Змішування жанрів чи збовтування?

Богдан Коломійчук: Я би говорив більше про сюжетні зсуви, а не про змішування чи збовтування. Є певна жанрова система координат – у нашому випадку базовим є детектив зі своїми законами, а містичний детектив, фантастичний детектив, так само як і психологічний, шпигунський, кримінальний детективи та інші – це вже своєрідні зсуви.

Такі зсуви, як на мене, найкраще підходять до споріднених жанрів. Наприклад, зсув детективу найбільш логічним є в бік історичного жанру або в бік містики. Величезна спорідненість існує між детективом і, власне, готичним романом. Так само, зрештою, і з фантастикою.

Даніель Клугер: Я вважаю, що детектив – це просто частина фантастики, і дуже важко взагалі говорити про фантастичний або нефантастичний детектив.

Якраз до того, що ви сказали про зв’язок з готичним романом: детектив народився з жанру, який не має стосунку до реальності. Тому що готичний роман – це нереалістичний жанр, а детектив зберіг всі родові риси готичного роману.

Про фантастичний детектив

Клугер: Класичний детектив перетворити на відкрито фантастичний дуже легко, просто помінявши атрибутику.

Один з найбільш типових класичних детективів, на мою думку, – роман чеських письменників Брабенця і Веселого «Злочин у Райдужній затоці». Загалом, роман за своєю структурою нічим не відрізняється від хрестоматійного канонічного роману Сиріла Гейра «Чисто англійське вбивство»: ізольована група людей, загадкове вбивство, прибуття туди детектива, який намагається знайти злочинця серед групи людей, співробітників наукової станції.

Просто ізоляція зроблена за допомогою перенесення дії в безповітряний простір: вийти неможливо, повна ізоляція, сім осіб, хтось із них, безумовно, вбивця, тому що ззовні ніхто не міг прийти. Фантастичний роман? Начебто так, тому що дія відбувається на місяці, переліт туди, переліт сюди. З іншого боку – прибираємо цю атрибутику, і нічого практично не змінюється, до тих пір, поки не розкривається причина злочину. А причина злочину знову повертає до фантастики. Тому що причиною є відкриття існування неземної цивілізації.

Образ слідчого в детективі

Клугер: Сам слідчий – істота фантастична. Він повинен бути пов’язаним з іншим світом. Адже майже всі вони – це представники потойбічного світу. Тому ми ніколи не відчуваємо страху за те, що детектива уб’ють. Його не можна вбити, тому що він безсмертний, він представник іншого світу.

Майже всі слідчі – антигерої. Вони всі наділені негативними рисами, інакше вони б не були здатні розкрити злочини

Якщо ви уважно подивитеся на образи детективів, які з’являються в класичному детективі, – вони завжди «дивакуваті», вони завжди одинаки. І ще одна цікава деталь: вони на боці добра, безперечно, тому що злочин – це зло; але діють методами, які в епічному просторі не характерні для сил добра. Детектив обманює, змінює маски, прикидається не тим, здійснює загалом, з точки зору традиційної етики, неправильні вчинки. Він діє методами, якими в принципі діє зло, але заради добра.

Коломійчук: Закликаю відчути різницю між антигероєм і антагоністом. Дуже часто вони перекликаються, а насправді це зовсім різні поняття. Антагоніст – це протилежність основному герою. Антигерой – герой, який уособлює в собі досить негативні риси, досить відразливі для сучасної людини.

Про історичний детектив

Клугер: Що стосується історичних детективів, то це суто фантастика. Коли я читаю про детективів-любителів, які розкривають злочини в Стародавньому Римі, я розумію, що вони розслідують злочин, який в цьому світі, швидше за все, злочином не вважався. Це, власне, і є головною бідою сучасного історичного детективу, коли переноситься уявлення не тільки про професію, а й про те, що таке злочин.

Я вам скажу, що в законах дванадцяти таблиць, які є основою римського законодавства, такі речі, як вбивство дитини, взагалі не злочин. Але, зате вважалося злочином те, що ніколи не було центральним злом написаного сьогодні історичного детективу. Наприклад, зберігся єгипетський архів, серед іншого — судовий, де є опис дуже ретельного кримінального провадження щодо змови проти фараона. У результаті багато людей було визнано винними та засуджено до смертної кари. Як вони готували вбивство (і це було визнано підготовкою вбивства)? Вони писали магічні заклинання.

Про ретро-детектив

Клугер: Я для себе завжди розмежовував ретро-детектив та історичний детектив. Ретро – це завжди стилізація. Ретро-детектив – це, безперечно, фантастичний детектив, тому що стилізація далека від реалізму. Але, крім того, стилізація за зразок бере не історію, а історичну літературу. Ретро-детектив завжди тяжіє до літературної стилізації під літературу того часу. Але література того часу – це все-таки не зовсім реальність того часу, це її відбиток.

Про можливість, якою не скористалися радянські фантасти

Клугер: У радянському законодавстві існувало таке поняття «випадок в експедиції». Що це означає? Якщо під час перебування якоїсь науково-пошукової групи в ізоляції було скоєно злочин, начальник експедиції мав право на свій розсуд вибрати серед членів експедиції людину, якій він офіційно давав доручення провести розслідування, поки ця група не опиниться в межах досяжності офіційних правоохоронних органів. І мене вразило, що маючи таку чудову можливість, жоден радянський письменник не спробував нею скористатися.

Є один роман, погано написаний, але заслуговує увагу через те, що він цим скористався. Це роман Леоніда Боброва під назвою «Нас було тринадцять», де розповідається про гірську метеостанцію, на якій працює 13 співробітників, де скоєно вбивство, і начальник експедиції доручає оповідачеві розслідувати цей злочин, вручивши йому навіть зброю. Але в принципі ці класичні детективи виявилися недоречними для радянської літератури, тому що передбачали незалежність головного героя.

Про містичний детектив

Коломійчук: Якщо взяти персонажів, замкнутих самих в собі, і перенести їх на місяць, ми отримаємо фантастичний детектив. Тобто визначення фантастичного детективу потребує зовнішнього простору. Тепер спробуймо зробити те саме з містичним. Є певні містичні речі, які не піддаються за визначенням раціональній логіці, і тут уже не важливо, яке зовнішнє середовище.

Фантасти маніпулюють зовнішнім світом, який врешті-решт приймають як факт, наприклад, політ на місяць чи війну світів, з містикою не все так просто, бо раціональна людська свідомість до останнього бореться все ж таки

Клугер: Коли елемент нереальності включається в розкриття злочину – це погано. Не обов’язково використовувати містику для розкриття.

Я вважаю містичним детективом «Собаку Баскервілів», тому що в фіналі ми так і не отримали арештованого злочинця і не отримали його труп: він зник в трясовині. Ми не знаємо, що це було. Це той самий випадок, коли в детективі є загадка і є таємниця. Загадка – це пунктир розкриття злочину. Таємниця – це те, що за нею (загадкою – Читомо)  стояло. Воно ніколи не розкривається, воно залишається, тому саме це створює всю атмосферу.

Коломійчук: Я повернуся до «Собаки Баскервілів», бо тут ідеться про приклад інструменту для автора, який береться за містичний детектив: ви починаєте з містики, а потім пояснюєте її раціонально: собаку обмастили фосфором – от і все. Насправді, це приклад того, як можна зацікавити читача, зачепити і потім розв’язати це логічно.

Вам треба обирати, що будете робити: ви будете в результаті пояснювати містикою завершення сюжету, ви будете містику пояснювати потім логічно, й інший варіант – ви будете тримати містичну складову до кінця.

Формуючи для себе жанр містичного детективу, вам слід пам’ятати, що детектив має бути основним. Детектив як жанр має дуже чітку структуру. Там є типові персонажі і в принципі типовий сюжет. У вас є прецедент – в ідеалі це вбивство. У вас є детектив, у нього іноді бувають консультанти, які мають інтелектуальні сили менші, ніж у слідчого. І у вас є свідок – без цього ніяк.

Анастасія Трепитьон