У видавничому активі останнього опинився й довгожданий український переклад «Відьмацької саги» Анджея Сапковського. Власне, про цю книжкову новинку варто поговорити детальніше, тим паче, що цього місяця «відьмакіада» святкує ювілей: 30 років тому у грудневому номері польського часопису «Фантастика» було надруковано «Відьмака» — оповідання, з якого усе почалося.

Отже, що таке «Відьмацька сага» і чим вона так полонила серця мільйонів читачів по всьому світі (як свого часу славетна трилогія одного англійського професора), що деякі з них ладні були чекати аж 30 років, аби мати змогу нарешті прочитати її в перекладі рідною мовою? Якщо коротко, то оповідання та романи, із яких складається «Сага», оповідають про пригоди мутанта-професійного мисливця на чудовиськ, або ж відьмака, Ґеральта із Рівії, у які той потрапляє під час виконання завдань або подорожуючи, у мирні часи та під час війни. Утім, ці пригоди (часом кумедні, часом не дуже, часом навіть трагічні, а найчастіше смішні і щемливі аж до сліз водночас — завдяки письменницькій майстерності Сапковського) є лишень тлом для розмірковувань автора, до яких він залучає і читачів, над багатьма вічними проблемами. Так, пан Анджей (а з ним і читач) міркує над тим, чи можна і чи потрібно поділяти зло на менше і більше; виправдовувати скоєння різноманітних звірств вищим благом; брати судочинство у свої руки; виправдовувати злочини, скоєні жертвами проти колишніх кривдників; зберігати нейтральність у будь-якій життєвій ситуації… Сила творів полягає в тому, що автор майже ніколи не вказує, яку мораль читач повинен винести із досвіду, який отримав, читаючи оповідання чи роман; навпаки, кожна особа обирає для себе, кого вважати правим, а кого ні. Окрім того, оповідання й романи «Відьмацької саги» — це ще й простір для коментарів Анджея Сапковського з приводу негативних суспільних процесів, які відбувалися у світі наприкінці ХХ століття і тривають досі: етнічного і культурного расизму, повсюдного поділу на «своїх» та «чужих», гібридних війн… 

Зрозуміло, що маючи справу із таким багатогранним першоджерелом, перекладачі кладуть собі на плечі a priori тяжку ношу: їм потрібно не лише бездоганно передати буквальний і прихований змісти творів, але й ретельно відтворити формальну частину, а вона в оповіданнях і романах польського письменника відзначається величезним розмаїттям. Річ у тому, що Сапковський як постмодерніст — неперевершений стиліст, що вміло жонглює літературними стилями і дбає про індивідуальний голос для усіх своїх персонажів, та ерудит, що наповнює свої тексти численними культурними, економічними, політичними алюзіями. 

Ознайомившись із перекладом «Відьмацької саги», який здійснив Сергій Легеза (наразі у його перекладі опубліковано обидва збірники оповідань та три романи; четвертий — «Вежа ластівки» — має вийти найближчим часом), можна з певністю ствердити, що із завданням він впорався успішно, особливо якщо брати до уваги контекст. Адже перед перекладачем постав виклик не тільки здійснити перший офіційний повний переклад «Відьмацької саги» українською мовою (я зараз не беру до уваги перекладів окремих оповідань, надрукованих у різні роки у часописі «Всесвіт»), у якому буде вміло відтворено стилістичні ігрища пана Анджея та збережено усі закладені автором підтексти, а й видати кінцевий продукт, який щонайменше не поступатиметься якістю російському перекладові Євгенія Вайсброта, що за відсутності повноцінного українського варіанту став еталонним для більшості українських читачів. 

Переклади доводять, що Легезі вдалося і перше, і друге. Перекладач майстерно відтворює зміни в загальній оповідній стилістиці Сапковського (наприклад, уживаючи старослов’янізми і старослов’янські мовні форми на місці старопольських зворотів у фрагментах, де автор «цитує» давні манускрипти) і близько до оригіналу передає індивідуальні стилі персонажів (персонажі з нижчих соціальних верств просторічні, вульгарніші від решти, вживають чимало діалектизмів; шляхта і особи при владі говорять зверхньо і бундючно; мова науковців обтяжена науковими штампами тощо). До слова, саме більша вірність стилеві першоджерела робить український переклад кращим за переклад Вайсброта, котрий, як на мій смак, хоч і зграбний, однак більш олітературений та нейтральний. Звісно, справжнє випробування, пов’язане із відтворенням стилю, чекає на перекладача у прийдешньому романі «Володарка озера», що рясніє плетивом різноманітних стилів, але уже наявні взірці його перекладу обнадіюють, що проблем не буде. 

Окремо хочеться сказати і про відтворення у перекладі Сергія Легези наративно значущих загальних та власних назв. У професійному колі не перший рік точиться чимало суперечок щодо того, чи варто зберігати назви у їхньому оригінальному звучанні, чи максимально адаптувати їх до форм, притаманних певній країні. Перекладач «Відьмацької саги» знайшов золоту середину: для більшості загальних і власних назв було збережено їх первісне звучання (і навіть відтворено кирилицею латинську графіку), а творчо адаптовано ті назви, які є промовистими (наприклад, Любисток замість Жовтця) або в українській традиції позначаються іншими словами (наприклад, ґноми замість краснолюдів). Звичайно, можна дискутувати щодо деяких варіантів транслітерацій (скажімо, чому ім’я Yennefer подано як Йеннефер, а не, приміром, Єннефер), та це радше питання індивідуальних уподобань кожного читача, і наразі неістотне. 

Щоправда, ніде правди діти, навіть у гарному перекладі Сергія Легези є певні вади. Коли-не-коли у тексті все ж проскакують русизми та позірні русизми (насправді полонізми), трапляються поодинокі незначні смислові помилки унаслідок неточного перекладу деяких слів чи фраз, зрідка змінюються імена персонажів третього плану (особливо не пощастило одному Рубайлові з оповідання «Межа можливого», який не міг визначитися, чи він Ніщука чи Нищавка!). Утім, у підсумку вони ніяк не псують загального приємного враження від перекладу (зрештою, хиби можна виправити у перевиданнях).

Загалом гарного перекладу, безперечно, уже достатньо, щоби порекомендувати українське видання «Відьмацької саги» читачам, а втім, це не єдина принада книги. Під красивою обкладинкою (це не обговорюється :-) ) ховається ще багато цікавих додатків, які дадуть читачам змогу іще більше насолодитися світом, який в оповіданнях та романах створив Анджей Сапковський. 

Найголовніший серед них — це, поза сумнівом, коментарі. Завдяки їм українські читачі мають змогу довідатися про особливості середньовічного побуту «відьмацького» світу, поповнити свої знання про польську (і не тільки) культуру, а також осягнути алюзії на суто польські суспільно-культурні явища.

Окрім розлогих коментарів, кожен том (за винятком, хіба, «Меча призначення») радує пізнавальними матеріалами про автора і його світ. Скажімо, в «Останньому бажанні» читачам пропонують ознайомитися із матеріалом про постання та вплив «Відьмацької саги» на літературу фентезі, поясненнями перекладача щодо творчих рішень під час перекладання оповідань та романів, а також авторським бестіарієм Анджея Сапковського, у якому вказуються різноманітні створіння, яких можна зустріти (або не зустріти) на сторінках «Саги»; у «Крові ельфів» висвітлюються особливості відьмацької системи фехтування; у «Часі погорди» детальніше розповідається про магію цього світу; а «Хрещення вогнем» збагачене розвідкою про його географію.

І нарешті, дрібним, але від того не менш приємним додатком до книжок є карта створеного Сапковським світу. Погодьмося, ще з часів толкінівського «Гобіта» читати про подорожі героїв дивними краями в рази приємніше, якщо водночас можна побачити, звідки і куди ті прямують.

Беручи до уваги усе написане, можна з певністю сказати, що «Відьмацька сага» Анджея Сапковського від Сергія Легези не підвела і навіть перевершила сподівання. Тож якщо ви хочете гідно вшанувати літературне тридцятиліття відьмака Ґеральта з Рівії, (заново) поринути в неперевершений фантастичний світ, який створив пан Сапковський, чи просто шукаєте подарунок під ялинку для шанувальника фантастики та фентезі, гайда до книгарень. І пам’ятайте, що невдовзі друком вийдуть переклади ще трьох «відьмацьких» романів.

Святослав Півень