— Звісно, на такі заходи запрошують, хоча кожен має змогу долучитися до акції у себе вдома чи будь-де. Диктант національної єдності ми пишемо в День української писемності та мови, і для мене це насамперед вияв глибокої пошани й любові до найбільшої цінності нації — мови. У момент написання диктанту тисячі й тисячі українців думають про одне, і це справді дає відчуття єдності, духовної солідарності. Тут навіть не так важливо на скільки балів ти напишеш диктант, бо це не є абсолютним мірилом твоїх знань. Є випадки, коли людина бездоганно володіє мовою, а диктанти пише гірше за кмітливого школяра. Вживання розділових знаків мають свою варіантність, наприклад тире часто замінює двокрапку і навпаки, а вживання ком нерідко залежить він інтонації тощо. 

Але перевіряти свої знання через написання диктанту корисно, бо наша мова модерна, вона засвоює нову лексику, нові форми слововжитку, тобто це живий організм, який постійно розвивається. Однак іще раз кажу: написання диктанту єдності — це один із кроків, хай, на перший погляд, не таких значних, до консолідації українців навколо тієї цінності, яка ідентифікує їх як націю.

 

— Тут не треба ні над чим сушити голову, не потрібно вдаватися до жодних екстраординарних дій. Ми ж рівняємося постійно на Європу, Ізраїль, Америку. Чи ні? От і робімо так, як вони. Без державної мови ти — безнадійний маргінал. Не можеш отримати путню роботу, освіту, не можеш навіть знайти собі дівчину чи дружину, бо яка ж нормальна панянка захоче мати справу з кавалером, котрий не має освіти й роботи? Хіба що така, як він, у чому я теж дуже сумніваюся. 

Отже, дії тут прості. Перше — обов’язкова освіта українською мовою від дитячого садка і до захисту диплома. Друге — неодмінне спілкування державною мовою під час виконання своїх службових обов’язків для державних чиновників, для працівників медицини, освіти, транспорту, усіх сфер обслуговування. Третє — повна деокупація інформаційного простору, встановлення справедливого мовного режиму на всіх телеканалах, радіостанціях, інтернет-ресурсах, в інших засобах масової інформації. 

Таке поняття, як квотування українськомовного культурного продукту, є неприпустимим, бо  є рудиментом Валуєвського указу; воно принизливе для нації, чия мова зазнала найжорстокішого гноблення з боку російського загарбника. Уже в наш час на очах у всього світу вбивали українців тільки за те, що вони розмовляли своєю мовою. Ми ніколи не допустимо жодних утисків нац­меншин, жодних образ, але кожен, хто має не спідлене серце, мусить зрозуміти, що українці прагнуть лише відновлення історичної справедливості. Піти їм назустріч і допомогти в цьому мусить мати за честь кожен громадянин будь-якого походження, котрого годує ця земля. Це мусить зрозуміти і прийняти кожен зґвалтований колонізаторами російськомовний українець. Інакше всі розмови про мораль, справедливість, єдину країну, національну ідею будуть фальшивим бульканням у постколоніальному болоті.  

 

— Ніхто не ставить під сумнів патріотичні позиції Нищука, чи давайте згадаємо навіть Івана Дзюбу на цій посаді, але можливості Міністерства культури вкрай обмежені. А в нашій системі вони взагалі мізерні. Питання такого масштабу, про які я щойно говорив, — це завдання парламенту, Президента, уряду, зібраних у єдиний кулак. Але проблема наших найвищих політиків у тому, що ніхто з них ніколи не брав на себе місію лідера нації.

Ніхто не звернувся до народу й не сказав, як, приміром, той-таки Черчілль, що, люди добрі, я вам поки що нічого не можу пообіцяти, окрім солоного поту. Давайте робити ось так і так, я знаю, як це робити, я вірю в це, ідіть за мною. Натомість наші політики, тримаючи носа за вітром, дослухаються до примітивних інстинктів та забаганок натовпу і намагаються йому догодити, щоб не втратити електорат. Звідси кричущий популізм, нерішучість, відсутність творчої політичної волі. Звідси цілі армії радників, консультантів усіх мастей та орієнтацій, нашіптувачів з усіх таборів, перед якими стоїть чи не єдине завдання — допомогти виграти наступні вибори. То яка тут може бути гуманітарна політика? 

 

— Я не дуже обізнаний у цій темі. Чув, що свого часу за програмою «Українська книга» видавав свої опуси Табачник, встромляли туди свої носи і рукописи різні міністри, були зовсім курйозні історії. Але не буду брехати, я не знаю, що там робиться нині. Розумію тільки, що це благодатне поле для корупції, але, сподіваюся, вона туди більше не проникає. Хоча... як подивимося тепер на деякі призначення на високі посади, то здається, що вона, ця пані корупція, проникла навіть у спальні окремих крутих чиновників. І куди тільки дивляться їхні жінки? 

 

— Ну, це, мабуть, одне з головних призначень такого інституту. А на що він здатен, покаже час. Інститут книги, якщо не помиляюся, тільки на порі становлення за взірцем подібних європейських закладів. Тому я думаю, що одним із його пріоритетних завдань має стати просування української книжки до європейського читача.

 

— Україна катастрофічно відстала у розвитку свого кіновиробництва. Особливо прикро, що ми обірвали кращі традиції українського кіномистецтва — від Довженка до Параджанова, Осики, Юрія Іллєнка. Починаючи з дев’яностих років ця тяглість перервалася щонайменше на два десятиліття. Тепер кидаємося щось знімати і не можемо знайти режисера, оператора, акторів. Я не кажу, що їх немає. Та коли відсутня кіноіндустрія, то як зорієнтуватися, де той найкращий, найталановитіший, найнадійніший? Ми зняли два-три фільми і ремствуємо, що шедевру не вийшло. Але щоб з’явився шедевр, потрібно зняти сотні серйозних стрічок. Тому для пришвидшення, як ви кажете, темпів, необхідне дедалі більше і більше фінансування. 

Кіно — дуже дорога розкіш. Проте це не означає, що треба покладатися лише на підтримку держави, хоча така підтримка дуже важлива. Тут є ще кілька джерел. По-перше, повинні реабілітуватися перед українцями провідні телеканали, які годували своїх глядачів московським сміттям. Вони мусили б зараз серйозніше взятися за виробництво українських фільмів. По-друге, активний інтерес до кіно мусив би виявити бізнес. 

Ви прикиньте, скільки за оту готівку, яку задекларували лише депутати, можна було б зняти фільмів. Три вовки вбили б ці жмикрути: їм би не було так соромно за своє злодійство і жадібність, адже підтримували культуру. Завдяки їм розвивалося б кіно і, зрештою, ще й можна було б відбити свої грошенята, можливо, навіть із прибутком. Я вже не кажу про славу, повагу, імідж. Але для цього в них не варить кебета. Тому треба чекати підприємливих людей нової формації, котрі зрозуміють, що кіно — найпривабливіший бізнес.

 

— Щоб говорити на цю тему, треба перечитати всі сценарії, котрі конкурували на конкурсі. Мій «Чорний Ворон», здається, не був скривджений, тому тим більше мені не личить крутити носом. До того ж мені здається, що Пилип Іллєнко на своєму місці. 

 

— Стовідсоткових гарантій у нинішньому крихкому світі не існує ні на що. Але це реальне підґрунтя для того, щоб проект відбувся. Інша річ, у який результат він виллється. Чи це буде справдження сподіваної цілі, чи гірке розчарування. 

 

— Якби це залежало тільки від мене, то фільм «Чорний Ворон» давно був би на екранах. Уже можна написати окрему книжку про те, скільки впливових і дуже відомих людей бралися за втілення цього проекту, чим і як закінчувалися їхні потуги. Але крига скресла, дасть Бог, фільм розпочнуть знімати наступного року. Мій вплив на цей процес мінімальний, адже автором кінофільму є режисер, а не письменник. 

Кажуть, що у світовій практиці майже не буває такого, щоб екранізація роману сподобалася його автору. Із напіввідкритих джерел я тільки недавно дізнався, хто зніматиме «Чорного Ворона», але не називатиму його ім’я, бо мене ніхто на це не уповноважував. Чув тільки, що це молодий амбітний митець. У нього немає досвіду роботи над історичними кінополотнами, але скажіть, будь ласка, у кого з українських режисерів він є? 

Головне, як мені сказали, цей хлопець загорівся темою «Чорного Ворона». Це дуже багато важить, і я про це часто говорив, коли мене запитували, хто б міг екранізувати «Залишенця». Горіння ідеєю часто не лише компенсує брак досвіду, а й перевершує його. Я дуже хотів би, щоб цей молодий режисер знімав «Чорного Ворона» з думкою, що це буде фільм його життя. Саме так я думав про цей роман, коли його писав. 

 

— Це має бути роман, котрий продовжить, умовно кажучи, цикл моїх книжок про російсько-українську війну. Поки що до них належить «Залишенець», «Маруся» і «Чорне Сонце». Головні події відбуваються 1947 року. Робоча назва — «Троща». Трощею в тих краях, де відбуваються головні події роману, називали колись очерет. Саме в очеретах, у трощі, і розгорілася драма, про яку я пишу. Але в цьому слові, як ви відчуваєте, вгадуються й інші значення. Спитаєте, про що ця книжка? Вона, як і всі мої романи, про любов.