М.Онфре написав три десятки книжок із різних філософських проблем, а тоді вирішив пунктирно викласти їх в одній, котра й називається однозначно-прозоро:

 

«Сила життя. Гедоністичний маніфест». У передньому слові перекладач Андрій Рєпа розмірковує над природою маніфесту: «Це політичний і поетичний текст».

 

Про те, що ефективна політика завжди паразитує на поетиці, переконливо писав багато хто. Дивіться, бодай, останню книжку Дмитра Корчинського «Сяючий шлях» (К.: Самміт-Книга, 2016) з його максимою «стиль важливіший за надої».

 

Сам М.Онфре ставить попереду філософію, вважаючи поезію її найближчим мисленнєвим «родичем», бо обидві є такі собі детектори прозрінь.

 

А вже потім на них западає політика, що втямила: «Аб­стракції, якщо вживати їх за рецептом, мають неабиякий терапевтичний ефект» (Д.Корчинський). Це все до того, що «Гедоністичний маніфест» — текст цілком поетичний; тобто надається на ефектне принагідне цитування, а відтак і навіювання. 

 

Далі аналізуючи стру­к­ту­ру маніфесту, А. Рєпа ви­діляє три головні складо­ві: «Критика, мобілізація, віра». Критика, ясна річ, — справа відомо чия:

 

«Хто наважиться бути настільки нахабним і підступним, щоб засумніватися або заперечити? Хто аж настільки самовпевнений і зарозумілий, щоб вимагати від Бога звіту «за пророблену роботу»? Якщо це не філософ. Та й то, якщо він гідний цієї назви».

 

Відтак, ясно, хто винен у нинішніх «цивілізаційних сутінках» — не політики, злі клоуни, котрі демонструють лише «терористичне використання авторитетів», а оті негідні філософи, що «загортають хворобливість у респектабельні думки... й активно напускають словесного туману». 

 

Ті, що зневажають реальне людське тіло й підносять ірреальний дух; співці страждання, упокорення, смерті. Від самого Платона — до самого Геґеля, «дилера аскетичного ідеалу», за класичними «Лекціями з історії філософії» котрого по досі вчать студентів («годі собі уявити всю шкоду, яку заподіяв для філософської історіографії цей гегелівський пам’ятник пихи, самовдоволення та претензійності»).

 

Найбільше ж, звичайно, дістається теологам, починаючи зі «страшного неврозу святого Павла, великого самоненависника, який огиду до себе перетворив на зневагу до поцейбічного світу». Та й взагалі, за Онфре, «теологія вдає, ніби є «наукою» про Бога, але насправді це наука, як упокорювати якомога більшу кількість людей фікції під назвою «Бог».

 

Усі ці великі розуми (а цього наш француз не заперечує) й утвердили нинішній репресивний «юдео-християнський світогляд», що просотує усю сучасну соціальну структуру: школа, лікарня, військо, офіс, тюрма.

 

Філософ згадує власне дитинство у католицькому притулку, вважаючи його за символічний приклад:

 

«Дисципліна була постійною, вічною, невтомною, безжальною. Ні секунди без присмаку страху». І додає з гіркою іронією — «справжня школа життя, реальна любов до ближнього». 

 

Така ситуація у Франції, де «більшість серед нас — агностики чи невизначені атеїсти, принагідні невіруючі або віряни за звичкою». Що вже казати про Україну?

 

Не диво, що різкий протест супроти церковно-філософського ідейного диктату виразно відбивається навіть у популярній літературі.

 

Далеко не ходитимем — ось з репертуару минулого року: Богдан Логвиненко у нашумілій книжці «Saint Porno. Історія про кіно і тіло» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2016) встрягає у «боротьбу за адекватність і толерантність», аби «на якийсь міліметр відсунути поділку подалі від православної агонії».

 

Ще більш непримиренним виглядає Остап Дроздов у романі «№1» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016): «Християнство... обіцяє спасіння взамін на те, аби ми перестали бути собою. Підкуп, хабар, корупція. Нічого не вимагається — просто полюбити... Підкуп однаковим щастям і залякування однаковим нещастям діє безвідмовно... Дух лоботомії... Насіння бідності й терпіння... Вкрали навіть теоретичні мрії про достойне життя».

 

Не скажеш, що у світі ніхто не повстає супроти тотального патріархату, насаджуваного церквою. Але то боротьба з поганим ще гіршого — «ісламізм, що нині заступив дієвий опіум для культур і пригнічених меншин».

 

Що ж Мішель Онфре пропонує натомість, яка друга частина його маніфесту — мобілізація? Насамперед, «треба розвивати утилітарну та прагматичну філософію, а не її суперницю — ідеалістичну та поняттєву... Це більше не буде етика героя чи святого, це буде етика мудреця... Договір із реальним, а не упокорення небесам».

 

А хто грає за його команду? О! Діоген, Епікур, Монтень, Ніцше (чиї твори посмертно «сфальсифіковані його сестрою-нацисткою»), «ліві ніцшеанці (Дельоз, Фуко) й інші учні сластолюб­ства, матерії, плоті, тіла, життя, щастя, радості».

 

Чимало суголосного знаходить у теоретиків анархізму («урок Бакуніна: стерегтись, як чуми, влади й тих, хто її здійснює, навіть в ім’я анархії, позаяк влада псує кожного, хто нею володіє, — винятків не буває»).

 

Анархія, наголошує М.Онфре, це не вседозволеність, а справді дієвий контроль за інститутами влади. Навіть Джорджа Оруелла та Альбера Камю зараховує до послідовників анархічних розмислів. А серед сучасних письменників — Мішеля Уельбека.

 

А коли б знав — узяв до себе в команду й багатьох українських літераторів, бодай уже згаданих.

 

Справді, «що означає прагнути Епікурового проекту? Це означає чисту втіху бути... Мистецтво текучих, а не липких стосунків... Вміти могти і могти вміти... Збільшити випадки щасливої присутності».

 

Саме про те і у Б.Логвиненка («з’являються кольорові думки, не лише чорно-білі... Єдина життєва ціль — життя в радість»), і в О.Дроздова («вийти за видноколо своєї ліні... у краї солідарних калік»).

 

Але на чому ґрунтується певність М.Онфре, що подолати глобальний нігілізм та «вивітрити те, що лишається в нас від ссавців» (привіт Чехову!), можливо? Тобто, яка третя ча­стина маніфесту — віра? Він важає, що сучасна європейська цивілізація зайшла у глухий кут.

 

Декорації такі: «Європейський нігілізм — який дуже добре діагностував Ніцше — передбачає завершення певного світу і проблематичність з’яви іншого. Настає проміжний період, самоусвідомлення розривається між двома світоглядами: з одного боку, юдео-християнський світогляд, а з другого — світогляд, який ще не має імені, але який ми поки що називаємо «пост­християнським»... Після смерті Бога, смерті Маркса, а відтак смерті значно менших ідолів, кожен опиняється перед своїм тілом, немовби перед розбитими ночвами... Ідентичності часто бракує багатьом — якщо не більшості... Щоб видужати, треба спершу погодитися на діагностику».

 

Книжка «Сила життя» і є такою діагностикою задля подальшої «терапії «тут і тепер». На думку автора, запорукою успіху «постхристиянської» моделі є «нездоланна істина обміну» між людьми, головно — обміну радістю. А радість — це і є оте «вміти могти і могти вміти».

 

Вміння не аж таке надмірне — Онфре кількаразово цитує у книжці афоризм Монтенєвого друга Етьєна де Ля Боесі: «Наберіться відваги більше не слугувати, і ось ви вільні!». Але не від усього вільні. Гедонізм Онфре — діставати максимум життєвих задоволень за одного істотного обмеження: аби це нікому іншому ніяк не шкодило.

 

Остап Дроздов, низаючи дотепні інвективи на адресу «здорового ґлузду», зізнається: «Чи весело мені під час атаки на традиційні цінності? Завжди весело, не те слово».

 

Схоже, подібна ейфорія переймала і Мішеля Онфре. Кепкуючи з ідеалістичної філософії, він часом вдається до ризикованих гіпербол, що загрожують саморуйнуванням.

 

Він пише: «Етика — це справа тіла, а не душі. Вона походить із мозкової матерії, а не туманів свідомості... Отже, я є моїм тілом — і нічим іншим. З цього випливає мораль».

 

А півсотнею сторінок далі бачимо щось чи не протилежне: «Зрештою, все наше тіло опиняється всередині мозку. Отже, він — місце ідентичності, фундаментальна топіка буття... Розладнана психіка нівечить усе, чого торкається». 

 

Взагалі-то, Мішель Онфре — філософ лівого спрямування. Ні, не марксист, але до західної ліберальної демократії ставиться, м’яко кажучи, з підозрою.

 

Це як у нас, тільки точно навпаки: ми настільки потерпіли від «соціалізму», що зизом дивимося на будь-які ліві тези й водночас умоглядно приймаємо всі «західні цінності».

 

За такої аберації і західні ліві, і українські ліберали сходяться в одному — у зацікавленні постанархізмом.

 

За справедливим спостереженням Б.Логвиненка, «найзапекліші антисистемники не зі зброєю, що знищує, а зі словами, які змінюють, прокидають і надихають».

 

І чим талановитішим є такий автор-антисистемник, тим вірогіднішим стає «Союз серпа і колайдера» (Д.Корчинський).

 

Хай там як, а Мішель Онфре у більшості випадків — доказово-переконливий. Передмова перекладача «Гедоністичного маніфесту» завершується фразою, що може правити за вичерпну анотацію: «Вільне і сильне тіло, зрештою, творить умови можливості для вільнолюбного духу».