На конкретному прикладі Данини на Чернігівщині.

Образи, голоси, хвилі поколінь... Що частіше замислюєшся над тим, а чим, власне, є історія, то чіткіше доходиш висновку: правдива історія — це живі, «гарячі», часто трагічні долі людей, реальних особистостей, які дихали, страждали, кохали, боролися (адже не з нас усе розпочиналося!) або ж «добре ходили в ярмі» (Шевченко); в кожному разі історія не може бути зведена до «школярського» набору фактів, дат, прізвищ, подій... До реального буття людей у минулому такий набір має приблизно таке ж відношення, як схематична карта чудових земних краєвидів, — до їх зримої, вражаючої краси. Недарма ж, приміром, «історія повсякденності» вважається у світі чи не найбільш перспективною.

Важко, гранично важко писати таку «низову» (точніше «корінну») історію. Для українського дослідника сьогодні, у році 2017-му, це завдання має ще й беззаперечну політичну вагу: протиставити імперському, хижо-маніпулятивному «русскому миру» наш, питомий, органічний, близький «Український (Все) Світ» як той безмежний (за умови його незамкненості у часі й просторі) національний оберіг, який, можливо, тільки й може захистити нашу землю у часи путінської навали (а ще, одверто кажучи, дедалі агресивнішого безпам’ятства й псевдоглобалізаційного манкурства). Чітко розуміючи це, професор Микола Степанович Тимошик, доктор філологічних наук, постійний автор «Дня», завідувач кафедри Київського національного університету культури та мистецтв, присвятив не один рік життя праці над документально-художньою хронікою «Село» (обидва томи видані щойно видавництвом «Ярославів Вал»; перший том названо змістовно й чітко — «Зійти з безпам’ятства»; другий, про трагедії ХХ століття, — «Трудний шлях відмосковлення»).

Отже, назва дилогії — «Село». Одне лише слово, проте саме воно здатне вмістити в себе той «Український Всесвіт», про який вже йшлося. Книжка Миколи Тимошика є рідкісною, вдалою, ґрунтовною й тому особливо потрібною сьогодні спробою, користуючись словами самого автора, «не просто віднайти в хронологічній послідовності документальні, нерідко приголомшливі, підтвердження непростих процесів буття українського села і поступу його мешканців упродовж століть, а й вмонтувати їх у своєрідну канву розповіді. Своєрідність цієї канви в тому, що всі факти тісно переплетені між собою, вибудувані в інтригуючому сюжетному розвитку подій, який, переконаний, захопить від першої сторінки й не полишить читача до розв’язки (це справді так! — І. С.). Основою для збирання й аналізу фактологічних матеріалів слугували розпорошені в різних архівах фонди з історії сіл Ніжинської округи на Чернігівщині. Зосібно Данини (батьківщина автора. — І. С.), Шатури, Володькової Дівиці, Лосинівки, Лісових Хуторів, Мрина, Татарівки, Талалаївки, Вертіївки, Сального та низки інших». Особливу увагу Микола Тимошик приділяє — і це зрозуміло — історії своєї рідної Данини.

По суті, перед нами узагальнена (попри абсолютну конкретику й 100-відсоткову документальну точність — результат багаторічної копіткої праці в архівах) епічна розповідь про історію українського села від початку ХVІІІ століття (часто — й раніше) аж до сьогодні. Чому «узагальнене»? Тому що автору, як здається, вдалося розв’язати дуже складне завдання: рухаючись від «окремої» Данини до «цілої» України (а про те, що село було нашою національною колискою, тисячолітнім осердям українства, автор не забуває ні на секунду), показати рух нашого селянства в історії — від козацьких часів (тут неймовірно цікавим є образ Івана Андрійовича Тарасевича, правника уславленого гетьмана Тараса Трясила, який дожив до 110 років (!). Українець за духом, він став корнетом російської армії, воював проти турків, останні 30 років життя провів у своєму хуторі під Даниною, був визначним бджолярем, як людина мудра, добра, хоробра й справедлива, користувався величезною повагою селян, навіть у 107 років міг годинами стояти — не сідаючи, — спираючись на палицю, зберігав ясний розум до останніх днів; ховали його сотні людей з усієї округи), далі через непрості колізії ХVІІІ — ХІХ століть (змістовним є тут нарис «Козацька школа у Данині», що свого часу публікувався у «Дні», про українську народну педагогіку) і до біблійних трагедій ХХ століття (агресія більшовиків — Голодомор — поіменно названі десятки, сотні прізвищ жителів Данини, страчених голодом, висланих, розкуркулених, зламаних духовно; цьому присвячений перший том дилогії).

Але сила книжки професора Тимошика ще й у тому, що на жодній зі 1000-сторінкового видання геть немає сентиментального замилування отим «селом на нашій Україні», яке є у певних авторів. Навпаки, відчуваємо біль, гнів, протест (не розпач!) проти історичного безпам’ятства земляків-данинців. У тій самій Данині, де знищувалися (за Хрущова — закривалися) храми, де десятиліттями відбувалося жахливе пограбування селян державою (а між іншим, 1905 року послуги Ніжинської земської лікарні були безкоштовними, включаючи усі ліки й процедури, а зарплата лікаря становила 500 рублів щомісячно, за ціною курки на Ніжинському базарі — 20 коп.! Що зараз?), де люди зазнали жахіть Голодомору — у цій самій Данині сьогодні неподільно панує церква Московського патріархату, у сільських храмах незрідка моляться за «російську владу і військо», відмовляються згадувати у молитвах героїв Небесної Сотні, сільрада відмовилася присвоїти вулицям Данини імена гетьманів Трясила та Мазепи, вчителі чинять неприхований спротив декомунізації... Ось вам — постгеноцидне суспільство... В чому тут річ? М. Тимошик пише про «генетичну боязнь селян пізнавати, говорити і відстоювати правду (60% опитаних старожилів «нічого не пам’ятають», «забули», або «не хочуть розповідати» про події в селі 50—60-річної давнини). Автор пояснює це: 1) сексотством; 2) знищенням куркульства як класу; 3) знищенням хуторів; 4) насильницькою колективізацією; 5) безумовно, Голодомором; 6) знищенням Української церкви; 7) знищенням національної інтелігенції (справа СВУ). Вихід Микола Тимошик — дяка йому за ці книжки суворої правди — бачить у тому, щоб «зійти з безпам’ятства» та пройти «трудний шлях відмосковлення». До кінця!+

Ігор СЮНДЮКОВ