Re: цензії

Прообразом інституту, створеного указом президента в січні 2016 року, став польський Instytut Książki. І не дарма. За тринадцять років роботи цієї інституції польська книга стала впізнаваною у світі, а в невеликих містах постали модернізовані бібліотеки.

Останні вісім років польський Інститут книги очолював журналіст Ґжеґож Ґауден. До квітня 2016-го, коли, попри протести журналістів і письменників з усього світу, його звільнили. Змінилося в польської влади й бачення функцій інституту. Тепер, за словами письменниці Юстини Соболевської , уряд планує диктувати світові, якими творами польської літератури йому слід цікавитись.

Екс-керівник інституції, що займалась промоцією польської літератури у світі та розбудовою системи публічних бібліотек, дав поради українським колегам.

Ґжеґож Ґауден пояснює: для звільнення знайшли правову зачіпку. "Перевищення ліміту винагород за 2014 року, а також те, що Міністерство Культури з аудитори затвердили річний звіт з резервами для програми Copyright Poland наприкінці року, що суперечить правилам. Вісім років якість моєї роботи ніхто не піддавав сумніву, аж раптом цього року це трапилось", – каже він.

Разом із паном Ґауденом УП.Культура проаналізувала досвід польського Інституту книжки та міркувала про те, як варто діяти його українському колезі.

– До того, як був створений Інститут книги, в Польщі було багато інституцій, міністерств і відомств, що намагались просувати нашу книжку закордоном. Це призводило до хаосу та відсутності координації – жоден орган не відповідав за послідовну політику в цій сфері. Тринадцять років тому міністр культури Вальдемар Домбровський поставив питання про створення інституції, яка розпоряджатиметься грішми, призначеними на просування літератури. Так постав Інститут книги у Кракові.

– Чому не в столиці?

– Я прихильник децентралізації: не все повинно бути в столиці. Не вся Польща – це Варшава. Краків має літературні традиції, звідти походять двоє нобелівських лауреатів, там мешкають найважливіші польські письменники сьогодення. Тож цілком природно, що саме в Кракові постала інституція, покликана рекламувати польську літературу закордоном.

Польща не є дуже впізнаваною у світі. Більшість мешканців Західної Європи та Північної Америки мають хіба що приблизне уявлення про те, де ця країна розташована, яка в неї історія. А Краків відповідає на питання, чи Польща взагалі має якусь історію.

Отже, Інститут книги отримав фінансування та мету: створити широку й довгострокову програму популяризації читання в Польщі, а польської літератури – за межами нашої країни. Що конкретнішою ставала програма, то більше виділяли на неї коштів.

Це було найправильніше управлінське рішення: воно дозволило створити інституцію з визначеними цілями та шляхами їх досягнення, а також особами, за це відповідальними. А головне – виникла інституція, що стала партнером для польських письменників і бібліотекарів, для видавців у Польщі та закордоном. Тому Інститут книги є важливим елементом культурного життя Польщі.

– Які головні пріоритети мав Інститут книги в той час, коли його очолювали ви?

– Щороку ми виділяли від 18 до 200 мільйонів злотих на різні програми. Одним із найважливіших проектів була підтримка перекладів польської літератури. Щороку ми збільшували фінансування цього напрямку. Також ми підтримували дискусійні книжкові клуби.

Але найбільша моя гордість – те, що нам вдалося зробити для публічних бібліотек у невеликих містах. Протягом п’яти років ми модернізували 245 бібліотек. Одна з них торік була визнана найкращою бібліотекою світу. А сім років тому, коли ми тільки починали втілювати цю ідею, місцева влада вважала її абсурдною.

Тепер війти чи бурмістри розуміють, що ці бібліотеки є скарбом, який змінює спосіб життя мешканців, стаючи осередками громадської активності. Це простір, де є книжки, безкоштовний доступ до інтернету, зали. Простір, який допомагає мешканцю малого міста не почуватись виключеним зі світу.

Публічна бібліотека – це довготерміновий проект, спрямований на різні покоління. Ми не можемо уявити демократичного суспільства без людей, що читають книжки. Так будували демократію в Німеччині, Франції, скандинавських країнах. Україна теж, як і Польща, потребує мережі сучасних публічних бібліотек у малих містах і селах.

– Ви намагались утілити подібний проект в Україні. Чи успішною була спроба?

– Польща не є багатою країною в порівнянні з західноєвропейськими, а Україна ще бідніша. Немає нічого дивного в тому, що люди не читають: книжки для них занадто дорогі. Тільки якщо ми забезпечимо кожному полякові та українцю безкоштовний доступ до книжок, ситуація з читанням покращиться. Тому, коли програма "Бібліотека+" досягнула певних успіхів у Польщі, я зрозумів, що її потрібно реалізувати в Україні.

Якось я робив презентацію Інституту книги у Верховній Раді, й представники центральних бібліотек полемізували зі мною, критикуючи цю концепцію. Вони вирішили, що Інститут книги замінить бібліотеки. Я пояснював, що Інститут книги лише допомагає бібліотекам.

Публічні бібліотеки – це не те саме, що державні. Їх засновують органи місцевого самоврядування, фінансують із місцевого бюджету, тому вони не залежать ні від централізованої системи державних бібліотек, ні від міністерства культури.

– Якщо польські публічні бібліотеки є настільки самостійними, яка роль Інституту книги?

– Він пропонує гроші. І вимагає дещо навзамін. Якщо Інститут книги дає кошти на будівництво нової бібліотеки, він підписує контракт, у якому зазначені параметри бібліотеки, доступ до книжок і комп’ютерів. Бібліотека повинна бути доступна для людей у певні дні тижня. Місцеве самоврядування зобов’язується платити за оновлення книгозбірні. Ґміна, скажімо, отримує два мільйони злотих, але зобов’язана виконувати ці умови.

– Інститут книги реалізує три типи програм: власні, міністерські та урядові. Чим вони різняться між собою?

– Міністерські програми довготривалі: це фінансування літературних подій, підтримка неурядових організацій, що рекламують читання. Такі програми існують не лише для літератури, а й для театру, мистецтва. Інфраструктура бібліотек була багаторічною урядовою програмою. Ми придумали її, звернулись до міністра культури з проханням представити її урядові. Ухвалення такої програми – дуже складний процес: уряд лобіював виділення 150 мільйонів злотих із державного бюджету на будівництво та ремонт бібліотек.

– Але влада в Польщі змінилася, і тепер уряд, сформований партією "Право і справедливість", нав’язує Інституту книги нові правила. Це стосується добору авторів і творів, переклади яких представлятимуть Польщу закордоном. Чи раніше ви відчували подібний тиск із боку влади?

– Ні, ніколи. Я дбав про те, щоб ніхто не втручався в роботу інституту. Уряд мав до мене довіру, й те, що робив Інститут книги, відповідало їхнім очікуванням. Ми співпрацювали з багатьма державами, – Україною, Францією, Великою Британією тощо, – і там нас визнавали професіоналами в нашій справі.

Якось я поїхав на книжковий ярмарок до Нью-Делі в Індії – найважливіший ярмарок у тій частині Азії. Організатори попросили мене провести зустріч і розповісти про програму Copyright Poland. Завершивши доповідь, я запропонував ставити запитання; запала тиша.

Аж раптом зголосилась дівчина: " Я з Туреччини, але хотіла сказати: все, що розповів тут пан Ґауден – абсолютна правда. Ми мали нагоду співпрацювати з Інститутом книги, і це чудовий партнер! ". Коли ви чуєте щось подібне про себе в Індії, можете бути певні, що заробили добру репутацію.

– Чи були задуми, які вам не вдалося реалізувати?

– Система стипендій для польських письменників, щоб вони відчували стабільну фінансову підтримку. Я намагався говорити про це в міністерстві, але там не було жодного зацікавлення.

– Статистика, яку щороку публікує Інститут книги, засвідчує щоразу меншу кількість читачів у Польщі та щоразу вищі ціни на книжки…

– Це ще одне завдання, яке не вдалося виконати: впровадження моделі, що працює у Франції або Німеччині, де видавець сам вирішує, за яку ціну продавати книги в перший рік. Але це не моя вина, а попереднього уряду, який не зміг довести цей законопроект до ухвалення. Це провокує подальше зростання цін на книжки.

Що ж до зменшення кількості читачів, то ми не вирішимо цієї проблеми без змін у системі навчання. Школи не намагаються зацікавити дітей книжками, а міністерство освіти не робить нічого для того, щоб це змінити.

Є прекрасний шведський підхід – щоденне читання в школі. Діти приносять до школи книжки, які хочуть читати. Завдяки цьому виробляються навички читання й розуміння, що книжка – це щось цікаве. Ще одне мудре рішення: у спортивних клубах тренери зобов’язані читати з дітьми, для яких вони є авторитетами. Дотепер у Польщі не впроваджено нічого подібного.

– Ще одна проблема книжкового ринку Польщі – монополія книгарень.

– Так, але цю проблему не можна закидати Інститутові книги. Це наслідок напружених стосунків у цьому середовищі та відсутності у владі лобі, яке могло б захистити малі книгарні. Проте мені вдалося створити Польську академію книжкової справи.

В Польщі не було освіти для тих, хто хоче працювати в книгарні. Тому разом із Варшавським університетом і Польською книжковою палатою рік тому ми відкрили цей навчальний проект, який, сподіваюся, триватиме й за нового керівництва.

Ми навчаємо тридцятьох людей із невеликих міст, які планують працювати в книгарнях. Компенсуємо їхні витрати на проїзд і перебування у Варшаві. Склавши фінальний іспит, вони отримують диплом Варшавського університету, який засвідчує їхню кваліфікацію. Це досвід, запозичений у Німеччині.

– Що означає бути дипломованим працівником книгарні?

– Вони знатимуть, як говорити з місцевою владою, щоб та дала їм приміщення. Адже найбільша проблема для книгарень – оренда. Якщо людина з дипломом Варшавського університету прийде до війта й скаже, що хоче заснувати книгарню, ставлення до неї буде зовсім інше. Ці люди створюватимуть книгарні, які стануть партнерами для клієнта. В них може не бути великого асортименту на складі, проте вони спроможні знайти книгу на будь-яку тему, що цікавить клієнта.

Так є в Німеччині та Франції: є великі книгарні, що мають усе, та малі, що мають особистий контакт з видавцями. Працівник малої книгарні є консультантом для покупця. Ба більше, такі книгарні – місце для зустрічей із письменниками. Ми планували створення мережі таких книгарень у малих містах поруч із мережею громадських бібліотек.

– В Україні створено Інститут книги за польським взірцем. Чи звертались до вас по допомогу чи пораду?

– До мене звертались через Facebook із пропозицією приїхати й допомогти. Я б залюбки приїхав: дуже люблю Україну. Звісно, цю інституцію має очолювати громадянин України, але я охоче був би консультантом.

Процедура призначення директора Інституту книги повинна бути дуже строгою, адже це має бути людина компетентна та авторитетна в Україні. Ця людина повинна убезпечити інституцію від маніпуляцій та втягування в політичну гру. Є добрий вислів: "неможливо вдруге справити перше враження". Майбутнє Інституту книги в Україні залежить від того, як він почне працювати.

Потрібно зрозуміти, який бюджет має ця інституція для забезпечення працівників і здійснення програм. Якщо виділити на Інститут книги символічні гроші, то й розпочинати не варто. Це повинні бути кошти, що дозволять інститутові працювати.

Якщо ми говоримо про промоцію української літератури, то Україна щороку повинна бути присутньою на двох найбільших книжкових ярмарках. І не просто присутньою, а добре представленою. Потрібно створити програму, яка буде підтримувати перекладачів, зав’язати співпрацю з закордонними видавцями, що випускатимуть переклади українських книжок.

Інститут книги має показати, що українська література не виникла п’ять років тому. Що вона має свою історичну тривалість. Бо Росія намагається оскаржити існування України – і її культуру також.

Не можна оборонитись від цього, не маючи добрих перекладів української літератури іншими мовами, виданих добрими іноземними видавництвами. Це не станеться завтра чи післязавтра: це робота на роки, яка лише згодом дасть результат.

Юлія Кушнір