Re: цензії

— Вона написана через байдужих та черствих українців. Коли я побачила, що Україну виборюють одиниці, а переважна більшість робить вигляд, що горе їх не стосується, коли відчула непробудну людську сірість, а в декого чорну ненаситність, я закричала до людей піснею. Та так, щоб у них волосся дибки стало!

Він твій син! Він твій брат!

Сто разiв проданий, зраджений, злитий — він простий український солдат!

— Які пісні ще подобаються солдатам? Чи читаєте їм свої поезії?

— Із задоволенням слухають «Козацька-батальйонна», «У п’ятому куті», «Сльоза полковника Сухини», «Вставай!»... А поезій на війні не читаю, залишаю цю місію для поета Леоніда Логвиненка з Харкова. Він це робить майстерно.

— Чому вам захотілось займатись волонтерською роботою? Сиділи собі б під теплим пледом?..

— Волонтеркою я стала ще на Майдані. Треба було обігріти якось людей, що приїхали боротися з усіх куточків країни. Тож вела їх додому, аби покупалися, випрали закіптюжені речі.

У травні 2014 року спробували зробити перші поїздки і концерти з харків’янином Костянтином Олійником, відомим як «трубач Майдану». Удвох ми могли дати добротний концерт. Потім до нас долучилися науковець, фізик Леонід Оніщенко та заслужений журналіст України, поет, автор декількох збірок поезій та двох книг про війну, кореспондент газети «Сільські вісті» Леонід Логвиненко.

А у складі «Вольниці» за два роки їздили підтримувати бійців більше 30 людей: артисти, волонтери, журналісти, фотографи.

У перший рік війни ми за поїздками не бачили світу Божого. Костянтин Олійник у Дебальцево їздив сам... аби нікого не наражати на біду, ще й по два рази на тиждень! Його поїздки були дуже небезпечними і виснажливими...

— Думаю, психологічно важко відвідувати місця, де точиться війна? А жінці тим паче...

— Про горе, свої страхи та пережите з певних причин не хочеться говорити. Ми, волонтери, відчуваємо себе вже «вигорілими» ... У душі переплелися горе, зрада, патріотизм, недалекість, тупість, цинізм, любов, біль, глухоніма сліпота та байдужість людей...

Зараз їздимо рідко — все змінилося: і голодних немає, і голих не бачили... Спочатку було інакше — воювали діти, і було соромно дивитися їм в очі. Їду після концертів у автобусі, а їхні очі випливають перед моїх очей, тож дивлюся у вікно і плачу...

Нині це змінилося: воюють дорослі чоловіки, які знають, чому вони там. А ще я впевнена, що такі , як тепер, не будуть виконувати злочинні накази. Бачу їх, відчуваю і оцінюю по-собі: зі мною ніхто ніколи не домовиться — якщо треба буде, виберу смерть.

— Світлано, що вас змушує знову і знову їхати до глядачів на передову?

— Постійно доводиться перевтілюватись: виступ перед малечею у бібліотеці, потім перед студентами у виші, перед бійцями. Ще треба ходити на роботу, писати пісні. А ще й, коли пора, мамі треба город посадити, щоразу вигулювати песика, доглядати за квітами (їх у мене 120 горщиків). Та й про себе не слід забувати, аби марку тримати.

Але телефонують і просять приїхати. Я не можу відмовити. Звісно, мені б хотілося кожному захиснику подарувати по свіжій футболочці, своєї їм просто іноді ніде випрати, чи новорічних добреників.

Шкода, просити не вмію і в ломбард власні речі для цього не понесу. До того ж, ті, хто не вміє робити добрі справи, знають таке «чарівне слово», після якого й передихнути важко, не те, що прохати про допомогу. Немов підрізають крила... У такі хвилини страшенно обурена, бурчу.

Аж раптом дзвінок: «Пані Світлано, мій бієць загубив ваш оберіг, у нього шок... Він вірив у його силу». Як не поїхати, не відвезти новий оберіг?!

До речі, у мене хвора мама, якій не можна нервувати. Я півтора року їй не говорила про поїздки. А потім «добрі люди» «допомогли» ...

— Коли повертаєтесь з передової, про що думаєте?

— Думаю, що їду востаннє. Потім відлежуся, відійду, перегляну фото, відео... Тоді пролунає телефонний дзвінок: «Треба нагородити срібним тризубом «Народний герой» і поспівати про них...» І через тиждень я вже знову там.

Та хоч де б подорожувала і що б робила, у душі нуртують нові пісенні рими... Створювати пісню — велика насолода. А теплі відгуки виконавців та шанувальників — то золоті відсотки, що сторицею повертаються, як кораблі моїх думок...

Наталка Капустянська