Біографія, мемуари, есей про видатну особистість, стилізоване інтерв’ю – жанри пропонованих видань різні. Так само різні й жінки, про яких тут ідеться.

Їх точно об’єднує одне: усі вони – яскраві особистості з чітким усвідомленням власної життєвої місії.

Скотт Ферріс. Інґа

Щойно видана ошатна книжка якраз годиться для подарунку на Восьме березня: і красиво, і розумно, і про неординарну жінку. До речі, а хто вона, блондинка на обкладинці, сфотографована на фоні портрета Гітлера в рамці?

Приводом для написання цієї біографії став її роман із майбутнім президентом Джоном Ф. Кеннеді. Саме Інґа допомогла йому повірити в себе. А ще навчила плейбоя, що гнався суто за кількістю, мистецтву кохання.

Звісно, стосунки представника шляхетної родини, який мріяв про політичну кар’єру, і двічі розлученої протестантки, підозрюваної у шпіонажі на користь нацистів, були приречені. Але це не стало на заваді тому, щоб разом пережити красиву, пристрасну, часом болючу історію.

Зауважимо, що із книги ми дізнаємося багато особистого не лише про Інґу та Кеннеді, але й, наприклад, про Гітлера. Адже Інґа зробила ексклюзивне інтерв’ю з фюрером – він вважав її ідеалом нордичної краси.

Вона писала репортажі з нацистського Берліна. Дружба з верхівкою Рейху їй лестила, але за неї довелося потім розплачуватися – зокрема, пожертвувати любов’ю Кеннеді.

Акторка і журналістка, "Міс Данія", Інґа Арвад так і не досягла абсолютного успіху ні в чому, за винятком хіба що останнього свого шлюбу. Проживши страшенно цікаве життя, вона не встигла написати спогадів. Зате багато хто написав про неї.

Роман Горак.  Кинути каменем. Есеї про Ірину Вільде

Відомий львівський письменник розповідає про найвидатнішу українську романістку ХХ століття. Якою насправді була Ірина Вільде?

Визнана радянська авторка, депутатка, лауреатка Державної премії – і також членкиня молодіжних націоналістичних організацій, вдова діяча ОУН, наполовину німкеня з походження.

Вона написала не так багато, але її трилогія "Метелики на шпильках" стала чи не найкращою на той час

розповіддю про світ дівчинки-підлітка. В оповіданнях ішлося про близькі читачеві провінційні історії, найчастіше любовні, а роман-епопея "Сестри Річинські" розгортає перед нами панораму присмерку міжвоєнної Західної України.

Якою була Ірина Вільде і як їй вдалося вижити? Чому люди ставилися до неї переважно критично, часто опускаючись до заздрості і пліток – як у 1930-ті, коли молода авторка тріумфально ввійшла в літературу, так і вже в час Радянської влади?

Роман Горак, який у молодості близько спілкувався з тоді уже зрілою письменницею, намагається реконструювати біографію Вільде.

Свої спогади він доповнює довідковою інформацією з державних та приватних архівів (включно зі спецхранами!), розповідями про інших людей, переважно із середовища львівської інтелігенції 1960-1980-х років. Також тут міститься багато фотографій письменниці та її оточення.

Малала Юсуфзай та Крістіна Лем. Я – Малала. Історія незламної боротьби за право на освіту

Малала Юсуфзай із Пакистану отримала Нобелівську премію з миру у віці 16 років. Зараз вона живе у Бірмінгемі і не має можливості повернутися на батьківщину, доки там діють бойовики руху Талібан.

Малала розказує свою історію, переплітаючи її з історією рідного племені пушту, яке населяє Пакистан та Афганістан. Хто такі ці люди, які боролися за визволення від британців, брали участь у джихаді проти радянської армії, і які не уявляють себе беззбройними?

Їхнім жінкам не заборонено вчитися в середній школі, проте це нічого не змінює: все одно вони зрештою куховаритимуть та народжуватимуть дітей.

У цьому середовищі батько Малали, без якого неможлива була би вся ця історія, видається цілковито білою вороною: він всіляко намагається пропагувати середню освіту, відкриває школи, попри нестачу фінансування і опір ісламістів. А ще він вирішує, що в Малали – інше призначення, ніж просто родина й дім.

Малала фактично транслює його ідеї – про необхідність ліквідації безграмотності, про гігієну, щеплення, медичне обслуговування, неприпустимість обмеження людських прав і свобод.

За допомогою батька вона в 11-річному віці веде блог на BBC, стає відомою на Заході як юна лідерка і правозахисниця.

Зрештою, одного дня бойовик Талібану зупинив шкільний автобус, у якому Малала поверталася з уроків, і вистрелив у дівчину. Дивом повернувшись до життя, Малала отямилася вже в британській клініці – і в Пакистан більше не повернулася.

Її батько каже, що щасливий пишатися саме донькою, не сином. Сама ж Малала виступає за загальну безкоштовну середню освіту, а свою автобіографію присвятила "Усім скривдженим дівчатам, яких змусили замовкнути. Разом будемо почуті".

Світлана Кириченко. Люди не зі страху. Українська сага: Спогади

Дисидентка Світлана Кириченко у своїх спогадах подає картину київських 1970-х дуже щиро й точно.

Українська культура, шістдесятницьке середовище, усі подальші труднощі і водночас радість від творчої атмосфери спілкування з людьми, які мають свою думку, – це все свідомий вибір Світлани Кириченко, яка виросла на російській культурі і не перестала вважати її повнокровнішою, з необтятими пагонами нового.

"Провінціалізм був в атмосфері "культурній". Справжнє обличчя нашої культури було спотворене, ми його не знали ", – відповідає на питальник Миколи Климчука про те, чи відчувала вона провінціалізм української культури і якщо так, то в чому.

І так, їздячи відвідувати свого чоловіка Юрія Бадзя на засланні, вона дорогою відвідувала ленінградські виставки та події.

Світличний, Стус, Валерій Марченко та інші яскраві персоналії тогочасного середовища зображені тепло, із зазначенням приватних деталей – авторка пише про своїх друзів дуже по-людськи, не піддаючись спокусі лакування чи то пак бронзування образів видатних діячів.

У них були спільні погляди, ідеї, проте найголовніше, що об’єднувало, – не сліпий націоналізм, а вірність принципам правди, чесності, свободи думки та вислову; українська ідея логічно вписувалася в засадничі цінності шістдесятництва, оскільки порядна людина не могла лишатися байдужою стосовно цих думок, вчинків і, головне, середовища таких же захоплених ідеалістів і порядних людей.

Український Палімпсест. Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською

Оксана Забужко, хай як пафосно це звучить, є не лише яскравою постаттю українського літературного процесу доби незалежності, але й однією з інтелектуальних лідерок нації. Із нею можна не погоджуватися, але її неможливо не помічати.

Книжка Ізи Хруслінської написана на основі багатогодинних інтерв’ю із Забужко. Але насправді це більше, ніж біографія чи портрет митця. Це книжка про Україну, її історію та культуру, про інтелігентські середовища різних десятиліть – крізь призму свідомості освіченої складної особистості, причетної до ключових процесів творення сучасного культурного канону.

Оксана Забужко розповідає про себе, свою родину та родовід літературний, про власне коло читання й спілкування: у дитинстві та юності, коли асортимент радянських книгарень та бібліотек був обмеженим; у часи перебудови та ранньої незалежності, коли раптом усе одразу стало доступним і треба було читати якомога інтенсивніше. Адже треба було надолужити кілька десятиліть втраченого світового філософського контексту, щоб мати достатню підготовку для опрацювання та осмислення щойно відкритих архівів.

Очевидно, що і в спогадах, і в описі сучасної нам ситуації вона суб’єктивно вибудовує власний канон діячів та подій. Від того книжка не стає менш цікавою.

"…Палімпсест" писався з розрахунку на польського читача: численні примітки, максимально доступна форма висловлювання, увага до опису контексту дають шанс більше дізнатися про Україну й Забужко тим, хто раніше україністикою не цікавився або просто не міг подужати фірмовий забужківський стиль.

Оксана Щур