Шість років тому Ярина Винницька познайомилась із художницею та дизайнеркою Юлією Табенською. Юлія займалась тим, що оформлювала книжки, в тому числі й різні арт-буки. Жінки зізнаються, що знайшли одна одну – і взаєморозуміння переросло у взаємну роботу. Минулого року вони розповіли про ідею власного арт-бука, присвяченого українському побуту, головній редакторці «Видавництва Старого Лева» Мар’яні Савці. Саме впорядкування та оформлення «Речей сили» тривало 9 місяців. 

 

«В моїй родині ніколи не було ані вишиванок, ані скринь. Ніхто не співав народних пісень, навіть пасок не пекли. Але потім, через літературу (зокрема, завдяки «Непростим» Тараса Прохаська і віршам Богдана-Ігоря Антонича), мені прийшло відчуття містичності України. Бо раніше «Україна» асоціювалась з шароварами та вишиванками, а тут я зрозуміла, що існує щось інше.

 

Я вже займалась арт-буками, але малотиражними. У цьому проекті мені сподобалась ідея інтимної історії. Сукупність цих речей є ніби глобальним відчуттям для всієї країни, але ми пропускаємо його через себе, перевтілюючи на свій лад.

 

Хоча я цікавилась етнографією, багато відкриттів зробила для себе вже під час роботи над книжкою. Зокрема, гуцульські підсвічники-«трійки». Вони нагадують архаїчну готику. Їхнім майстрам вдавалось вмістити такі колосальні речі як Бог і всесвіт в одному об’єкті. Тому було цікаво працювати з такою темою», - розповідає Юлія Табенська.

 

Матеріальною основою арт-бука стали приватні колекції. В першу чергу – зібрання самої Ярини Винницької. Але також речі з колекцій Роксоляни Шимчук, родини Лозинських, Богдана Сороки.

 

Ярина Винницька розповідає, що у фольклорні експедиції за вишиванками та іншими речами їздила зі студентських років. Регіон її пошуків – Покуття, Борщівський район, Буковина, Східне Поділля. І, звісно, Гуцульщина.

 

«Ми приїжджали з подругою в село, йшли на різні вулиці і питали: «Ви маєте щось давнє?» Сорочки буквально зі смітників забирали: ними мили підлогу, вони лежали на горищах, об них витирали ноги. Ми купували їх за безцінь, бо 15-20 років тому вони не були нікому потрібні.

 

Ця сільська культура знецінюється і мігрує в місто. Чомусь містянам це цікавіше: селяни від цього відрікаються і не передають далі, а ми переймаємо естафету. Що нас так захоплювало? Ми були загіпнотизовані цією красою. Я оніміла, коли побачила борщівські сорочки – як селянка могла створити річ, що варта паризьких подіумів? Звідки брались такі орнаменти, композиції, кольори?», - каже Ярина Винницька.

 

У книзі зібрані різні елементи українського народного побуту. Упорядниця зізнається – предмети добирали не за місцем походження, а за їхньою власною цінністю.

 

«Ми відбирали речі-бренди. Не все народне мистецтво є шедевром. З усього масиву ми вибрали те, що є унікальним і питомо українським (наприклад, дукачі чи зґарди) – як золоту інвестицію в людську скарбницю. Чомусь так склалось, що найкращі речі знайшлись на Покутті, Гуцульщині, Полтавщині», - каже Ярина Винницька.

 

Ярина підкреслює: «речі сили», на її думку, не обов’язково мають походити з XII чи XIX століття. Вони можуть бути й сучасними – такі, як прикраси, що робить майстриня Слава Салюк.

 

Авторки наголошують: ідея книги – не просто показати красиві речі, не просто красиво оформити їх, а розшифрувати. Попри беззаперечну якість і високу художню цінність книги (з її колажами, витинанками, грою фактури) – арт-бук вийшов дуже медитативним для його укладачок. Вони хотіли зрозуміти в першу чергу самі для себе: що ж робить цю, майже втрачену, культуру такою магнетичною?

 

«Ця книга – інтимна історія наших стосунків із світом традицій. Хоча ці речі й сакральні, ми дозволили собі втрутитись у них. Чому на іконі Марія тримає не Ісусика, а дитину? Бо Бог дуже земний. Це не істота, яка карає, і не садист, який слідкує за регламентом. Богородиця, яка тримає земну дитину, дарує відчуття, що ти теж можеш бути Богом. Для мене це не є святотатством.

 

Єшкілєв гарно сказав: село жило на розпаханій ріллі як на розритій могилі. Місто втікає від смерті, а село - постійно з землею. А Василь Карп’юк пише, що тіло – це один з станів землі. Тому рівень землі постійно підіймається – бо тіла вертаються в землю. Земля це і є тіло людське. Це я говорю про міфічне село. Бо село – це, з одного боку, несмак, бруд, і малоосвіченість. Але також – і носій сакральних знань, мудрості. Місто не знає, як бути щасливим. А в селі є ті носії знань, які мають бездонний спокій», - каже Ярина Винницька.

 

«І цих людей стає менше. Тому часто ми можемо про них дізнатись, дивлячись на їхні речі. А ці речі є результатом їхнього спокою», - додає Юлія Табенська.

 

Арт-бук «Скриня. Речі сили» став першим проектом великої платформи «Ковчег “Україна”». «Ковчег» має стати базою для багатьох культурологічних проектів. Ярина Винницька захоплена ідеєю зібрати та зберегти все найцінніше, що є в українській культурі. Перші «речі» вже опинились в «Скрині». На черзі – нові фотоальбоми, виставки тощо. На додачу до арт-бука його автори представили також додаток для планшетів та смартфонів – мультимедійну версію книжки.

 

«Видавництво Старого Лева» випустило 3 000 примірників «Скрині. Речей сили», але її авторки вже планують другий наклад. Також готується переклад арт-бука англійською мовою.

 

На думку жінок, ця культура, що вони спробували зібрати та впорядкувати на книжкових сторінках, рано чи пізно може повернутись назад, до села. Втім, вже у зовсім інакшому вигляді. Ярина Винницька додає:

 

«Цей проект потрібен, щоб пізнати себе. Щоб українці зцілились від комплексу меншовартості і полюбили себе. А не можна любити те, чого ти не знаєш».