Антологія африканської поезії «Каїсе-дра росте, де хоче» — це втілення на папері дуже атмосферного та оригінального літературно-музичного дійства, міжнародного мистецького проекту «Я на тебе чекатиму під деревом Каїсе-дра», що його протягом цього року можна було почути на різноманітних майданчиках: «Книжковому Арсеналі», Форумі видавців у Львові, на читаннях у книгарнях тощо.+

Авторка ідеї — Оксана Куценко, поетка та перекладачка, чималий час працювала із текстами Леопольда Седара Сенгора — поета, філософа, першого президента Республіки Сенегал. «Минуло цілих десять років по смерті поета, я плуталася у рядках «Співів із нетрів», допитувала у мейлах французьких бібліотекарок і на заняттях у Французькому інституті — в його київських викладачів, що могло стояти за тим чи іншим образом, за цілком незнайомим поняттям. «Каїсе-дра» — одне із тих чарівних слів, які далися мені не одразу і про які мені так хотілося б розпитати в самого автора», — так Оксана говорить у своєму есеї про Сенгора, так інтригує нас чимось екзотичним і невідомим.

Отож, каїсе-дра — слово-зачіпка та символ цього проекту — «дерево балачок», традиційний у культурі багатьох африканських народів образ. Під тінистою кроною найстарішого, або найбільшого дерева, зазвичай баобаба, збираються для примирень і справ, казок і суперечок, це дуже своєрідне поняття — це і сільський майданчик, де люди спілкуються, обмінюються новинами, плітками, товарами, і в більш метафізичному значенні — «пуп землі», омфал. А безпосередня назва проекту — цитата з вірша згаданого вже Сенгора «Лист до поета».

До цієї розмови про Африку ініціаторка запросила десять українських та десять африканських поетів, чиї тексти гармонійно переплітаються на сторінках антології, що її безпосередньо уклала одна з учасниць — Олена Гусейнова. Кожен з українських авторів, окрім власних текстів, презентує своєрідну преамбулу, ніби відповідаючи на питання: «Чим для мене є Африка або поезія представленого поета?»

«Усміхайся і плач від буяння бугенвілій у текстах Кріса Манна! Впивайся у суху шкіру надії, йди тривожними стежками нічного тропічного лісу, біжи пустелею, допоки маєш сили!» — пише романтичний Дмитро Лазуткін про африканського поета, драматурга і громадського діяча з Південно-Африканської Республіки. Кріс Манн мешкає в Ґрехемстауні, засновник та автор пісень крос-культурної групи «Забалаза», яка співає англійською та зулуською мовами, його поезія сповнена запашних пейзажів.

Інший поет, постійний автор «Дня» Олег Коцарев, у своєму есеї слушно зауважує: «Що ще залишається людині, котра не була в Африці, як не /.../ кольорові уламки чужих суджень? Те саме стосується літератури цієї частини світу — ми з нею до останнього не могли перетнутися». Звісно, ця фраза найперше стосується літератури сучасної, і ще однієї її представниці — Анни Келлас, родом із Йоганнесбурга (нині мешкає в Австралії), чиї тексти відкривають тривкі традиції побутової магії та ностальгії за домом. Цікаво, що у збірці є ще один поет з того ж таки міста, Джон Метієр, який так само згодом опинився в Австралії, але якого так само не відпускає Йобург, але зовсім не ідилічний світ, а центр зброї, кокаїну та сміття. Він опинився у парі із загадковим українським автором Олафом Клеменсоном.

Олена Гусейнова представляє «найліричнішу поетку свого покоління» Ізобель Діксон, яка народилася і виросла у Південній Африці, згодом переїхавши до Великобританії. У неї, як і в попередньої авторки, присутній мотив суму за рідними краями, назвами, речами. А Галина Ткачук презентує нігерійського поета, чи не єдиного, хто відвідав Україну (як гість Львівського міжнародного фестивалю у рамках Форуму видавців-2011), — Ремі Раджі, пише про необхідність говорити про Африку не з позиції лише її фольклору, з минулого світу, а бачити в контексті сучасних реалій, далеких від казкових героїв.

Утім, відмовитися від магічної усної традиції складно, адже вона становить сіль африканської поезії, те, без чого складно уявити її автентичність. Один із найцікавіших поетів цієї книжки — нігерійський автор Акеем Ласісі — розповідає, як на виступі у Берліні «публіка бажала, щоб свій виступ я почав не з поезії, перекладеної англійською, а з «Іджали», мисливської пісні йоруба». І не дивно, адже Ласісі знаменитий своїми яскравими поетичними виступами, які поєднують у собі народні пісні та сучасний слем. Слухачі, іноді шоковані майстерністю автора, «звинувачують» його у «вдаванні до джуджу (чаклунства)».

Характерно, що більшість текстів цієї антології — це переклади Ганни Яновської, Тараса Малковича (переклав нігерійця Габріеля Бамґбозе), Олени Гусейнової та Олесі Мамчич (дещо з віршів найпопулярнішого зімбабвійського автора Мусаемури Зімуньї) з англійської — мови, яку від початку складно назвати корінною для цього континенту, але яка з плином часу увібрала в себе достатньо, щоб могти «переказати» нам цей континент. Виняток, окрім франкомовного Сенгора, становлять хіба тексти марокканського поета, письменника, громадсько-політичного діяча Абдельлатиф аль-Ляабі, вперше перекладені у нас Катріною Хаддад з арабської.

Африка клаптикова, одна частина не схожа на іншу, її неможливо підвести під якийсь мовний знаменник, знайти єдиний чарівний корінь її дерева, показати неоднозначність європейського уявлення, що часто балансує на лезах стереотипів, але, як каже ілюстраторка антології, художниця Леся Синиченко, будь-яке дерево може стати тим єдиним Каїсе-дра, під яким відбувається діалог.

Юлія Стахівська