Рецензія члена журі Книга року ВВС Віри Агеєвої на книгу "Баобаб та інші історії" Алли Дорош.

У школі зовсім малих дітей вчать, що перш, ніж здавати письмову роботу вчителеві, її треба перечитати.

Схоже, "Баобаб…" Алли Дорош належить до тих стражденних рукописів, які ні авторка, ні видавці не вважали за потрібне перечитувати.

Інакше як пояснити словосполучення кшталту "право приймати голосування у виборах", "обвуглілі дровини", "натякаючи на свій рахунок" (з контексту доводиться здогадуватися, що йдеться не про рахунок у банку, а про бажання персонажа сказати про себе самого)?

Цей список можна продовжувати, вистачить матеріалу на ціле заняття зі стилістики чи редагування. Про ритмічну організацію тексту, про збіги приголосних та злополучний родовий відмінок навіть страшно починати говорити…

Чи, може, це якась пастка, таємний тест для виявлення проблем із навичками читання у дорослого населення? Ця параноїдальна підозра виникла у мене в акурат на фразі "Декольте вона теж вдалася".

І спроба зрозуміти, хто і що вже тут чому й кому вдалися, виснажила остаточно.

На синтаксичний розбір речення (отой шкільний, з визначенням підмета й присудка) я так і не спромоглася.

Коли мова, за знаменитим визначенням, - наш найнадійніший дім буття, то Алла Дорош вважає за можливе не соромлячись запросити своїх читачів у будинок без даху й вікон, де все загрозливо хитається й от-от упаде.

І сюжети також не втримають споруду, бо, скажімо, ліберійські діаманти якось дуже непевно поєднуються у моїй читацькій свідомості з київським революційним майданом та американськими нічними клубами.

А вже розповідь про мільйон доларів готівкою, знайдений у забутій на стільці валізі, остаточно паралізувала уяву.

Складається враження, що героїв дуже неакуратно вирізали зі жмаканого картону й приклеїли до вживаних, потертих старих декорацій.

Нарікав колись класик, що лише небо над головою, а не душа, змінюється, коли за море мандруєш.

Тут же ні небо, ні пейзаж, ні психологія героїв не змінюються й не принаджують хоч якоюсь новизною.

Жанрове визначення "історії" ніби обіцяє нам, що проза ця сюжетна, що в кожній оповідці щось відбуватиметься.

Але й тут читацькі сподівання виявилися обманутими.

Як на мене, це зроблено за принципом ковдри, яку зшивають з непотрібних клаптиків, що трапляються під руку.

Або склеєну з газетних обрізків скатертину: ось шматочок про гебешника-скоробагатька, ось про хірурга та його захланну дружину, ось про міліціонерів-хабарників... Белетристика та газета – речі різні.

І не надто чесно видавати зібрані докупи беззмістовні абзаци за красне письменство. Бо воно здатне дарувати естетичну насолоду.