Рано чи пізно, взимку чи восени, та все одно коли-небудь ти відкриваєш для себе С. Жадана, і краще це зробити холодного осіннього ранку за філіжанкою власноруч звареної кави. «Тамплієрів» треба смакувати повільно, треба вдумуватись, треба мислити. Саме вдосвіта, коли буденні думки ще не засмітили голови (вони ж бо й так з дня на день однакові). Коли сам ще свіжий, коли «…мала б тривати вічно прозорість осіння…» . Коли накочують хандра та роздуми про те, що кожна людина запитує себе восени: про пережите та прийдешнє. Осінь щороку затавровує в нас спогади про весну-літо, як ми їх пережили, за чим сумуватимемо та що буде далі. Гадаю, невипадково нова книга С. Жадана вийшла на початку осені: що ми,тамплієри українці, пережили протягом 2015-2016 рр., що будемо згадувати з роками?.. Чому тамплієри? А власне чим відрізняється Середньовіччя від України теперішньої? Ті самі нерозуміння причин-наслідків діянь суспільства, неприйняття відповідальності, хрестові походи [заради чого]? І хто отримає на горіхи зрештою? Тамплієри Українці.

Серед 39 поезій можна виокремити 3 умовні теми — війна серед нас, Він і Вона, що буде далі, — які логічно зв’язані між собою лейтмотивом світла. Саме про світле, про надію хочеться писати цей відгук. Про почуття та враження, які, як мені особисто здається, і має лишати по собі поезія.

Тож що залишилось у мене? Годі й казати, зібрання дійсно проймає одразу: надто вже влучними є авторські думки, що дзеркально перегукуються з твоїми власними: «Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина, ніби хребет у підлітка з інтернату…» , коли «…розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть…» , що «Мова зникає, коли нею не говорять про любов».  Та головне — «Не треба рятувати світ, спробуй врятувати хоча б когось».

Тут немає великого жалю та нарікань на лихо-долю. Тут про маленький всесвіт кожного з нас, про особисте, про те що усіх торкається. І чим далі, тим тісніше та інтимніше: про чоловіка й жінку, таких, якими вони є зараз поміж собою:

«…він хоче просто бути з нею цієї зими,
класти їй на подушку зібрані метеорити,
і спати з нею так, як пси сплять із дітьми —
щоби зігріти і щоби не розбудити.»

А далі зима, а далі знову тепло. Спочатку — холод, морок, темінь. А далі — світло. І цим відлунує кожен вірш — сподіваннями та холоднокровною впевненістю, що так [темно] буде не завжди. Є якесь внутрішнє розуміння, що

«Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними. »

А зараз — встигнути вчасно ввібрати в себе осінь, «…земну і питну» .
Кілька слів варто приділити ілюстраціям О.Ройтбурда, що впереміжку розкидані поміж поезій, як і зображені на них тіла — поламані, перекручені, вивернуті… Чи можна їх зібрати докупи? Чи то вони так трансформуються у щось прекрасне?

Питань багато. Якими будуть відповіді?..

Анастасія Нарольська