Візьмімо останню книжку Данила Янев­сь­кого«Проект «Україна». Відомі і історії нашої дер­жави: продовження. 1774—1914» (Х.: Фоліо, 2015).Розкішне ілюстрування, дизайн, папір, друк є її справжніми родзинками —вона проситься до рук, гортати-розглядати. А читати? Все-таки називається вона не «альбом», а «науково-популярне видання».

 

Заслужений журналіст Д.Яневський анотує себе як доктора історичних наук, однак у тексті принагідно характеризує, як «не дуже вправного компілятора сотень новітніх досліджень з української історії». Як для українця, так занадто скромно; як для доктора наук, то компілювання — не краща чеснота. Тим більше, що у книжці відсутній список використаної літератури, а в тексті не набереться й десятка посилань. Іншою необхідною складовою наукової праці є наявність бодай натяку на чітко артикульовану теорію чи певну концепцію. Для історії це тим важливіше, що кожне покоління має переосмислювати минувшину, творити власну візію пройденого, ієрархію героїв, символів, здобутків, порівнювати омріяне і зроблене. 

 

Скласти гарно ілюстровану хронологічну таблицю не досить навіть для популярного видання, не кажучи про науково-популярне. Бо гуманітарна наука (історія є саме нею) — це не так факти, як їх осмислення. Для викладу «наукового обґрунтування» автор відвів із десяток сторінок вступу, наповнених дивними нестиковками.

 

Приміром, періодизацію історії «наших протоукраїнських пращурів» Д.Яневський розпочинає «від часів Сотворення — до Володимирового Хрещення (тобто до 988 р. н. е.)», а далі починається плутанина з дефініціями «народ» і «національність».

 

Народом автор називає всіх людей (незалежно від етнічного походження), які проживали на території Речі Посполитої/Великого князівства Литовського. Хай би краще розібралися з науковістю ототожнення народу й населення вчені з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. Із «національністю» ще туманніше. Поринувши в розумування від «початку процесу утворення окремих націй — ХVІ Вселенського (Константського) собору 1414р.», Д. Яневський так у процесі й залишився, звівши його до банального «впродовж багатьох століть у білорусів і литовців була одна доля».

 

Дивно виглядають й узагальнення. «Ніякої окремої «української» історії від історії інших народів, які споконвіку населяли (і населяють до сьогодні) землі нашої країни, не існує», — ствер­джує він. Але ж про які різні народи йдеться, якщо вся людність — це єдиний народ? А подавати як інтелектуальний здобуток висновок, що історія Середньовіччя — це історія «правлячих Домів... та взаємин між ними» — що винаходити власний велосипед. Кепсько у доктора й зі шкільною арифметикою. За його словами, станом «на середину ХVІІІ ст. Річ Посполита обіймала територію майже в 725 тис. кв. км, нараховувала 12,2 млн. осіб». Після поділу Росія окупувала територію з 45% населення, Пруссія — 23%, Австрія — 23%. Де поділося 9% люду? Д. Яневський відповіді не дає.

 

Ще одну спробу теоретизування бачимо наприкінці книжки, де автор характеризує українські політичні партії початку ХХ століття. Складно погодитися з віднесенням Української  соціал-демократичної та Української соціал-революційної партій до партій націонал-соціалістичної орієнтації, діячі яких «марили ідеями народної, селянської, соціалістичної держави». Закидати лідерам цих партій, що вони «навіть теоретично не розглядали питання відновлення окупованої в 1772/1795 рр. єдиної русько-литовської Речі Посполитої» — безглуздо.

 

Утім, книга має й позитиви. Подієвість розглядається в широкому культурному і географічному контексті. Д. Яневський виокремлює важливі для історичного тренду події, котрі відбувалися на Азійському та Американському континентах і стосувалися не лише власне політики, а й розвитку науки, техніки. Не оминув він увагою й таємні, зокрема масонські, товариства, та їх вплив на події в Російській імперії й Європі. Шкода, що такі пунктирні знахідки, — мізерний наїдок для допитливого розуму.