Розповідь історика, публіциста чи письменника про важливу постать або явище минулого завжди має свою межу, що ім’я їй — суб’єктивність. Десь вона дає «плюс», десь «мінус», але читач/глядач/слухач приречений дивитись очима активного «посередника». Якщо ж ви хочете «помацати» діяча і явище в їхньому рідному контексті, відчути безпосередній подих їхньої доби — вам до архівів і до архівних документів. Тут інформація з минулого поллється на вас потоком, гарантуючи і колорит, і несподівані подробиці, й гранично індивідуальну, лише вашу інтерпретацію.

Безумовно, однією з найбільш значущих публікацій таких архівних документів у 2016 році в Україні став вихід у видавництві «Смолоскип» збірки «Лесь Курбас і театр «Березіль» у серії «Архів Розстріляного Відродження». Її впорядкувала Ольга Бертелсен із Колумбійського університету. Вона також написала докладну передмову до книжки. З одного боку, головний український режисер-експериментатор двадцятого століття і його головний театр сьогодні начебто вже й не потребують окремих спеціальних представлень «із нуля» та з дотриманням усіх вимог етикету (хоч упорядниця наводить історію про молоду компанію, яка пила пиво під пам’ятником Курбасу, і на запитання, кому це пам’ятник, відповіла зустрічним запитанням: «А шо за чувак?»). З другого, регулярне «намагнічування» основних історико-біографічних фактів і контекстів ніяк не завадить. І через загальну «розкиданість» епохи, і через підсилену «віртуальність» історії театру, а надто театру репресованого.

Які ж, власне, документи ввійшли до книжки? Це, передусім, робочі матеріали театру «Березіль». Розрахунки, довідки, телеграми. Протоколи найрізноманітніших зібрань. Листи і заяви. Цензурні дозволи. Акти, доповіді, розпорядження. Або такий ексклюзив, як тексти внутрішньої газети театру, що звалася «Березілець». Саме ті дрібниці, з яких і складаються загальні картини. Переконаний, почитавши «березілівські» документи, багато хто з вас подивується, як небагато подробиць ви знали про цей театр і про Леся Курбаса. З архівних документів, приміром, стає видно, що театру постійно закидали недостатній глядацький успіх. Не дивно, що це випливало з його естетсвування й експериментаторства. Як свідчать протоколи всіляких глядацьких зборів за участю робітників «Арсеналу» та іншої строкатої публіки, аж до Олександра Довженка включно, багато хто не хотів розуміти складні пошуки Курбаса й «Березоля». «Приходьте до нас на звод — і ми розкажемо вам, як робити вистави!» — з такою «критикою» регулярно стикався Лесь Курбас, актори та драматурги, інші театральні працівники. А ще, звісно, постійна критика «ідеологічного обличчя вистав». Навіть це (не кажучи про безпосередній адміністративний тиск) формувало атмосферу постійного цькування — і з естетичного боку, і з політичного.

Або взяти, до прикладу, робочо-побутові моменти. Театр «Березіль» постійно мав матеріальні проблеми, потребував ремонту. В окремі періоди дехто з акторів голодував. Часто виникали труднощі з житлом і з грошима. До речі, з книжки можна довідатися, що Лесь Курбас у 1927 році користувався житловою площею 5 квадратних сажнів (трохи більше 10 метрів) у гуртожитку, мав оклад платні 500 карбованців, а за різного роду комунальні послуги платив 37 карбованців і 5 копійок (далеко не найважливіші дані з життя великого митця, проте — живі факти епохи). Гастролі часом допомагали вирівняти ситуацію, але й там траплялись інциденти. Бувало, що Курбас залишав трупу саму на себе, інколи зривалися вистави. Існували неминучі внутрішні конфлікти. Усе це — маловідомі й нехрестоматійні риси до портрета «Березоля». Вони додають культурному міфу крові та плоті.

Окремим розділом у книжці є матеріали «кримінальної справи» на Леся Курбаса. Документи, що свідчать про трагедію останніх років його життя. Допити, виписки, вирок, Соловки, новий вирок, розстріл... І традиційно абсурдна бюрократична «реабілітація», котра, однак, мала в собі бодай той сенс, що дозволила повернути це ім’я в активний культурний обіг.

А ще в книжці є невеличка, але яскрава фотодобірка. Серед інших, там і знімки з архіву Інни Скляренко, що збереглись абсолютно випадково ,— актриса «Березоля» Надія Титаренко забрала їх із собою в евакуацію під час війни лише через те, що вони лежали в коробці від капелюшків. Саме ці фотографії найбільше візуально свідчать про побутову культуру і стиль «березільців», таким чином іще наближаючи нас до розуміння цього явища, його «запаху і смаку».+

Олег КОЦАРЕВ