Валерія Бурлакова не написала роману.

«Життя P.S.» — не роман, не повість у традиційному літературознавчому розумінні, а передусім історія болю Лєри. Щоденник. Приватний щоденник про Лєру і «зайченя», про двох молодих людей, юнака і юнку, які божевільно закохані, які переживають «цукерково-квітковий» період і яким доводиться переживати кохання в «ненормальних» умовах. Кохання на війні було предметом історій різних епох, але, напевно, чимало письменників із минулого, пишучи романи, повісті чи оповідання, прагнули зробити все можливе, аби більше війна ніколи не повторилася. Вони таки були гуманістами… А сьогодні гуманізм часто програє в герці з кремлівськими монстрами. У ХХІ столітті Україна переживає війну, яка ведеться не методами інформаційного суспільства нашого часу, а війну з епохи століття ХІХ, коли одна патологічна свідомість прагне підім’яти під себе дійсність, що належить їй хіба що у вимірі хворої уяви.

Війна — це величезний біль, і В. Бурлакова наважилася розповісти про нього. Без фальшувань і без літературних змін. У тексті художні засоби мінімальні. Щоденник – це десь сорок маленьких сторінок тексту, а далі — малюнки, фотографії… «Життя P.S.» — це щоденник, написаний в уявному часі спілкування з коханим. Власне, сама оповідачка зізнається, що текст існував у календарних днях тоді, коли для її коханого життєвий календар добіг кінця.

У щоденникові я виокремив би дві частини: публіцистичний початок і роман-щоденник, який для мене ще й постає спробою звільнитися від жахливого болю, пов’язаного з утратою. Написання тексту здатне звільнити людину від цього або принаймні допомогти перебороти те, з чим на самоті впоратися складно. Така книжка — своєрідна індульгенція на безсмертя. Дівчина, яка оприлюднює свій дебютний текст, хоче звеличити кохану людину. Свідомо чи несвідомо. Роман про свою історію завжди приховує таке намагання, по суті, нормальне для людини, яка пережила біль утрати.

Те, про що ідеться у книжці, сталося насправді. І вже тому літературні категорії та підходи у принципі не дуже пасують до розгляду цього тексту. Непросто писати про щоденник, захищений авторським болем. Пережита втрата коханого в умовах реальної війни — і тема роману-щоденника Лєри, і тема реального життя Валерії. Це приклад сучасної літератури, яка все частіше відмовляється від традиційної художності, а натомість просто і максимально міметично репрезентує реальність, до якої автор/ка чи оповідч/ка запрошують читачів. Важливо не стільки естетично вразити реципієнта, скільки розділити з ним власний досвід. Сьогодні така література, як і аналізований щоденник В. Бурлакової, — це приклад життєвого досвіду, який випущено на волю, тож кожний може його пережити у світі уяви, не зазначаючи трагедії в реальному житті. Такі тексти виконують функцію соціального терапевта для зболеної суспільної свідомості. Сьогодні такі больові переживання стають об’єднавчим чинником, який допомагає зрозуміти трагедію війни не через статистику або повідомлення медіа, а через біль, який зміцнює людей (родини тих, хто перебуває на війні) в умовах трагедії.

Проте оскільки персональна трагедія стала текстом, який може прочитати необмежена кількість людей, усе-таки дозволю розглядати щоденник як і світ смислів, які будуть сприйняті або не сприйняті в читацькій рецепції. Перша частина, власне, початок історії, — публіцистична. Цей вступ наділений особливими меседжами, пов’язаними з глорифікацією героїв, які захищають українські землі. Текст щоденника має патріотичні ідеї, а також містить виразну критику соціальних інститутів, які недостатньо захищають наших героїв, які повернулися з передової і не мають належної матеріальної підтримки від держави. Дісталося там і цукерковим крамничкам біля метро, які тільки множаться і множаться, хоча в умовах війни таке зростання навряд чи видається адекватним для нормальної свідомості. А для свідомості дівчини, чи матері, чи сестри, які втратила чоловіка, це неприпустиме. Оповідачка виставляє морально-етичну оптику у щоденникові, часом вдаючись до надмірно суб’єктивних суджень. Але ж текст народжено у свідомості, яка не дистанціювалася від реального життєвого болю. Для мене, наприклад, не є позитивом, що і священник тут чистять зброю і захищає землю від ворога. Ідея війни має бути заперечена в абсолюті в ХХІ столітті. Війна — те, чого ми і не маємо помислити у принципі. Проте війна відбувається поряд із нами, тут і тепер, за кілька сотень кілометрів від наших будинків. І як літературознавцеві мені важко коментувати такі тексти, бо, з одного боку, будь-яка генералізація (а глорифікація героїв, які захищають нас, таке передбачає) — явище небезпечне. Можливо, серед тих, хто воюють, — в’язні, учорашні рецидивісти чи ґвалтівники, яких держава кинула на війну, аби в такий спосіб захистити свої кордони. Як бути батькам убитої дівчини, якщо з часом її убивцю буде названо героєм? Так, погоджуюся, що це межовий приклад, досить дражливий і неприємний. Але він може мати місце в нашому житті. Під час війни, на жаль, не місце рефлексіям та довгим розмірковуванням, коли хлопцям доводиться обирати: рятувати себе чи іншого, свою шкіру чи іншого? Пробачити полоненого ворога чи покарати його за те, що учора убив твого друга? І панацеї, єдиною правильної поради чи рекомендації немає, бо ідеться про війну — світ, де усі людські емоції перебувають понад нормою. І на війні людина, часто керована афектом, може вдатися до чогось неприпустимого з точки зору закону в умовах не-війни. Проте Валерія написала правдивий текст, цю історію написано з внутрішньої спонуки бути почутою. Бо лише так її хлопець житиме і надалі — в пам’яті та суспільній рецепції. Звісно, його не повернути, і будь-який щоденник — лише замінник реального. Проте війна — особливе явище, яке може травмувати і скалічити назавжди. Тож біль треба відпускати, а ті, хто пройшов це пекло насправді, потребують адекватної посутньої підтримки та допомоги.

Текст В. Бурлакової патріотичний, «правильний». Відчутно, що оповідачка прагне, щоб її переживання, її історія була тим матеріалом, який об’єднує людей у біді. Об’єднує проти ворога. Лєра має право на те, щоб образитися, щоб сказати щось зопалу, зрештою, вона має право бути почутою. І це найважливіше у цьому щоденнику — бути почутою, аби війна ніколи не повторилася.

Коли війна нарешті скінчиться.

Дмитро  Дроздовський