«Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі…»

Ліна Костенко

Роман «Не йди» Марґарет Мадзантіні — один із найголовніших бестселерів початку 21 сторіччя, перекладений більш ніж тридцятьма мовами світу загальним тиражем в півтора мільйони екземплярів. Тепер, нарешті, вийшов українською. Екранізація за участю Пенелопи Крус та чоловіка письменниці Серджу Кастелліто у головній ролі завоювала головні європейські нагороди й лиш додала книзі популярності. І, здається, двобій між книгою та кінострічкою за любов шанувальників закінчився нічиєю. Адже і книга, і фільм — однаково прекрасні. Таке рідко трапляється. Отож, не пропустіть нагоду й пориньте в надзвичайно чуттєву оповідь про вічне.

Життя — непередбачувана річ, щоб там не пророчили провидці. Неможливо наперед дізнатися, де втратиш, а де отримаєш. Немислимо відстраждати наперед, підставляючи іншу щоку для ляпасу долі. Та й щастя не вип’єш одним ковтком. Ці речі життя нам дозує вмілою рукою провидіння. Сорокарічній успішний хірург Тімотео живе тихим мирним подружнім життям. Його життя складається з передбачуваних ритуалів: години в операційній, смачні вечері то в колі родини, то в компанії друзів-колег, відрядження, конференції, симпозіуми. А де ж життя? Де ж цей вир емоцій, що клекоче в душі, але не знаходить виходу? Все це непогано: робота, що приносить задоволення, успішна дружина, що ще не розгубила вроду, донька-підліток з її максималізмом, характером й тілом, що тільки формуються в категорію «дорослих». Тімотео закутий в рамки пристойності, респектабельності та соціальної відповідальності. Є на світі лише дві речі, здатні зламати ці кайданки: любов і горе від втрати, позаяк ці стани межують з божевіллям, ліки від якого ще не винайшли.

«Не йди» — це заклик до жінки, котра все ж таки пішла. Пішла, бо не змогла залишитись. Смерть не побороти, але можна спробувати їй протистояти, увічнивши живих у своїй пам’яті. Адже, дійсно, смерть — це забуття. І Тімотео проніс пам’ять про цю жінку через все своє життя. Зараз, коли в операційній тонкий ніж нейрохірурга розтинає молоде тіло його юної доньки Анджели, він насправді розтинає нутро Тімотео. Цей надріз вивільняє всю ту біль, що роками множилася в душі Тімотео. Він, звертаючись до Анджели, що саме зараз бореться за своє життя, сповідується і отримує відпущення гріхів. Зізнається, що був закоханий в іншу жінку на ім’я Італія, коли тільки народилась Анджела, що майже жив на дві хати, але не зміг жити на дві душі. Історія відносин Тімотео з Італією вражає відвертістю та якоюсь тваринною складовою в хорошому розумінні слова. Їх відносини були на рівні інстинктів, первозданні, природні, без соціальних меж, ролей та масок. Цитуючи Джуліана Барнза — «в кожній історії кохання схована майбутня історія скорботи» — можна сміло додати, що заради тих високих й щирих почуттів, пережитих героями, все ж таки варто відкривати своє серце назустріч коханню. Воно все одно увірветься в життя, перекине все з ніг на голову, повністю підпорядкує теперішнє й неодмінно вплине на майбутнє.

Текст «Не йди» — оповита смутком та ностальгією історія життя хірурга, який не знав, що мав, аж поки не втратив. А схаменувшись — зрозумів, що може втратити ще. Це дуже глибокий роман, вивільняючий вир емоцій у читача, нищить його банальні здогади з приводу сюжету, котрий, насправді, непередбачуваний й наштовхує на певні думки. Нетривіально, надзвичайно емоційно та зворушливо — ось так пише італійська письменниця Марґарет Мадзантіні.

Оксана Басан