Земля їм небом.

 

Географічні маркери земного життя світового поета Дерека Волкотта поетичні для українського чутливого вуха і мудрого серця: Кариби, Ямайка, Тринідад.

 

Та з екзотикою контрастують назви університетів, де цей другий після Воле Шоїнки темно- та тонкошкірий лауреат Нобеля викладав: Гарвард, Бостон, Альберта.

 

Хлопчик народився 23 січня 1930 року на острові Сент-Люсія у сім’ї вчителів; далі ріс сиротою в англомовній католицькій громаді — словом, вже апріорі був білою вороною.

 

Білі ворони помирають або стають Поетами. А Поети відходять, щоби воскреснути — стати джерелом-резонатором тонких енергій для різних світів-часів-народів. Білою вороною був і Христос.

 

Вірші, які Волкотт почав писати у ранньому віці, були й рано надруковані окремими книжками: «25 віршів» (1948), «Епітафія для молодих» (1949). По закінченні Університету Вест-Індії (Кінґстон на Ямайці) працював шкільним учителем, журналістом.

 

Поетична збірка, яка принесла йому серйозний успіх, вийшла у місцевому видавництві 1953-го, а наступну книжку «В зелену ніч» (1962) вже друкували в метрополії, в Лондоні.

 

Там же, а також у Нью-Йорку та Бостоні виходили всі його наступні твори: «Вибрані вірші» (1964), «Вигнані та інші вірші» (1965), «У Перській затоці та інші вірші» (1969), «Інше життя» (1973), «Морські грона» (1976), «Вибрані вірші» (1977), «Зірково-яблуневе Королівство» (1980), «Вдатний мандрівник» (1981), «Середина літа» (1984), «Поетична колекція: 1948-1984» (1986). 

 

Волкоттівська міфологізована інтерпретація історії його народу — поема дантівсько-гомерівського, «ілліадного» стилю Omeros (1990) — із інкрустаціями розмашисто живих житейських, суто карибських деталей та персонажів, де музика фрази, оригінальні рими, еквілібристська гра формозмістами, підтекстами, мислями і смислами — дали підстави для нагородження темпераментного поетичного аристократа у 1992 році Нобелівською премією з літератури «за яскраву поетичну творчість, наповнену історизмом, яка є результатом відданості культурі у всій її багатоманітності». 

 

Твір очевидно подібний до Маркеса світоглядною заземленістю, а до Лорки — театральною анґажованістю.

 

Д.Волкотт вивчав театральне мистецтво у Нью-Йорку, керував театральною студією на Тринідаді, ставлячи у ній і свої віршовані п’єси, яких у нього більше десяти, а деякі навіть були інсценізовані в Лондоні.

 

До всього, він був іще й художником, чиї виставки картин демонструвалися, починаючи з 1950-го. Це природно, адже театр — це синтез, симфонія мистецтв.

 

У поезії цього енергетично місткого, драматично-вулканічного поета читачі та критика помітили витончений сплав парадоксальної думки, чарівливе взаємопритягання карибської розмовної та класичної європейської писемної традицій через поетичну інтерпретацію загальнолюдських та конкретно вітчизняних для Волкотта проблем: соціальної нерівності, колоніальності, еміграції — словом, любові та ненависті, вірності та зради, відчаю та надії, світлого й темного, Божого і... небожого.

 

Як тільки цього волею долі і долею волі світового поета не називали: і «поет Вест-Індії», і «метафізичний реаліст»; «поет, який кинув виклик усій англійській поезії», «острівний поет»...

 

Окрема життєтекстна сторінка його легенди — взаємовпливна дружба з Йосипом Бродським, який назвав Дерека «кращим поетом, який пише англійською мовою».

 

Або й так: «Метричне і жанрове його розмаїття у мене просто викликає заздрість... Його вірші — це сплав мови та океану».

 

В Україні Дерека Волкотта наразі перекладали небагато. Спробував перекласти кілька його речей сам, як-от:

 

 

А оце знайшов в інтернеті переклад Волкоттової «Моряцької пісні» Левом Грицюком:

 

 

Відчуваєте, його вірші — вербальна стенограма гекзаметрового океанічного прибою. Тобто направду, робінзонокрузовий Дерек Волкотт — це поет-амфібія, поет-океан обатьківщиненого космосу моря.

 

Дерек Волкотт зловив свою золоту рибку в океані поезії і залишив цьому світові, щоби вона виконувала бажання...