Звісно, така подія не могла залишитися непоміченою, тобто набула розголосу не лише у мовознавчих колах. Недарма того ж року «Лексикон львівський: поважно і на жарт» отримав гран-прі на Форумі видавців у Львові.

Минулого ж року вийшло друге його видання, доповнене та перероблене. Щоб визначити ці доповнення й переробки, варто не лише порівняти перше та друге видання, але і вдатися до передісторії «Лексикону». Будучи трішечки причетним до початкового етапу роботи над ним, поділюся відомою мені інформацією.

Глибше про передісторію, специфіку та реєстр лексикону можна дізнатися з переднього слова автора ідеї та відповідального редактора цього видання Наталі Хобзей. Це доступно всім зацікавленим, хто вже має «Лексикон львівський» на своєму стелажі або хто його придбає (але не позичить, бо навіть на бібліотечний абонемент словників не видають). Так-от, моя ексклюзивна, можливо, інформація.

За кілька років до виходу першого видання (років три-чотири, якщо не помиляюся) якось ми з моїм мюнхенським колєґою Славком Криком зайшли у якихось справах до Інституту українознавства й завітали у відділ української мови до Наталі Хобзей, моєї однокурсниці (одногрупниці Назара Гончара, до слова). Поміж розмови Наталя похвалилася, що робить з колегами (не плутати колєґа  – товариш, друг, приятель – із колега  – співробітник, одноплемінник за фахом, однодумець) невеличкий словничок специфічно львівської лексики. Я, своєю чергою, похвалився, що маю картотеку відповідних слів з різних галузей (а не лише колекцію пейоративної лексики, як зазначено про мене у «Джерелах» лексикону) – володію значною інформацією, та й можу дещо пошукати й призбирати. Наталя роздрукувала для мене весь наявний матеріал (кілька тисяч словникових статей), а я пообіцяв при нагоді над цим попрацювати. Позаяк я вважаю, що відкладений тільки сир добрий, та й не мав того сезону якоїсь громіздкої чи нагально-термінової роботи на верстаті, а лише процесуальні нормативи, то й узявся вивчати це питання. Оскільки я цим займався на приятельських засадах, тобто лише для задоволення, то й не надто напружувався, проте добру тисячу словникових статей вписав акуратно червоною ручкою у роздруківку.

Чого тільки варта специфічна лексика нашої 28-ї школи. Зокрема, деякі іменники в нас обов’язково закінчувалися на -іч. Для прикладу пригадаю деякі: бутеріч – бутерброд, бухіч – випивка (від бухло ),дувіч – куріння, сигарети (від дути  – курити), дуріч – дурень, куртіч – куртка, набздіч – сморід (або ситуативно переляк), піліч – статевий акт (від піляти ) тощо. Відіменних таких утворень було чимало (наприклад, мого однокласника Ярему називали Яреміч). Деякі з цих лексем є у першому виданні, проте вилучені з другого (наприклад, орбіч– вул. сигарети марки «Орбіта»). Походження таких форм для мене залишається загадкою. Славко Крик, коли я йому про це розповів, висловив здогад, що це може походити від Ґойко Мітіч , – це югославський актор, який за часів моєї юності був ультрапопулярним завдяки фільмам про індіанців, у яких він зазвичай мав головні ролі: Чінгачгук Великий Змій, Оцеола, Віннету вождь апачів, ще когось. Якийсь дотепник із нашої школи під впливом харизматичного югославського індіанця почав до деяких слів чіпляти закінчення його питомого прізвища, і так воно повелося, але виключно в нашій школі, та й то до певного часу, бо для теперішніх поколінь це нічого не промовляє.

Це був ліричний відступ про рідну школу. Але йдемо далі. Коли я через кілька місяців віддав Наталі Хобзей ту роздруківку, не всуціль, але густо помережану червоним, то вона, мабуть, замислилася над обсягом лексикону й оперативністю роботи над ним. Так через кілька років з’явилося перше видання лексикону вже не мініатюрного (за первісним задумом), а значно об’ємистішого (налічував понад 12 тисяч слів, сталих словосполучень, фразеологізмів, прислів’їв і приказок). Моя скромна участь не була зіґнорована, адже в передмові зазначено: «На перших етапах роботи достатньо значною була кількість поданих слів із приватної картотеки Івана Лучука, тому після значення слова в деяких вокабулах є покликання Лучук ». У деяких – це м’яко сказано, адже яку б сторінку першого видання не відкрив, майже завжди натрапив би на мене. У другому ж виданні є значно менше посилань на мене, і це виправдано, адже чимало поданих мною слів і словосполучень спершу були наче ексклюзивними, але направду вони є якщо не загальновживаними, то принаймні загальнозрозумілими. І полярно – знято деякі мої надто специфічні чи майже не вживані слова та словосполучення, та деякі такі з посиланнями на мене перейшли до другого видання. Але було по-різному.

Деякі нюансики виберу для ілюстрування. У першому виданні є посилання на мене до слова цимбал(недотепа, дурень), а в другому нема. А таке рідкісне слово, як какундра(ірон.  закакана дитина) – має посилання на мене в обох виданнях. Із першого видання не перейшли в друге такі словосполучення до слова їдзенє: все його їдзенє – горілка і папіроси ірон., знев.  про людину, яка вживає надмір алкоголю і багато курить; до дупи таке їдзенє про несмачну, погану їжу (на відміну від обурення в перебірливості в їжі). Але було до другого видання перенесено словосполучення до слова тестьова:тестьова їсть льодижарт.,ірон. – значок дипломованого медика (колись випускники вищих навчальних закладів носили на лацканах значки-ромбики з символікою своїх альма-матерів, а на значку медінституту була зображена змія, яка обвилася навколо фужера і зазирає в нього, властиво спльовує отруту). До значення слова локаль (корчма, шинок) знято посилання на мене, а до словапіпати(вульг. здійснювати статевий акт) – не знято. Гадаю, досить моїх прикладів для ілюстрування різниці між першим і другим виданням.

Фактично формулювання до другого видання «доповнене і перероблене» можна було б перефразувати на «удосконалене». Адже збільшено кількість джерел лексикону, розширено коло авторів ілюстративного матеріалу, додано чимало лексем, фразеологізмів тощо, обсяг збільшено майже на 200 сторінок, знято певні недоречності. Обкладинку філіґранно оформив Михайло Москаль, використавши при цьому давніші світлини, на яких впізнаємо персоналії Станіслава Людкевича й Іларіона Свенціцького. На сторінках лексикону теж є чимало світлин, не тільки давніх і відносно недавніх, але й зовсім свіжих, вже з нашого тисячоліття. Вони не те що пожвавлюють сприйняття, а принаймні не заважають йому. Як не заважали й ілюстрації до першого видання – зразки давнішої львівської української реклами.

Епіграфом до лексикону слугує фраза Зенона Тарнавського «Кожному вільно кохати своє рідне місто», яка видається недоречно виправдовувальною, адже й так зрозуміло, що це так. Відразу зринає у пам’яті формулювання Павла Тичини «Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх». Вільному – воля. Проте цей лексикон не лише помножить любов львів’ян до рідного міста, але сприятиме у певному сенсі пожвавленню інтересу до феномену Львова якщо не у вселенських, то принаймні у всеукраїнських масштабах.

Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт / Наталя Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Дидик-Меуш ; видання друге, доповнене і перероблене. – Львів : Інститут українознавстваім. І. Крип’ якевичаНАН України, 2012. – 852 с. – (Серія «Діалектологічна скриня»).

Іван Лучук