріал, але з того часу так і не було можливості його видати. І я дуже рада, що хоч через 30 років нам вдалося опублікувати дані нашої роботи».  

«У 1856 р. частина Південної Бессарабії переходить під юрисдикцію Молдовського князівства (в результаті поразки Росії в Кримській війні 1853—1856 рр.), — йдеться у книзі. — До його складу з нинішньої частини українського Буджака потрапляють, зокрема, гагаузькі села Болбока, Курчі, Ескі Троян, Еникіой, а також Табакі і Болград зі значною часткою гагаузького населення. Це викликає переселення частини гагаузів і болгар з даних земель на територію Російської імперії, які в 1860—1861 рр. поселяються в Приазов’ї. Серед переселенців у Приазов’ї були також гагаузи з Дмитрівки, Олександрівки (раніше Саталик-Хаджі), Вулканешти (нині районний центр в Гагаузькій автономії Молдови), а також з Кубея, Табак і Болграда, які створили в сучасній Запорізькій області самостійні поселення».

Звичайно, на відміну від гагаузів Буджака, які зберігають свою ідентичність, гагаузи Приазов’я на сьогоднішній день з різних причин фактично асимілювалися, мову та традиції зберігає лише старше покоління.

Своїми враженнями під час презентації ділиться президент «Союзу гагаузів України» Василь Келіогло: «Нарешті збулася одна з наших мрій — вийшла книга «Гагаузи України». Достатньо монолітна праця вчених України і Молдови. Я всіх вітаю, тому що для всіх національно-культурних рухів України це один із позитивних прикладів. Це — перша з книг, яка, ми впевнені, буде в усіх відомих бібліотеках. Кожен з нас зможе знайти в цьому виданні цінну інформацію для себе. І ще хочу повідомити, що у нас в планах — видати цю книгу українською і гагаузькою мовами».  

«Ми вже домовилися з турецьким посольством в Україні про те, що ця книга буде видана турецькою мовою, — доповнює Тудора Арнаут. — Чому спершу російською? Тому що таким чином гагаузи з різних країн (України, Молдови, Росії), та і не тільки гагаузи, зможуть ознайомитися з цим виданням. Ми дуже хочемо і, звичайно, сподіваємося, що спільними зусиллями зможемо видати книгу  українською і гагаузькою мовами. До речі, є в планах перекласти її і англійською мовою».

Щодо підтримки видання іншими мовами висловився заступник директора Департаменту у справах національностей і релігій Міністерства культури України Михайло Падюк: «На мою думку, що тут є перспектива, нам просто потрібно більш детально і конкретно це обговорити, зокрема щодо видання цієї книги гагаузькою мовою». «Незважаючи на те, що гагаузька національна меншина не найбільша в Україні, вона завдяки своїй активній громадянській позиції стосовно міжнаціональних відносин постійно перебуває в епіцентрі подій. Сподіваюся, дослідження і друк книг про гагаузів продовжиться», — акцентує представник Мінкультури.

«Гагаузька громада — одна з активних у Києві, — підтримує попереднього виступаючого начальник відділу з питань національностей Департаменту культури Київської міськдержадміністрації Ольга Власенко. — Я вдячна вам за активну позицію — не тільки через пісні і танці, а й через книги. Це вже зовсім інший рівень. Хай ця книга знайде свого читача». 

Слово сказав і представник Міністерства освіти і науки. «У мене кілька років тому була можливість в рамках підготовки звіту щодо виконання Європейської хартії регіональних мов і мов меншин побувати в гагаузьких селах на Одещині, — розповідає директор департаменту загальної середньої та дошкільної освіти МОН України Юрій Кононенко. — Це прекрасні люди, господарі. Там хороші навчальні заклади. Я вже не кажу про гагаузьку кухню. Хоча, звичайно, в тому регіоні існують такі ж проблеми, як і по всій Україні. У нас зараз близько 900 дітей вивчають гагаузьку мову в п’яти навчальних закладах Одеської області. В цьому міністерство віддано слідує нашій Конституції, де сказано, що всі діти можуть навчатися рідною мовою або вивчати рідну мову. А для гагаузів це особливо важливо, тому що їхня чисельність не така вже й велика. Тут важливо підтримувати вчителів, які викладають гагаузьку мову і літературу. Підтримати друк книжок. І ми робимо все, що від нас залежить. Дуже добре, до речі, що вдалося здійснити набір студентів на кафедру тюркології в КНУ ім. Тараса Шевченка з вивчення гагаузької мови і літератури. Як історик за фахом хочу сказати — мені дуже приємно, що це фахова книга. Це не просто довідник — це наукова розвідка гагаузького народу». 

У свою чергу голова правління громадської організації «Українська ініціатива» Юрій Косенко, який готував рецензію на видання, зазначає: «Це дуже важлива комплексна праця, де представлена не просто довідкова інформація про кожне село, а зібрані народні пісні, твори, легенди, вірші, подаються архівні дані. Її цінність полягає в тому, що гагаузи компактно проживають в окремих районах півдня Одеської області, відповідно це допомагає краще розуміти історію і культуру гагаузів і всього регіону. Приємно бачити, що в частині польових досліджень є приклади культурного обміну між українцями та гагаузами. Зокрема, йдеться про обрядові пісні. Звичайно, цінною є інформація про видатних людей, які проживали в тих чи інших населених пунктах, що також дає можливість краще розуміти історію гагаузів. Тішить, що в Україні відбуваються процеси, які сприяють збереженню гагаузької мови, культури. Звичайно, проблем ще багато, але позитивний рух є очевидним».

Іван КАПСАМУН