Філософсько-футуристичне, езотеричне вчення, яке створив письменник-фантаст, дисидент, в’язень радянських таборів Олесь Бердник, має сьогодні чимало прихильників.  

Життя Олеся Бердника й запропонований ним проект перетворення соціуму й передусім людини досі викликає жваві суперечки, а його творча спадщина набуває нових смислів в контексті Майдану та російської агресії проти України. 27 листопада цього року Олесю Берднику могло б виповнитися 90 років. Напередодні ювілею говоримо із вдовою письменника — громадською діячкою, провідником-координатором ГО «Українська духовна республіка» Валентиною Бердник-Сокоринською — про майбутнє України, Росії, життєвий шлях дружини дисидента й духовний розвиток людської істоти.

— Валентино Сергіївно, Олесь Бердник у своїх працях застерігає від загроз, які несе космополітизм, закликає зберегти національну ідентичність. Виступи на Майдані сьогодні часто трактують як такі, що були спрямовані передусім на захист індивідуальних прав, особистої гідності кожного громадянина, забуваючи, що людей значною мірою спонукало до дії також бажання захистити українську ідентичність, українську суб’єктність у світі. Чи не здається вам, що цей аспект відходить сьогодні на задній план, зокрема в контексті становища української мови?

— Це справді відбувається, однак переконана, що процес цей тимчасовий і має передусім політичні причини. Адже сьогодні Україна має узгоджувати свої дії і з Заходом, і зі Сходом, і з Півднем, і з Північчю. Тобто на зовнішньому рівні можуть бути нюанси, але те, що відбулося на внутрішньому рівні, — це навіки. Правителі й політики не змінились, але народ після Майдану змінився глибинно. Чи називати це націоналізмом, чи патріотизмом — немає значення. Йдеться про зернятко всередині, яке пробудилося, і цього вже не змінити. Про духовно-енергетичну субстанцію, яка виплеснулася й накрила українців. Хоч які б закони зараз приймалися, вони на це не зможуть вплинути.

У Олеся Павловича часто питали: «Ви ж письменник-фантаст, пишете про подорожі на інші планети, і раптом — стільки уваги українській історії, ідентичності». До слова, у викривальних статтях так і писали — «космічний націоналізм». Полягав він зокрема в тому, що його космонавти перед тим, як летіти на далекі планети, сходили на Говерлу і присягали рідній землі, що роблять це заради неї і свого народу — щоб знайти для нього продовження життя в інших світах. Олесь Павлович завжди відповідав, що йому дивно чути такі запитання. Є клумба, говорив він, на ній — різні квіти. Кожна з них має дати плід, щоб потім знову розквітнути такою, якою її зробила природа. Так само — народи. Не думайте, що ви розумніші Бога — якщо Творець послав вас на цю територію, в цю культуру, в цей час, зробив частиною саме цього етносу, ви, як ота квітка, повинні визріти  саме тут, дати цій культурі все краще, що у вас є, полюбити, продовжити її. Й лише після цього ви можете піти в інший світ, щоб про це розповісти. Таким чином, національне питання для Олеся Павловича було дуже важливим і водночас найпростішим.

— На вашу думку, Революція Гідності та російсько-українська війна — це історичні етапи, через які ми безальтернативно мусили пройти, чи все ж інші лідери, інша державна політика могли запобігти цьому?

— На мою думку, Майдан не є безпосередньою причиною російсько-української війни. Причини — більш глобальні та давні. Впродовж двох років після Майдану люди, які завжди вболівали за долю України, зробили для себе чимало висновків — негативних, позитивних, неминучих.

У російських правителів і гадки ніколи не було про те, що Україна є незалежною державою. Наші поривання їм видавалися смішними, адже тут, здавалося б, усе було «схоплено». У Олеся Павловича є робота, яка називається «Маніфест дітей світу», в якій він від імені дітей звертається до дорослих. Коли його терзали думки про майбутнє України і світу, він шукав точку, від якої можна було відштовхнутися, щоб зловити думку. І раптом відчув, що це дуже просто — слід «стати дитиною». Будьте такими, як діти, і вам відкриється Царство Небесне, говорив Ісус Христос. Коли Олесь Павлович входив у творчо-пошуковий стан, текст із нього просто лився.

Революцію Гідності нам подарували діти, студенти. Студенти і школярі вийшли на протест проти брехні та зневаги. Діти багато нам прощають, але коли ми їх зневажаємо, — це запам’ятовується на все життя. Влада, дорослі зневажили їхні мрії. Діти вийшли, дітей побили — і тут вибухнуло, сталося... Як роди, як сонце сходить — воно зійшло, і ти нічого тут не зробиш. Росія мала якось зреагувати на цю подію — й вона зреагувала так, як уміє, як робила споконвіків. У своєму зверненні до Росії Олесь Павлович відділяє народ і правителів — нам теж треба про це пам’ятати.

— Але хіба дії нинішньої російської влади не відповідають запитам народу?

— Справді, народ заслуговує на владу, яку він має. Але є поняття покаяння — таку можливість слід залишати кожному.

— Росія претендує на українську історичну спадщину. Олесь Бердник також про це писав. Вочевидь, значною мірою причина агресії полягає також і в цьому.

— Коли немає своєї гарної історії, хочеться забрати чужу. Так було споконвіку. Росіяни повинні відновити свою правдиву історію. Своя правдива — найкраща. Хай навіть вона не буде такою героїчною. Коли ж вони намагаються вкрасти її, відбувається те, що відбувається.

— У статті «Терновий вінець України» Олесь Бердник пише: «Ти, Росіє, повинна в цей грізний історичний час визначити свою стежку і свій духовний статус! Пам’ятай — ось для тебе настав час вирішення: воскреснути серед вільного кола народів або впасти в запустіння і забуття!  Нехтувати цим попередженням не слід — ні сила, ні страх інших народів не врятують тебе від тієї долі, яка чигала на всіх насильників,— від долі повного знищення!» Здається, свій вибір Росія вже зробила. Тож яке майбутнє на неї чекає?

— Я б хотіла, щоб народи, які входять до складу Російської Федерації, були вільними. Цих народів багато, у всіх прекрасна історія, традиції, вірування. Переконана, що й українці хотіли б їх пізнати. Якщо вони стануть вільними, можливо, тоді нарешті прийде кінець цьому, за словами Олеся Павловича, «егрегору влади». Але тоді це вже буде не Росія, а якісь зовсім інші державні утворення. Кожен народ буде налагоджувати відносини з тими державами, які ближчі йому не лише територіально, а й ментально, духовно. Думаю, Україна, наша історія, яку вони сьогодні намагаються привласнити, стане визначальним фактором для тих російських регіонів, які межують із нами. Можливо, залишиться Московія — якщо їм вдасться осмислити власну історію, культуру, створити певне бачення майбутнього. Так мені здається. Що ж до Олеся Павловича, то в його творчому житті були моменти, коли він на якомусь енергетичному рівні відчував, що саме має трапитися, й описував ці події. Але вони можуть реалізуватися як через десять, так і через двісті років. Стаття, яку ви зацитували, була написана у 1978 році. Зрештою, посил, який він у ній сформулював, справдився аж через 30 років. Щоправда, поки що не до кінця...

— Письменникам-фантастам нерідко вдавалося передбачувати, здавалося б, зовсім неочевидні нюанси, деталі...

— Справді, були такі передбачення і в Олеся Павловича. Наприклад, у своїй першій повісті «Поза часом і простором» він передбачив відкриття людиною космосу, зокрема запуск першого супутника у 1957 році. Крім того, описав вихід людини у відкритий космос і політ на Місяць, вказавши конкретні роки.

— У 1991 році Олеся Бердника було висунуто кандидатом у президенти України, однак у виборах участі не взяв. Чому, на ваш погляд, радянські дисиденти, шістдесятники, які, вочевидь, зробили великий внесок у появу незалежної України, на тому етапі, коли вона нарешті постала, не зуміли взяти на себе роль політичної, державної еліти? Натомість при владі залишилося чимало радянських функціонерів.

— Думаю, багато чому нас у цьому питанні навчила історія після Майдану. Коли Україна здобула незалежність, комуністична еліта, яка перебувала при владі, лише сміялася над т. зв. демократами. Адже вони знали, як будуть підраховувати голоси, знали, на кого можна буде натиснути. Сьогодні ми вже розуміємо, як це робиться. Вони добре «попрацювали» з тими ж шістдесятниками та дисидентами. Треба було лише переговорити з кожним індивідуально, і в людини вже змінювалася точка зору          — щодо тієї чи іншої особи, ситуації. Все відбувалося непублічно, «під скатертиною». Хто, зрештою, стане президентом, було розраховано наперед. Коли Олесь Павлович зняв свою кандидатуру, в нього запитали, кому він віддасть свій голос. Він відповів: «Я не скажу вам, за кого буду голосувати, але можу сказати, хто буде президентом».

«ФАНТАСТ У ЛІТЕРАТУРІ Й ФАНТАСТИЧНА ЛЮДИНА У ЖИТТІ» (ОЛЕСЬ БЕРДНИК ІЗ ДЕЛЕГАТАМИ ПЕРШОГО СОБОРУ ДУХОВНОЇ УКРАЇНИ) / ФОТО ПАВЛА ДРОБ’ЯКА, ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

Думаю, сьогодні було б цікаво знову звернутися до історії дисидентства. Але не до того періоду, коли вони сиділи в тюрмах, а до років уже після падіння СРСР. Що вони зробили для України? Яким є їхній внесок? Адже відсидіти в тюрмі, а потім вийти і 25 років говорити по ефірах, заробити на пенсію у Верховній Раді... Дехто відзначився лише цим. Але були й ті, хто писав книжки, думав над проблемами держави, освіти. Колись дисидентський рух вивчатимуть як віху національно-визвольної боротьби, тому поки ці люди ще живі, цікаво їх запитати: чим вони займалися в часи незалежності?

— Деякі дисиденти, зокрема вже покійний Леонід Плющ, засуджували Олеся Бердника за те, що він нібито пішов на якусь співпрацю з режимом, покаявся. Водночас ви в інтерв’ю говорили про те, що всередині радянської держбезпеки знайшлися люди, які побачили особливе значення постаті Олеся Бердника для України, і тому намагалися його врятувати. Зокрема, велику роль у його звільненні зіграв Євген Марчук.

— Пам’ятаю, як Євген Кирилович прийшов до напівземлянки, в якій я тоді жила. Він, мабуть, очікував побачити дисидентську дружину, а побачив «попелюшку» — я саме вимітала сажу. На стіні висіла картина «Тайна вечеря», яку створили ми з Олесем Павловичем. Євген Кирилович попросив, щоб розмова залишилася між нам, а я підійшла до картини і сказала: «Це буде між нами трьома», тобто свідком буде Христос. Ми ще не знали, як все складається, але було велике бажання у мене і, як мені здається, у Євгена Кириловича також, щоб Олесь Павлович залишився живим. Зрозуміло, що я чітко усвідомлювала, чому і для кого Олеся Павловича слід зберегти. Можливо, й Євген Кирилович знав, відчував це... Цікаво, що, ми з ним виявилися земляками.

Для деяких дисидентів такі речі можуть бути недоступними, незрозумілими, видаватися чимось смішним. Вони оцінюють це по-своєму, й мають таке право. Можливо, вони праві для себе, можливо, навіть для тодішнього історичного контексту, але в мене є своя правда. І я в цій правді пройшла все своє життя, цією правдою я витягла Олеся Павловича живим — щоб він дав світу ідею духовних націй.

— З другого ув’язнення ви чекали чоловіка п’ять років. В одному з інтерв’ю згадуєте про те, як протягом цього періоду спілкувалися з ним на певному духовному рівні — проникали крізь тюремні стіни «силою думки». Ця розповідь нагадала мені роман Джека Лондона «Міжзоряний мандрівник». В ньому йдеться про ув’язненого, який навчився залишати межі свого тіла. Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про цей досвід більш докладно, і загалом про те, як вдалося пережити цей тяжкий період.

— Переконана, що коли людина народжуються, вона відчуває свою місію — заради чого вона прийшла в цей світ. З дитинства я відчувала, що життя не буде легким, що на мене чекає служіння — щоправда, тоді ще не знала, кому саме. Те, що нам з Олесем Павловичем довелося пережити — переслідування, безробіття, тюрми, — я сприймала саме як служіння. Паніки не було, розуміла, що мушу це пережити. Таке спокійне ставлення дуже допомагало.

Щодо духовних «подорожей». Для когось такі речі існують, для когось — ні. Тут важко щось пояснити чи розказати. Відомо, що коли людина потрапляє в екстремальні умови, вона може, наприклад, винести на спині величезний тягар. Якщо ти налаштований на зустріч з істотою, яка тобі близька, така зустріч відбувається. І я, і Громовиця бачили, відчували тоді Олеся Павловича. Він же описував ці «подорожі» у своїх тюремних віршах. Після повернення з ув’язнення ми намагалися порівняти, пов’язати ці досвіди. Вони не завжди цілком співпадали. Індивідуальні фантазії, мрії, хотіння не обов’язково сходяться з відчуттями об’єкта, на які вони спрямовані. Прямої кореляції тут немає. Я не раз думала про те, чому так відбувається. Можливо, відповідь у тому, що Олесь Павлович — істота одного світу, я — іншого, а Громовиця — ще іншого... Образ зустрічі міг виникати у кожного з нас, але завдання в кожного було своє.

— Нині в Україні, передусім в медіапросторі, розгортаються гострі дискусії щодо ролі жінки в суспільстві, необхідності емансипації, проблем сексизму тощо. Ви фактично присвятили своє життя чоловікові, забезпечували всі необхідні побутові умови для творчості. Після заміжжя вас виключили з інституту, не приймали на роботу. Тобто дуже багатьма речами довелося пожертвувати. Чи не пригнічувала вас така нібито «другорядна» роль?

— Забезпечення побуту — це була лише одна з моїх ролей. Насамперед я була «сталкером-розвідником», який іде попереду й «промацує ґрунт», з’ясовує можливість тієї чи іншої енергетичної дії.

ХОРУГВА, НА ЯКІЙ ЗОБРАЖЕНІ МАТИ З ДИТЯМ В СОНЦІ, БУЛА СТВОРЕНА ДО ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ РЕСПУБЛІКИ. ПОБУВАЛА НА ГОВЕРЛІ, А ТАКОЖ В США, КАНАДІ, ІНДІЇ ТА ІНШИХ КРАЇНАХ

Ситуація кожної жінки передусім залежить від неї самої, від її рівня духовного розвитку, від того, як вона визначила своє місце в цьому світі. У нашому світі ми створюємо сім’ї, народжуємо подібних собі дітей (в цьому також є певний момент самореалізації). Але загалом для мене не існує «чоловіка» та «жінки», є лише дві істоти, які допомагають одна одній. Мені буває соромно зізнаватись, але Олеся Павловича я люблю більше, ніж своїх дітей. Всі кажуть, що це ненормально — мовляв, у мене не розвинуті материнські почуття. Але мені здається, що коли зустрічаються дві енергетичні сутності, які здатні підняти духовний рівень людських істот, це — важливіше, ніж продовження роду. Таким є моє розуміння. Можливо, тому я — не найкращий порадник в цих питаннях, які хвилюють зараз суспільство.

— Якою ви бачите відповідь на виклик індивідуалізації, що постав сьогодні перед суспільством?

— Індивідуалізація людини може бути як позитивним так і негативним явищем. Йдеться про відповідальність. Коли людина індивідуально розвивається настільки, що починає брати відповідальність не лише за себе але й за інших, це – позитивний процес. Коли ж людина підходить до самовдосконалення егоїстично, зосереджується на собі, це має здебільшого негативні наслідки. На жаль, мені здається, що дуже багато людей обирають сьогодні другий шлях. Переконана, що розвиваючись індивідуально, людина водночас повинна усвідомлювати свою відповідальність перед Всесвітом. Це усвідомлення притягує до тебе близькі тобі за духом енергетичні субстанції. Світ – неподільний. Історія до нашого народження і після нього – єдина, тому ми маємо відповідати і за неї також. Мріючи про майбутнє, ми можемо очищати своє минуле. Такою є моя думка. Водночас Олесь Павлович наприкінці свого життя прийшов до висновку що духовний розвиток – це передусім індивідуальна справа.

— Ще одна актуальна тема – реформа освіти. Багато експертів сьогодні висловлюють побоювання, що вона передусім спрямована на подальшу спеціалізацію, утилітаризацію освіти й ігнорує світоглядний, гуманітарний контекст. Яким є ваш погляд на цю проблему?

— Мені здається, що гуманітарним наукам слід приділяти якомога більше уваги. Адже вони вчать гуманізму, вчать дітей мріяти, передбачати, вчать гармонійним стосункам. Завдання школи – не навчити, а виховати. Спеціалізацію людина завжди буде змушена здобувати, адже їй потрібно якось виживати – вона знайде своє місце, щоб заробити на шматок хліба. До слова, сучасні діти вміють користуватися комп’ютером чи не з народження! Навчити людину вільно мислити – ось завдання освіти. Заради чого ти живеш? Звідки ти прийшов у цей світ і куди прямуєш? Важливо, щоб дитина замислювалась над цими питаннями. Зрозуміло, що йдеться про непросте завдання. Думаю, це – загальносвітовий, не лише український виклик. Мені здається, Олесеві Павловичу, через сюжети, тексти, вдається пробуджувати в людині це відчуття, тому так важливо, що його твори сьогодні в шкільній програмі.

— Чимало дискусій в Україні та світі нині також точиться довкола релігії, зокрема щодо необхідності оновлення, переосмислення ролі християнства. Чи бачите ви передумови того, що релігії вдасться знову повернути до себе довіру широких суспільних кіл?

— Явище, яке не розвивається, — зникає. Інститути церкви розвиваються надто повільно. Як я вже казала, історія світу неподільна — ми не можемо остаточно відкинути жодні релігії, вірування, традиції. Вони перебувають всередині нас, ми виросли з них. На мою думку, ми маємо взяти з них все найкраще і розвивати далі. В кожної людини це відбувається індивідуально. Для когось стає відкриттям Старий Заповіт (Закон), для когось — Новий Заповіт (Любов). Крім того, з’являються нові вчення, нові парадигми, нові духовні школи. Часто можна почути думку про необхідність якогось універсального вчення, яке б об’єднало їх усіх, об’єднало різні народи. Переконана, що це неможливо, адже кожна людина розвивається по-різному — одна може жити в Середньовіччі, а інша — в ХХІІ столітті, перебуваючи при цьому тут і зараз разом із нами. Об’єднати неможливо, але слід прагнути взаєморозуміння, певного синтезу. Щодо помісної церкви, то вона потрібна передусім для держави — з індивідуальної точки зору, це не надто важливо. Як на мене, той факт, що на Майдані на спільну молитву вийшли всі конфесії, має навіть більше значення, ніж формальна автокефалія.

— Нині видано сім томів творів Олеся Бердника, регулярно відбуваються виставки. Що ще робиться для того, щоб зберегти його спадщину? Як вплинули на діяльність «Української духовної республіки» Майдан та війна?

— Коли Олеся Павловича не стало, мене почали запрошувати школи, різноманітні товариства. Під час цих розмов я зрозуміла, що люди почали забувати його. Нагадаю, що до другого ув’язнення всі твори були вилучені з бібліотек і знищені, а коли він повернувся, виходили дуже маленькими тиражами. Саме тому ми з Громовицею вирішили зробити цей багатотомник. У нашій родині завжди панував такий принцип — починай роботу, а можливості прийдуть. Так і вийшло — ми почали працювати і зрештою можливості знайшлися, знайшлися однодумці, меценати. Впродовж восьми років вдалося видати семитомник під назвою «Всесвіт Олеся Бердника». Ми познайомилися з багатьма людьми, реалізували чимало акцій, проектів, зустрічей. Зокрема й завдяки цьому вдалося долучити твори Олеся Павловича до шкільної програми. Зараз ми готуємо до друку повне академічне видання всіх творів Олеся Бердника, включно з листуванням, тюремними щоденниками, які допоміг зберегти Євген Кирилович. Адже зазвичай політв’язням не дозволяли забрати свої записки. Ці щоденники були опрацьовані й незабаром ми їх опублікуємо — йдеться про дуже цікавий матеріал.

Крім того, в Гребенях (село Кагарлицького району Київської області), де протягом останніх років жив і був похований Олесь Павлович, ми будуємо музей-архів. Плануємо створити своєрідну лабораторію, де зберігатимуться всі документи, матеріали. Там можна буде зупинитися, попрацювати в його кабінеті. Першу відчутну підтримку для створення музею нам надав наш родич Володимир Іванович Петренко. Нині я півроку живу в Гребенях, а півроку — в Києві. Робота триває і тут, і там. Влітку в Гребені приїжджають художники, шанувальники творчості Олеся Бердника, відбуваються семінари, майстер-класи, пленери, обговорення. Коли ж музей буде збудовано, ми з сином Раданом плануємо жити там постійно.

Духовну республіку Олесь Павлович залишив на мене. Зараз вона продовжує свою роботу, осередки є майже у всіх областях. Люди, які люблять і цінують творчість Олеся Бердника, об’єднались і працюють переважно на волонтерських засадах. Під час Майдану ми розташувалися біля четвертої сотні, поруч із козаками. Роздавали оптимістичні листівки з творами Олеся Павловича — намагалися підняти загальний дух, подарувати високу мрію. До нас підходили багато людей, згадували Олеся Бердника, сперечалися щодо його ідей. Багатьом здавалося, що вони відчувають там «запах волі», про який він писав.

Майдан і війна внесли чимало корективів, розділили сім’ї, батьків і дітей. Багато людей, які вважали себе учнями Олеся Павловича, опинилися по інший бік. Вони зайняли позицію, яка йде абсолютно в розріз із його передбаченнями, хоча, можливо, й не усвідомлюють цього. Водночас на Майдані ми познайомилися з багатьма новими однодумцями, з тими ж козаками, з якими зараз активно співпрацюємо.

— Окрім як хранитель та упорядник спадщини Олеся Бердника, ви також працюєте як майстриня ляльок-мотанок. У чому, на ваш погляд, полягає соціальна, духовна функція ляльки, її, можливо, сакральний зміст?

— Я народилася на Черкащині, на Уманщині. Моя рідні по матері були майстрами народного костюму. З клаптів тканини, які залишалися від корсеток, кожухів, вони робили ляльки-мотанки. Мені тоді було п’ять-шість років. Потім ця діяльність припинилася — дід з бабою померли, а в радянські часи в людей були зовсім інші інтереси, інший одяг, ляльки. Мої ж родичі по батьковій лінії були репресованими куркулями. Коли Олесь Павлович пішов у інший світ, я відчула, що опинилася у вакуумі — завжди працювала для нього, разом із ним, і раптом він іде. Варити їсти, прибирати мені було не цікаво. Виникло відчуття — невже моє життя закінчилось? Я перебувала у стані внутрішнього пошуку. Одного разу уві сні побачила мотанки — вони йшли на мене рядами, ніби військо. Коли я не знаю, як вирішити якусь проблему, завжди дивлюся навкруги — намагаюся «читати» знаки. Пригадала, як мені подобалися ці ляльки в дитинстві — їх робили моя баба, мама. Якось Олесь Павлович, також уві сні, сказав мені: «Ти прожила достойно моє життя, а тепер — живи своє». Переді мною немов постало нове життя. Подумалося, що аби прийти до дітей і вони тебе слухали, потрібна якась гра. Коли робиш мотанку, на неї «намотуються» бажання, думки майстра — це тисячолітня традиція. З цією сакральною лялькою, яка прийшла від мого роду, я йду до дітей, дорослих. У розмові з ними ми говоримо про те, як нам жити далі.+

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, ФОТО ОЛЕКСІЯ ІВАНОВА