Ця книга не тільки незвична, але й незвичайна, бо війна в ній скоріше відчувається, ніж просто описується. Біда, спричинена війною, просочується у самі глибини єства читальника, у кров і плоть, змушує разом з авторами наново переживати події 2022 року. Це – книга про співпочуття людей в часи, коли раптово руйнується звичне життя, світ стає малозрозумілим і подекуди навіть ворожим. Лаконізм, образність, концентрація почуттів на тлі гостро відчутної правдивості емоцій і Тетяни та Юрія Пероганичів, і хлопчика Богданчика стає фактографічною мозаїкою буднів людей, відірваних від свого дому. Це – правда про війну, яка вражає позірною буденністю і непідробною справжністю. А ще – це тонко переданий внутрішній світ людей, які попри все не втратили віру в милосердя і людяність. “Завжди пам’ятатимемо, як нам господар розпалював п’єц у сусідній кімнаті ранесенько, поки ми спали, ... як полагодив для Богдана велосипед, ... поїздку на галявини з квітучим шафраном... І ще багато всього”.

Окрема пронизлива нота цієї книжки – енергетичні батончики. На сьогодні завдяки волонтерській ініціативі родини Пероганичів зроблено і відправлено на фронт понад 76 тисяч енергетичних батончиків, а це понад 5 тонн корисної смакоти, яка підтримує бійців у будь-яких складних ситуаціях. “Волонтерство – це те, що ми реально можемо сьогодні зробити, аби підтримати українських захисників та захисниць”, – пише Тетяна Череп-Пероганич. “Ця війна забрала від мене одних людей та оточила іншими, ... якими захоплююся і яким довіряю. Бо довіряти у нинішній час – це так важливо”.

Не можна оминути і вірші Тетяни Пероганич про війну. Цей розділ наповнений сенсами, серед яких на тлі складних і болючих живуть мотиви віри і надії, що дають сили жити далі. Можна сказати, що це художній літопис людських доль, який робить для читача розкрита навстіж душа поетеси.

Найдовша дорога – з дому в нікуди...
Машини, машини, жінки налякані, заплакані діти.
А ще ж за тиждень до всього планували відпочинок на літо.
От тобі й “відпочинок”. З вірою – шанс на повернення буде.

Поетичні рядки не відпускають, залишаються глибоко в свідомості, повертаючи до тих речей, про які не хочеться думати, але які потрібні саме зараз. Відчувається, що все написане пережите наживо, і воно  проговорюється разом з авторкою, лікуючи зранені душі. Поезія стає своєрідною психотерапією, яка здатна пом’якшити болі.

А хочеться щастя. А хочеться листу під ноги.
Узявшись за руки, удвох віддалятись від літа.
Лишається що нам? Боротися до перемоги.
Аби знову.чути, торкатися і любити.

У поезіях Тетяни Череп-Пероганич присутня і тема матері, яка намагається пережити війну, максимально вберегти свою дитину від жахіть. Звідкись з’являється невичерпний запас сил, здатність любити і турбуватися про рідних, величезна внутрішня свобода.

Ці діти сьогодні виборюють теж своє “завтра”.
Тому подолати ніколи й ніхто нас не зможе.
Малює солдату малюнок, де жито і небо...
Мій син, моя гордість, надія, тепло по судинах.

В частині другій Юрій Пероганич розповідає про інформаційну війну, яка  сьогодні має надважливе значення. Термін “інформаційна війна” розуміється як латентний вплив інформації на свідомість за допомогою методів, серед яких пропаганда, дезінформація, маніпулювання. Головною метою стає управління інтелектуально-психологічними та соціокультурними процесами.  Це найгостріша форма протистояння в інформаційному просторі. Автор розповідає про роль “Вікіпедії” у російсько-українській війні, про інформаційний спротив. І головний висновок: “Війна – це не привід опускати руки”.

Наостанок не можна не сказати про палітурку цієї чудової книжки. Ілюстрацію зробив дванадцятирічний Богдан, вклавши в неї своє вже не дитяче розуміння нинішніх реалій. “Я намалював ту дорогу, яка веде не до смутку, а до радості, світла, позитиву. Нехай буде така”.

Тож нехай!