Re: цензії

Молода поетка в своїй творчості легко поєднує психологізм і філософські роздуми з класичними емоціями любовної лірики, з актуальною сьогоднішньою соціальною проблематикою.

Робить усе це дуже ритмічно й динамічно, в швидкому темпі переставляючи картинки, з яких складаються її вірші, немов сцени у відеокліпі.

Вдаючись також до всіляких цікавинок у плані наголосів, розташування слів, співзвуч та іншої, сказати б, «технічної» тканини поезії:

Ти така невимовна, Анно,

ти вся з недомовок,

хвилюєшся, мов сама море,

а море може і не знає твоєї правди.

Куди йому,

в нього бери-береги чатують птах’и,

патрулюють собаки.

І ти по коліна в піску, по долоні

в піску, по сер...

Це безнадійно, бездійно, безглуздо,

А.!

Одним із головних мотивів творчості Вікторії Дикобраз є подорож (у попередній її книжці мандрівного матеріалу, можливо, навіть було ще більше, ніж тепер).

Подорож із усім багатоманіттям трактування цього явища.

Подорож як очевидний знак нашого часу (хоч соціологи й кажуть, що небагато українців регулярно мандрують, але навряд чи вони заперечать, що це відносно, і раніше люди в нас мандрували ще менше). Подорож, яка може бути автостопом; наприклад, отаким:

До Львова від Рівного ніч повільного

льоту.

Від Львова до Рівного — ніч

стрімких перескоків

від ОККО до ОККО.

Та так, щоб чіплятись фур —

то, напевно, менше.

(...)

Доки ти мислиш, над полем усе

відбіліло,

тепер протинають полотна

пташині крила,

впивається в шкіру роса і ще трохи

млосно

від радості досягання своїх

кордонів,

від радості оминання митної

служби.

Вихід назовні теплим собачим

лазом.

Виліт назустріч схожий на заклик

дружби.

В мене порожні кишені, цупкий

наплічник.

Підбери по дорозі, шеф, маю що

розповісти.

Досить самозанурена, метафорична і субкультурна позиція Вікторії Дикобраз саме в контексті подорожі трохи несподівано проникає у спільну, суспільну сферу.

Мандрівникові ніде дітися від людського світу, навіть коли він спостерігач.

Отож у багатьох віршах книжки «Необхідне підкреслити» з’являються картини життя в час війни.

Передовсім це «гуманітарні» образи. Солдати. Загиблі й поранені. Родичі загиблих і поранених (тут поетка говорить головно від імені жінок, і цей жіночий голос на війні — річ важлива, нерідко в культурі ігнорована, відсовувана на задній план).

Зрештою, сам настрій і стан тривожних днів, розчарувань і віри в людину. Десь усе це виливається у рефлексію:

Соснами, соснами, соснами траса

тягнеться

крізь блокпости, крізь туман,

крізь чади і ріки.

Гарно казати, що це залежності!

Зараз гарно.

Страшно зізнатися: схід тобі дико

ближчий.

А десь — емоційно напруженою стилізацією під фольклорні мотиви:

Солдатики, ай, солдатики,

загубила я поміж вас братика.

Може, бачили? Може, приносили?

В нього руки ще білі від голосу,

яким я із ним прощалася...

Як і в житті, у поезії Вікторії Дикобраз війна залишається важливою, неодмінною та болючою, але, на щастя, не єдиною темою.

Знаходиться чимало реалій, здатних надихнути поетку на сюжет, метафору чи ефектну фразу на кшталт «Осінь як супермаркет, що працює лише вночі: / тут своя публіка». І, що важливо, Дикобраз уміє бути різноманітною (навіть попри характерну, часто однотипну риторику).

Окремо можна згадати про оформлення книжки «Необхідне підкреслити». Ним займалася сама авторка.

Результат її роботи мінімалістичний, концептуальний і цікавий. Це, відповідно до назви, підкреслення певних важливих рядків. Це геометричні ігри з деякими текстами, що з’являються на окремих сторінках, ніби ілюстрації.

Це вигадлива нумерація. І все разом має стати важливим внеском у підтримання й утвердження вже існуючого та стійкого, але ще не всім знаного образу Вікторії Дикобраз як помітного та стильного персонажа сучасної культури.

Олег Коцарев