Re: цензії

Вони почалися ще в 90-ті роки. Вони особливо й не закінчувалися. Використовуються технології радянських часів, технології і техніки російських спецслужб починаючи з 1918 року. Ці архіви і далі засекречені, термін секретності цих документів продовжено.

Спеціально тут нічого нового не вигадано. Новим є масштаб і, відповідно, цинізм і нахабство, яке людей, вихованих у традиціях класичного ренесансного гуманізму, заскакує зненацька, і цілий світ, не тільки Україну. Україна просто виявилась таким плацдармом на передньому краї.

Але цілий світ і ціла Європа, просто як Червона Шапочка, застигає у подиві й каже: ні, ну не може так бути, це неймовірно, це неправда, це божевілля! Так, божевілля, інституціалізоване, технологія індукції божевілля в масовому масштабі.

Активна інформаційна війна триває 15 років, з рубежу 90-х—2000-х, коли в Україні зникли незалежні ЗМІ, коли відбулася монополізація ЗМІ й інформація була поставлена під контроль. І ці самі керуючі невідомі ляльководи, невидимі, тільки тепер почали прориватися в ефір. Маша Столярова прорвалась в ефір, і виявилося що «Інтер» керується напряму з Москви.

Ляльководів багато, і далеко не всі вони видимі, далеко не всі вони так зашкварилися. Станом на 2004 рік з українським інформаційним полем справа була більш-менш доведена до того стану, коли далі вже можна вибудовувати стратегію війни, стратегію розколу, Донбас проти Галичини, Галичина проти Донбасу, Україна поділена на дві непримиренні частини й так далі.

Це все звучало, я це все чула в західному виконанні. Там 10 років нон-стопом створювався саме такий імідж України. Тобто 15 років велася проти нас війна, і я невтомно говорила, що Україна програла інформаційну війну за неявкою, навіть не зрозумівши, що вона проти неї ведеться.

Сам той факт, що при такій масованій, невидимій і неусвідомленій атаці суспільство проявило ту резистентність, що замість того, щоб, як спіле яблучко, упасти кільком загонам, як вони розраховували це, які захоплюють держадміністрації в кількох областях, а натомість суспільство раптом здиблюється і самоорганізовується і дає відсіч, сам той факт означає, що принаймні українським соціумом не так легко маніпулювати, як розраховували Сурков і компанія.

Про моральних авторитетів

Завжди дуже ризиковано шукати якогось одного містера Ікса, який прийде і порядок наведе. На мою думку, це наївна дискусія, чи потрібні моральні авторитети чи не потрібні. Будь-який соціум структурується лідерами.

Соціологи кажуть, що починаючи від спільноти в тисячу чоловік. Спільнота в тисячу чоловік уже мусить мати свого морального авторитета. Тобто, це розмір племені, умовно кажучи. Шамани. Інакше відбувається хаос, суспільство перетворюється на ту саму біомасу, яку може гнати на загибель будь-який диктатор. Тому — більше моральних авторитетів, хороших і різних.

Ви ставите таке запитання, яке ставили кілька поколінь тому європейці: як нація, яка дала світові Гете і Шилера, могла повірити Гітлеру? Це є питання психопатології і масових соціальних процесів. Тема дуже мало досліджена. І тема якраз пекуча для XX століття, бо саме тут, на цьому терені, вирішується виживання людства: виживемо — не виживемо?

Чи відбудеться оруелізація світу — а це дорога до загибелі, поза всяким сумнівом, чи відбудеться реформа людини? Як писали ще наші класики доби Розстріляного відродження, це є велика битва, яка триває вже ціле століття, де і нацизм, і комунізм, і інші форми, менш досліджені, тоталітаризмів — вони всі йдуть в казан досвіду цієї новітньої телевізійно керованої диктатури.

Це треба розуміти. Розуміти, які психологічні механізми тут задіяні, і розуміти, що здатність людини, суто біологічна здатність, не просто контролювати інформацію, а відбудовувати навколо себе якусь певну захисну вежу, у якій можна почуватися безпечно без ризиків для психічного здоров’я.

Тому я кажу: країні потрібні психіатри, з ними простіше, ну і взагалі душпастирі всіх ґатунків, і релігійні, і світські, які завгодно.

Про те, як не бути відтра*аними Путіним

Давайте спробуємо добре жити прямо зараз. Осмислено, з сенсом, із почуттям, що ти потрібен, ти живеш на землі недарма, що ти щось робиш, що єднає тебе з людьми, і ти щось будуєш у цьому світі, що робить його кращим, як на мене, оце і є жити добре.

А економіка, дороги, медицина — це похідне. Забудьте ви нарешті цей марксизм: «будєт хлєб, будєт і пєсня», як учили кілька поколінь радянської влади. Економіка і дороги — похідне від того, що у людей у головах, а не навпаки. Дороги є результат фізичної і матеріальної проекції на реальне, на матерію того, що у людей є в головах.

І якщо люди сидять і ниють, хто прийде і дасть їм, зробить їм комфортно, то це не дорослі люди, це немовлята, яких зробили немовлятами, яких силоміць лоботомізували, інфантилізували, і вони вічно будуть невдоволеними, плачучими немовлятами, яких у змозі, перепрошую, відтра*ати будь-який Гітлер, Сталін, Путін, хто завгодно, в якому завгодно новому костюмі.

Якщо дорослі люди, котрі розуміють, для чого вони в цьому світі, і котрі бачать інших довкола себе, і котрі гуртуються, об’єднуються і творять мережу, і творять спільноту, котра спільно щось робить, то після того і з’являються економіка, дороги і так далі.

І всі ці поліпи, які налипають і швиденько на цьому хочуть нажитись, вкрасти і втекти, всі ці поліпи розвіюються як дим або, як каже наш гімн, «як роса на сонці».

Про нову книгу

Ця книжка — моя реакція на те, що я тут живу і мене прийшли вбивати. Якщо ви щось бачите і розумієте, але мовчите, це означає: або ви дезертируєте, або колаборуєте з убивцями. У мене немає бажання колаборувати з убивцями.

Вона взагалі не є про війну гарячу. Вона про війну інформаційну, яка, власне, і становитиме головне обличчя війн XXI століття. Епоха бомбардування міст закінчилася. Почалась епоха бомбардування мізків.

При сучасних рівнях технологій і глобалізації в принципі можна досягти того ефекту, коли цілі міста, регіони і країни зможуть знищувати себе самі в інтересах противника. І ось те, що випробовується і тестується на цих локальних війнах на території колишнього СРСР, — жертвою цього у нас стали Крим і східний Донбас великою мірою.

Оця розгубленість, оця відсутність чіткої картини світу, при якій вас можуть залякати з телевізора абсолютно міфічними загрозами, і під страхом цих міфічних загроз ви самі поховаєте майбутнє своє і майбутніх дітей, навіть того не усвідомлюючи. А потім, коли усвідомите, буде каяття та не буде вороття.

Це книжка вибраних текстів, починаючи з 2012 року, коли я уже, так би мовити, працювала на західному фронті солдатом інформаційної війни, тому що це все не воднодень починалося. Книжка названа рядком із мого вірша «Диптих» 2008 року, коли мені (і не тільки мені) було все зрозуміло, і був інший сценарій тієї війни, де був розкол України, поділ України за зразком поділу Польщі 39-го року вже був запущений у дію.

Ця книжка, безперечно, дуже особиста, вона складена з різних текстів, і тих, які я писала свого часу для західних видань, і не відомих українському читачеві, різних жанрів — статті, есе, кілька навіть інтерв’ю, спогади.

Це така ніби піксельна картина сучасної історії. Піксельна картина інформаційної війни з точки зору письменника, який у цій війні має особливу функцію, оскільки як професіонал мови першим розуміє, де відбувається маніпуляція мовою. Ти хочеш-не хочеш за своїм родом занять бачиш глибше і далі, аніж бачать люди, які звикли послуговуватися готовими формулами, готовим словом.

Це мій рецепт виживання, якщо хочете, в умовах інформаційної війни. Я завжди говорю те і пишу тільки те, за що відповідаю своїм прожитим життям. Тут багато автобіографічного, тут багато відкриттів, зроблених мною в процесі зіткнення з певними формами маніпуляції, мої інтелектуальні пошуки відповідей на запитання.

Ділитися досвідом — це не зовсім те, що давати поради. Як тільки починають давати поради з амвона, я одразу вмикаю настороженість, бо технологія тоталітарних гуру теж апробована попередніми поколіннями, тоталітарних гуру дуже багато, а буде ще більше.

Засади людяності і засади побудови людини в собі загалом лишаються незмінними. Просто треба тримати їх у чистоті. А це вже справа культури, це вже наша робота.

Анастасыя Федченко

Фото: Друг читача