Чи багато ми сьогодні знаємо про антирадянський опір села в Україні у 1920 — 1930-х роках? Треба визнати, ці знання доволі епізодичні. Уривчасті згадки в літературі Розстріляного Відродження про «лісових бандитів». Трохи інформації про відоміші повстання на кшталт Павлоградського. Є цілісний образ лише подій у Холодному Яру. А між тим саме селянські виступи стали справжньою прелюдією до трагедії Голодомору — трагедії, вже більш-менш належно знаної в нас і навіть трохи у світі, але не досить зрозумілої без подій напередодні.

Просвітницьку функцію на цю тему покликана виконати книжка «1930. УСРР. Повстання» Володимира Тиліщака, заступника голови Українського інституту національної пам’яті, яка побачила світ наприкінці 2016 року у видавництві «Смолоскип». Як видно з назви, автор сконцентрувався на повстаннях одного року — 1930-го. Року, що прославився форсованим і примусовим проведенням колективізації в Радянській Україні.

«МАЙДАНИ» ЧАСІВ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ

Володимир Тиліщак обрав форму історичних нарисів. Вона дозволила писати популярно, емоційно, тобто так, як цього вимагає широкий «лікнеп». Кожен нарис присвячено одному повстанню. Загальна географія багата — від нинішньої Луганщини та Дніпропетровщини до Одещини, Житомирщини, Хмельниччини та Сумщини, тобто сьогоднішні схід, центр і південь, що входили до УСРР. Тиліщак спирається на матеріали архівів радянських спецслужб, а ще на не вельми численні мемуари й на місцеві легенди.

Дочитавши «1930. УСРР. Повстання» до кінця, розумієш, що більшість селянських «волинок» (так гепеушники називали народні виступи) відбувалися за однією моделлю. Підготовчим етапом до повстання було загальне невдоволення селян радянською владою (а часто — й симпатії до ідеї незалежності, до УНР). Визначним моментом ставала згадана стрімка насильницька колективізація — з відібраними землями, засобами виробництва, худобою. А от останньою краплею зазвичай виявлялося пограбування сільської церкви, її закриття або спроба зруйнувати. Непоганий матеріал для роздумів на предмет співвідношення ролі матеріального і символічного в історії, чи не так?

Після конфлікту довкола церкви першими в бій — а точніше, в сутички — часто йшли жінки. Розганяли радянських активістів, нападали на сільраду, захищали церкву, били комуністів, самі були побиті тощо. Далі сторони викликали підкріплення: селянки — решту місцевих мешканців, влада — різного роду озброєні загони. У боротьбі з повстаннями тоді брали участь і міліцейські загони, й ГПУ, і військові формування, й своєрідні ополчення місцевих комуністів. Координував їх відомий чекіст Всеволод Балицький (тодішній нарком внутрішніх справ УСРР, якого за лічені роки свої ж енкаведисти стратять на розстрільному полігоні «Комунарка» в Москві). Відбувалася кульмінація драматичного та нерівного протистояння. Максимум кілька днів тривали справжні бойові дії, нерідко з серйозними жертвами з обох боків (хоча в повсталих майже не було вогнепальної зброї — більшість ішла на кулі з вилами, дрючками, ножами). Селяни громили сільради, розбирали назад своє майно з так само розгромлених колгоспів. Намагалися підпалити повстанські вогнища в сусідніх населених пунктах, іноді це в них виходило, проте на дійсно серйозні географічні масштаби виходити не вдавалося. Зрештою, переважні сили більшовиків придушували опір, страчували частину учасників, частину засилали й саджали, але нерідко владі доводилось іти на тимчасові поступки в питаннях церкви та колективізації.

Володимир Тиліщак нерідко порівнює такі повстання з сьогоднішньою традицією українських майданів. І таке порівняння виглядає переконливо, надто це стосується подій 2013—2014 років, з якими відразу помітно дуже багато паралелей, особливо структурних (хоча за масштабом «волинки» були ближчі радше до бунтів проти «панів» у попередню епоху). Проте, на відміну від Революції Гідності, селянські виступи 1930-го року неминуче зазнавали розгромів. Через що? З книжки це досить очевидно. По-перше, незважаючи на структурні подібності між собою, повстання явно були цілком стихійними або з дуже скромним рівнем планування. Часто в них не викристалізовувалися лідери або ці лідери не мали належної компетентності та харизми. Майже не було жодної координації між вогнищами спротиву (селянам початку ХХ століття організувати таку комунікацію було просто не по силах). Попри легенди радянських спецслужб, повстання не отримували жодної реальної допомоги від українських структур за кордоном. Катастрофічно бракувало зброї. Бунтівникам не вдавалося залучити до боротьби солдатів та інші соціальні прошарки — як максимум, до заворушень іноді приєднувалися мешканці невеликих містечок. Не виходило в них ані агітації, ані інформування про події. Нарешті, повсталі селяни поводилися надто наївно й емоційно — при перших неуспіхах могли запросто розвернутись і розійтися по домах. Цікаво, про що вони при цьому думали й на що сподівалися? Звичайно, такий «революційний пофігізм» аж ніяк не скасовував покарання, яке чекало на бунтарів уже ближчими днями.

КУРЙОЗИ І ЛЕГЕНДИ ПОВСТАНЬ

Повчальний урок з історії боротьби українців за свої права! Треба віддати належне нарисам Тиліщака: вони роблять цей урок дуже наочним, виразним і переконливим.

А ще — колоритним. В історії кожного повстання ви прочитаєте не лише загальний «сюжет» події, а й різноманітні цікаві подробиці. Десь вони можуть бути кумедними (попри загальний трагізм теми). Приміром, у Новоселівці на Одещині після серії заворушень «у квітні 1930 року дільничний  наглядач Шинкарук спробував арештувати А.Піженка. На захист чоловіка кинулася його дружина Надія. Вона обізвала міліціонера «барбосом» і кинула в нього горщик із помиями. Через це Шинкарук, як він сам зізнавався, поспішно втік із хутора».

В інших випадках історії опору набували монументально-легендарної образності. Так трапилося з героєм Роменщини (нині — переважно Сумська область) — отаманом Лукою Кліткою. Це був якраз той випадок, коли здібний і харизматичний ватажок у локального повстанського руху таки знайшовся. Як наслідок, боротьба тривала незрівнянно довше, ніж у більшості випадків, фактично роками. Клітка зібрав собі справжній загін, розповсюджував ефектні листівки з підписом «Клітка Петлюровиць», кілька разів примудрявся тікати з-під варти в геть безнадійних ситуаціях. Не дивно, що він став справжнім фольклорним персонажем, тобто народним героєм. У легендах говорилося, що Клітка «пробивав до десятка комуністів однією кулею». Що коли його спіймали гепеушники і вже ніяк було вибратися з камери, він просто намалював крейдою на стіні човен та поплив ним геть. Нарешті, один уродженець Лохвиці (куди теж сягала активність легендарного отамана) згадував, як діти гралися в «бандита Клітку».+

Ці та інші сюжети повстанського 1930 року з книжки Володимира Тиліщака є тими знаннями про нашу історію ХХ століття, які і варто, і зручно популяризовувати. До того ж вони так і просяться на сторінки книжок, на екрани фільмів чи в комп’ютерні ігри.

Олег Коцарев