Трактат Сунь-дзи «Мистецтво війни» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2015) дійшов до нас у версії, що датується періодом династії Сунь (960–1279 роки). Існує одинадцять відмінних між собою тлумачень-коментарів твору великого стратега.

 

Дивно, та генерал, який навчав мистецтва перемагати, застосовуючи моделі — стратагеми, радив уникати тривалих військових кампаній — та й війни загалом: «Не було ще країни, яка б виграла від тривалої війни.

 

Отже, якщо ти не цілком усвідомлюєш шкоду від використання армії, то й не осягнеш, як повернути її собі на користь». Звідси східна мудрість: «Мистецтво війни полягає в тому, щоб загарбати чужу державу неушкодженою; зруйнувати ворожу країну — гірший сценарій». І хоча людей у Китаї вистачає, «ліпше полонити супротивну дивізію, ніж сплюндрувати її», — стверджує генерал.

 

Якщо ж війна все ж таки розпочалася, то правитель має «закрити всі входи в країну, припинити видавати візи, покласти край спілкуванню з дипломатами розсвареної сторони... Якщо ти не відаєш задумів сусідніх володарів, не приставай до спілки з ними», — продовжує Сунь-дзи й закликає не шкодувати грошей на розвідку: «Шпигунські методи називають магічними й чарівними, і вони є найціннішим скарбом і зброєю правителя. Тому у війську ніхто не може бути ближчим до командування за шпигунів».

 

Генрі Кісінджер зазначав, що «Сунь-дзи, на відміну від західних стратегів, надає перевагу психологічним і політичним методам, а не військовим».

 

Оскільки твір філософсько-стратегічний, то зрозуміти його можна, лише опанувавши поле мислення автора: «Експерти, говорячи про стратегічні ідеї твору, найчастіше виділяють наступне: війну через посередність прямого і непрямого позиціонування, стратегічну перевагу, мистецтво обману, уміння воювати за посередництва моделей — стратагем». Авжеж, війна — продовження політики іншими засобами. 

 

Тож і власне війна, і тло, на якому вона починається, піддається науковому аналізу за допомогою методології структуралізму. З цією метою потрібно представити проблему як систему, структурувати її, виділити ключові елементи і зв’язки між ними, а тоді розірвати зв’язки, знищити поелементно.

 

Дещо алегорично Сунь-дзи подає це так: «Вивчи принципи свого становища і становища ворога, здійсни маніпуляції (комбінації незвичайного і звичайного), створи можливості для легкої перемоги і застосування максимальної сили у відповідний момент». 

 

Розв’язувати проблеми в неконвенційний спосіб — це мислити стратегічно, проактивно, розділяти проблему на складові, концентруватися на найголовнішому, бути здатним до незначних жертв задля створення стратегічної омани.

 

Таке «павутинно-мережеве неодномірне мислення» дозволяє проаналізувати з усіх боків ситуацію та її перспективи: «Справжня стратегія — це не досягнення мети у прямий спосіб, коли ти маєш план і мету, а збирання плодів ситуацій, з якими стикаєшся по дорозі, коли навіть заплутуєш і змінюєш ситуацію, так що через найменші непомітні зміни і рухи ситуація схиляється в бажаному напрямку». 

 

Й звісно, перемога вимагає граничних зусиль, неабиякого розуму та інноваційності, що полягає в умінні «піднятися над пересічністю і над собою». Тому «найвищий стандарт використання військ полягає у відсутності позицій… всім відомо, що я зробив, аби перемогти, але ніхто не знає, які методи та стратегії я застосовував».

 

Наслідком є принцип, відомий усім політтехнологам: «Виграшних стратегій ніколи не повторюють, їх пристосовують до нескінченних змінних ситуацій». Утім це не стосується українських апологетів чергової партії влади, котрі діють подібно до своїх клієнтів. Відомо, що успішні політики оточують себе людьми з сильним еґо, високими амбіціями, здатними сперечатися з патроном, тоді як українських чільників обступають довірені особи та родичі-куми.

 

Єдина надія, що ці «радники» таки візьмуть до рук «Мистецтво війни» й реферативно ознайомлять своїх босів із його змістом — невеличкий, доступний навіть школяреві, обсяг книжки. Та її яскрава метафорика, як-от: «Вбити позиченим ножем», «Кинути цеглину, щоб виманити яшму», «Дружити з дальнім, щоб воювати з ближнім», «Вказуючи на шовковицю, погрожувати акації», «Вдавати божевілля, але зберігати розум» тощо.