- Мов якась вишукана онкологічна операція. Мов прадавні каральні практики, коли катівський протокол був не тільки захопливим видовищем, але й виявом реваншу добра і справедливості. Ретельний мальовничий аналіз гнилого й садистичного покоління, яке виховало теперішні покоління, любовно передавши їм свою гнилість і паскудство".

Баборня – це дім для пристарілих. Роман вийшов у львівському"Видавництві Старого Лева". Мирослав Лаюк відомий своїми поетичними збірками "Осоте!" і " Метрофобія". Народився у 1990 році на Прикарпатті. Закінчив Національний університет "Києво-Могилянська академія", навчається на PhD-програмі "Філософія і література" цього ж університету. Лауреат премій "Літакцент року", "Смолоскип", "Коронація слова". Вірші Мирослава перекладали англійською, азербайджанською, вірменською, литовською, польською, російською, чеською та іншими мовами.

"Марія Василівна, 71-річна вчителька біології, підсумовує своє життя й виправдовує його вагомість тим, що в нім була присутня велика любов, хоч і в далекому минулому. Одначе те кохання, а за ним і решта фактів, стає сумнівним, коли в шафі свого покійного чоловіка-підполковника літня жінка знаходить подвійне дно. Організація клубу юних атеїстів і розслідування факту з´яви Богоматері, дві мертві людини і безліч тварин у формаліні, зйомки у музичному фільмі з популярною співачкою і пошук порозуміння з найріднішими, краса буднів, жах буднів... Це спроба гідно довести всі справи до кінця, знаючи, що вже нічого не можливо виправити. Та чи є місце людяності у глухих кутах?" - йдеться у анотації роману.

Пропонуємо для читачів Gazeta.ua./a> уривок нового роману Мирослава Лаюка "Баборня":

"Усі-усі — малі й старі — хочуть одного чудового разу розкрити потайну шухлядку, де заховані скарби й таємниці. Усі уважно приглядаються до старих меблів, до закавулків старих будинків. З підозрою замовкають, коли знаходять порожнини в стінах, коли відчувають підозрілий рип підлоги. Серця зупиняються, коли в дуплах намацують коробочки. 
Велика квартира неподалік міського центру, прекрасно умебльована, розкішна й затишна, розміщувалася в засорокалітньому будинку. Але таємниця все одно змогла пролізти крізь уже остаточно твердий цемент, крізь іще не висохле до кінця, навіть за сорок років, дерево меблів, що тріщало ночами, ще й досі звільняючись від останньої смоли. 
Коли Марія знайшла в шафі хованку, вона сіла на килим поблизу й почала підозрювати, що висновки, які вона нібито вже зробила щодо власного життя, не витримували ніякої критики.

Та злощасна шафа, те дерев´яне одоробло, той дубовий монстр… вона тут стояла завжди, не привертаючи до себе ніякої уваги, вона вичікувала, аби одного дня загуркотіти. Те чудовисько мовчки спостерігало за жінкою, мов маніяк, дивилося у спину, легенько дихало на неї, невідчутно перебираючи їй волосся. Чудовисько робило свою справу — ховало щось. Те "щось" одного разу мусило випасти в широкий світ цієї кімнати, розростися до чогось більшого за квартиру на третьому поверсі, за частину світику, відведеного лише одній людині. Колись Марія Василівна не дуже могла пояснити мотивацію саме такого вмеблювання помешкання своїм чоловіком. Він купу всього замовляв у народних майстрів — дуже дорого й не завжди виправдано з погляду моди. У той час, коли елегантними вважалися легкі прості геометричні форми, у їхньому сучасному домі стояли добротні масивні вицяцькувані шафища, столища, кріслища. Хіба що, як виняток, найбільш улюблений нею зручний диван-ліжко Київської меблевої фабрики імені Боженка, румунський сервант і тахта, а також стіл і шість легких крісел Меблевого комбінату тресту "Прикарпаття". У всьому іншому — піт, а може, і де-не-де кров місцевих ремісників. Ці меблі вона тримала до останнього, аж поки крісла не поробилися геть ганебними. Це змусило Марію Василівну їх по одному винести за гаражі й поскладати рівненько під сміттєвими контейнерами. Диван натомість їй вдалося вберегти (принаймні його кістяк). У місті недавно з´явилися майстри, які ремонтували старі радянські моделі, обшиваючи їх тканиною, під яку клали поролон, і на-гора видавали сучасні модні дивани.

На видному місці, але завжди якась непомітна, стояла вже згадана різьблена інкрустована шафа. Покійний Андрій Андрійович, колишній господар цього дому, пишався, що в них у квартирі є такий самий предмет меблів, як у Йосипа Віссаріоновича Сталіна — той був підполковнику прикладом для наслідування. (Чоловік навіть запустив такі вуса, як у вождя, проте курити люльку не привчився — надавав перевагу цигаркам "Біломорканал". На пачці виробники зобразили карту із розташуванням цього інженерного чуда, що об´єднало Біле й Балтійське моря — свідчення величі народу та його лідера, розвінчання культу якого для товариша Семенка виглядало крайнім блюзнірством.) 
Колись місцеві майстри, щоб догодити вождю, продемонстрували свої вміння, створивши унікальну шафу. Вони склали її з мореного дуба, прикрасили унікальною різьбою, техніка якої розроблена тут ще в ХІХ столітті, інкрустували бісером і мосяжними вставками. Той ексклюзивний подарунок передали в Москву-столицю. І тут обізнані люди кажуть, що Йосип Віссаріонович, котрий знався на таких речах, своєрідно відгукнувся на результат праці, сказавши: "Очень хороший шкаф, слишком хороший". Він дав розпорядження передати ту цяцьку в музей. Натомість підполковник Андрій Андрійович Семенко знайшов через кілька років одного з живих майстрів і за страшні гроші замовив собі копію того досягнення народної творчості, але при цьому попросивши доробити ще одну невеличку частинку.

Цього фатального дня Марія вирішила перевірити, чи міль не поїла її песцеву шубу, куплену на Тисменицькій хутровій фабриці, подаровану підполковником ще дуже давно, коли вони тільки входили у квартиру. Вона випадково відчула, що на споді шафи, у яку вона мала нещастя зазирнути, є подвійне дно. 
Тук-тук, хто в цій хатці живе? Тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук-тук-тук, тук…

Настав час скелетів, що випадають із шаф. Той, хто їх знаходить, намагається зменшити гуркіт. Проте сухі кістки падають на землю, зчиняючи такий гуркіт, як каміння, що котиться з гори: воно піднімає на ноги всіх звірів і людей, розриваючи повітря своєю недоречністю.

Марія Василівна ножиком підважила дощечку, заплющила очі, розплющила — і побачила скарби… Що відчували першовідкривачі, торкаючись до стін викопних міст, до кістяків колись живих богів, до найпрекрасніших оздоб; що відчував Колумб? Що відчували й ті, хто знаходив масові захоронення невинно вбитих людей; що відчували копачі Бабиного Яру? А ще — що відчував працівник служби спасіння, побачивши поблизу розбитого літака чорну скриньку?

У сховку лежали різні речі: 
1) кілька записників з цифрами, іменами, місцями; 
2) п´ять золотих обручок; 
3) величезний хрест із золота з самоцвітами; 
4) декілька маленьких хрестиків; 
5) дюжина золотих зубів різної форми — від різців до кутніх; 
6) срібна брошка у вигляді водяної бабки з двома червоними камінцями на місці очей; 
7) золотий годинник.

Записники мали дати відповіді, зуби різної форми й обручки давали тривожні передчуття. А ще хрести, годинник, брошка… 
Без сумніву, ті речі мали стосунок лише до її покійного чоловіка, підполковника. Почерк у зошитах цілком це підтверджував. Він привіз це з війни? Це золото переможених? Це німецькі речі? Золото берлінських міщан? Андрій Андрійович ніколи не говорив, як травив нацистів. Та його кілька орденів, які колись висіли на кітелі в цій же шафі, а тепер змішалися з тілом і цвинтарною землею, підтверджували, що таки травив. Одна шафа: уверху — зриме, внизу — приховане, уверху — слава, внизу — її привид. 
Якщо Андрій Андрійович Семенко і був мародером, то хто тоді не був?! Може, він навіть і ґвалтував тих псиць, із яких повилазили нацисти! А хто цього не робив? Хто витримував ці нелюдські спокуси? Генерали присилали цілі запломбовані поїзди з Німеччини в СРСР — мейсенський фарфор, сецесійні картини, найтонші прикраси, столове срібло! Прості солдати везли за пазухами персні, зняті з нацистських хвойд, золоті ланцюжки, якими вони перед тим душили тих курвів, ну й венеричні хвороби… І — нічого. Усі домовилися, уся країна й весь світ безмовно зголосилися про це мовчати (втрата зору перед нікчемними вчинками переможців — у правилах етикету). То чому перейматися такими дрібницями їй — простій жінці?

Чи це все — не з війни? 
Найцінніше серед знайденого — це, звісно, зошити, записи. Вони могли багато чого пояснити, але також — воскресити, але також — знищити. У тих записниках рясніли ряди прізвищ, якісь цифри… Насправді ніяких зв´язних речень, якісь коди й окремі слова, таблиці, скорочення типу м, кг, км, чол. Імена, прізвища, які їй нічим не відлунювали… крім одного — такого голосного, що закладає вуха, що душить горло.

Один запис, один мізерний фрагментик, кілька слів, акуратно записаних червоним олівцем на потріпаному папері. Вона прочитала той шматок зошита, безкінечну кількість разів. Вона шукала інших додаткових свідчень у тих записах, але не знаходила. Рядки, які треба запам´ятати, які не можна, неможливо забути…"