Навіть тим, хто його не читав. Із книг чи просто з голосу знають: Франко — вічний революціонер, героїчний Каменяр, автор серйозних творів про сувору дійсність. Люди старшого віку пам’ятають, що за часів Радянського Союзу, в лещатах існуючої ідеології, Франка — майже завжди — підносили як борця, соціаліста, ледь не більшовика. Лише побіжно згадували, що він учений і громадський діяч. Останніми десятиліттями, коли в Україні можна писати і друкувати вільно, відійти від штампів, дослідники підкреслюють наукову діяльність письменника, котра нагадувала «мужів італійського Відродження» (Є. Маланюк), зазначається його «фанатичний інтелектуалізм» (О. Баган), «інтелектуальний подвиг» (Є. Маланюк). А втім, суто інтелектуальний бік творчості І. Франка був зрозумілий уже сучасникам, котрі називали його академією в одній особі. Геніального автора його геніальний співвітчизник академік А. Кримський характеризував як белетриста, поета, вченого, публіциста, відзначав величезну начитаність, літературну освіченість й обізнаність. Пізніше проф. М. Возняк скаже про письменника — «велетень думки і праці». Ці слова стануть крилатими.

Іван Франко, незаперечно, великий прозаїк, неперевершений лірик, автор також драматичних, дитячих творів, перекладів. Але Франко водночас видатний критик, літературознавець, історик, філософ, фольклорист, етнограф, мовознавець, мистецтвознавець, соціолог, економіст, публіцист, журналіст, видавець, діяч політичного життя — тобто енциклопедист у найвищому розумінні цього слова.

 

Також збирач величезної бібліотеки, деякі книги із котрої зараз існують в єдиному екземплярі в Україні і в декількох екземплярах — у світі. Серед творчої спадщини геніальної особистості половина — це праці публіцистичні й наукові, які були написані (і відповідно — надруковані) багатьма мовами: окрім української — німецькою, польською, російською, угорською, чеською, болгарською, французькою та іншими. У власних текстах автор часто слова, речення, цілі абзаци писав іще давньогрецькою й латинською.

 

Слушно зауважував визначний поет і громадський діяч української еміграції Є. Маланюк, що у світовій літературі не було «такого апологета й співця розуму-інтелекту, як Іван Франко». Письменник, говорячи про власну вдачу, сказав про «гаряче бажання — обняти цілий круг людських інтересів».

 

Перш за все Франко сам є науковець. Мало хто знає, що син сільського коваля, вигодований, за його ж словами, чорним селянським хлібом, — доктор філософії (на філософський факультет Львівського університету вступив у 1875 р.). Закінчити, щоправда, довелося вже у 1891 р. Чернівецький університет, через політичний арешт і виключення з Львівського університету. Із 1940 р. цей навчальний заклад носить ім’я великого сина України й свого непокірливого студента. Науковий ступінь Франку присвоїла вчена рада Віденського університету за дисертацію «Варлаам і Йоасаф.

 

Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (чимало років біля стін Віденського університету стоїть пам’ятник Івановi Франку). Робота була захищена І.VІІ.1893 р. під керівництвом професора В. Ягича, видатного філолога-славіста. Про цю подію письменник згадував в автобіографічному нарисі «Дещо про себе самого»: «Наважився скласти з відзнакою докторат [науковий ступінь доктора наук] iз славістики у Відні». Науковець виступив автором фундаментальної статті про українську літературу в знаменитій енциклопедії Брокгауза. Заголовок та мова статті відтворюють обставини того часу «Южнорусская литература». Показовою є назва святкового альманаху: «Привіт д-ру Іванові Франкові в 25-літній ювілей його літературної діяльності» (1898 р.).

 

Один із відомих портретів підписано «Др. Іван Франко». Через два роки після захисту дисертації, у 1895 р., Франко успішно прочитав вступну лекцію у Львівському університеті і був обраний професорським сенатом на кафедру малоросійської та староросійської літератури. Лише розпорядженням галицького намісника вченого не допустили до утвердження в професурі як людини, «котра тричі сиділа в тюрмі». Згодом Франка було обрано дійсним членом «Наукового товариства імені Шевченка» (1898 р.). Із того ж року науковець керував Етнографічною комісією при товаристві, брав участь у редагуванні «Етнографічного збірника».

 

Пізніше Франка обрали дійсним членом Празької Академії наук (1905 р.). Потім вчена рада Харківського університету присвоїла йому — одноголосно — почесний ступінь доктора російської словесності (1906 р.). У документі, що підтверджував це рішення, науковий ступінь був записаний ще й латинською мовою — honoris causa. У 1907 р. російські академіки О. Шахматов та Ф. Корш висунули кандидатуру Франка в дійсні члени Петербурзької Академії наук, але царський уряд не дозволив обрання. Російська Академія наук присудила письменнику премію за працю «Студії над українськими народними піснями» (1913 р.). Так що слова, сказані Франком про Тараса Шевченка, якнайкраще характеризують і його самого: «Він був селянський син і став князем у царстві духа».

Творчість Івана Франка — унікальне явище в українській, загалом у світовій літературі, культурі, науці. Вона поєднує привабливість художнього таланту з глибиною наукового дослідження. Вона є неосяжним джерелом знань. У публіцистично-науковому доробку найбільше представлено, що природно, питання літератури, як сучасної автору, так і давньої, як української, так і світової. Праці містять сотні імен письменників.

 

Це світочі національної літератури: І. Вишенський, М. Вовчок, І. Карпенко-Карий, О. Кобилянська, Н. Кобринська, О. Косач (Пчілка), І. Котляревський, П. Куліш, П. Мирний, Нестор (літописець), С. Руданський, М. Старицький, В. Стефаник, Л. Українка, М. Гоголь, Ю. Федькович, М. Чураївна (Чурай), Т. Шевченко та інші. Нарівні з українськими подано імена класиків світової літератури: Д. Байрон, О.Бальзак, Ш. Бодлер, Д. Боккаччо, Л. де Вега, Вергілій, Г. Гейне, Й.-В. Гете, Гомер, брати Гонкури, брати Грімм, Данте, Ч. Діккенс, Ф. Достоєвський, Езоп, Е. Золя, Г. Ібсен, П. Корнель, М. Лермонтов, М. Метерлінк, А. Міцкевич, Мольєр, М. Некрасов, Я. Неруда, Овідій, Оссіан, О. Островський, Б. Прус, О. Пушкін, О. Радищев, М. Салтиков-Щедрін, В. Скотт, М. Твен, Л. Толстой, І. Тургенєв, Фірдоусі, Г. Флобер, В. Шекспір, Ф. Шиллер, інші.

 

Імена цих письменників відомі багатьом, їхню творчість вивчають у школі та університеті. Сторінки публіцистики зберігають чимало імен авторів, які втратили колишню популярність (напр., швейцарський письменник К.Ф. Мейєр), більше того, — які є практично невідомими (напр., баварський поет XII-XIII ст. Вольфрам з Ешенбаха, автор поеми «Парцифаль», або шиїтський письменник Ібн-Бабавайгі).

 

Публіцистика Франка — джерело невичерпних знань про літературні постаті. У письменника знаходимо глибокі, можна сказати, вічні їхні оцінки. Наприклад, про Тараса Шевченка, якого за радянських часів робили лише бунтарем, революціонером, Франко писав: «Шевченко як правдивий апостол нового, щиролюдського євангелія кличе всім нам своє Memento vivere [пам’ятай про життя, лат.]». Саме зi статті критика, на відміну від багатьох посібників, можна чітко зрозуміти стосунки Д. Байрона з батьком і дідом. Можна дізнатися хвилюючі моменти з життя поета-лорда: «Коли в школі при читанні каталога перший раз викликали його ім’я з придатком dominus [вельмишановний пан, лат.], він не міг відповісти нічого, тільки встав і, постоявши хвилю, розплакався».

 

Цікавість, нехай не суто наукову, становлять випадки збігу імен письменників різних країн і часів: О. Твардовський (російський радянський поет) — С. Твардовський (польський поет XVII ст.). Повністю збiгаються імена польського поета ХІХ ст. і російського поета ХХ ст. — Володимир Висоцький. Якщо врахувати, що польський поет майже все життя прожив у Києві, а батько російського поета веде родовід із Києва, — то, можливо, обидва вони мають спілне коріння.

 

Іван Франко аналізує, ґрунтовно чи побіжно, сотні творів національної та світової літератури. Найперше — це взірці епосу: «Слово о полку Ігоря» («Слово о полку Ігоревім»), «Іліада», «Одіссея», «Едда», «Калевала», «Пісня про Роланда», «Махабхарата», «Рамаяна», «1001 ніч» («Тисяча й одна ніч») та ін.

 

Це також десятки й сотні книг української та світової літератури. Напр.: «Дон-Жуан», «Мазепа» (Д. Байрона), «Ткачі» (Г. Гауптмана), «Фауст» (Й-В. Гете), «Мертві душі» (М. Гоголя), «Божественна комедія» (Данте), «Ругон-Маккари» (Е. Золя), «Мартин Боруля» (І. Карпенка-Карого), «Герой нашого часу» (М. Лермонтова), «Конрад Валленрод», «Пан Тадеуш» (А. Міцкевича), «Гроза» (О. Островського), «Антігона» (Софокла), «Війна і мир», «Козаки», «Севастопольські оповідання» (Л. Толстого), «Батьки і діти», «Дворянське гніздо», «Новина» (І. Тургенєва), «Гайдамаки», «Кавказ», «Марія», «Сон» (Т. Шевченка).

 

Серед творів — велика кількість тих, що не підвладні часу (напр., «Кобзар» Т. Шевченка, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна, «Паломництво Чайльд-Гарольда» Д. Байрона). Водночас знаходимо тексти, котрі відомі хіба що спеціалістам, та й то вузьким: поема про Україну «Роксоланія» (1584 р.), написана по-латині С. Кльоновичем, середньовічні сказання про святих «Золота легенда» Я.Ворагіне, збірник персидських казок «Перський балагур», чимало інших. Цікавим є збіг у назвах: «Війна і мир» (роман Л. Толстого та збірка Д. Лілієнкрона). Значний інтерес становить переповідана дослідником, із багатьма деталями, історія сюжету «Приборкання норовливої», що його найкраще втілив В. Шекспір: витоки оповіді йдуть не лише із європейського середньовіччя — вони сягають одного з мотивів персидських казок.

 

Праці Івана Франка несуть багату інформацію про літературознавців, етнографів, учених, культурних, освітніх, громадських, політичних, релігійних діячів. Неповний список: С. Венгеров, В. Караджич, Я. Коллар, Г. Лессінг, М. Номис, О. Пипін, М. Сумцов; Арістотель, Ф. Буслаєв, Гіппократ, П. Житецький, І. Кант, М. Кибальчич, В. Ключевський, О. Колесса, М. Коперник, М. Костомаров, Ч. Ломброзо, М. Максимович, М. Марр, Ф. Ніцше, Парацельс, Піфагор, Платон, О. Потебня, І. Пулюй, І. Срезневський, Л. Фейєрбах, П. Шафарик, А.Шопенгауер, В. Ягич; Ф. Брокгавз (Брокгауз), К. Брюллов, Р. Вагнер, А. Вахнянин, Д. Веласкес, О. Вересай, В. Верещагін, М. Заньковецька, М. Лисенко, Е. Мане, Меценат, В. Моцарт, Рафаель, Д. Россіні, І. Сошенко; П. Беринда, Б. Грінченко, М. Драгоманов, Ф. Скорина, О. Смирдін, М.Смотрицький, монах Храбр; Ж. д’Арк, М. Бакунін, Я. Гус, О. Довбуш, В. Засулич, Марко Кралевич, П. Лавров, М. Лютер, Маргарита Наваррська, С. Наливайко, К.(В.) Острозький, С. Степняк-Кравчинський, Цицерон; король Артур, Аттіла, князь Володимир, Дарій, Карл Великий, Крез, І. Мазепа, Наполеон, княгиня Ольга, М. Робесп’єр, Ремус (Рем), Ромулус (Ромул), П. Сагайдачний, І. Сірко, Б. Хмельницький, Цезар; І. Дамаскін, І. Златоуст, Магомет, П. Могила, Ф. Прокопович, Д. Туптало, Фома Аквінський. Показово: у працях Франка можна прочитати про видатних особистостей, котрі були відомі (точніше — дозволені) за радянських часів (напр., Арістотель, О. Довбуш, О. Потебня, Б. Хмельницький), але також про тих, чиї імена замовчувалися або були заборонені (І. Дамаскін, М. Номис, К. (В.) Острозький, І. Пулюй та інші). Вражає не тільки глибинна обізнаність, а водночас унікальна уважність письменника до наукових проявів. Так, у своїй дисертації він згадує молодого вченого Марра, якому тоді ще не було 30 років. Згодом М. Марр стане одним із провідних радянських мовознавців. Серед визначних літературно-громадських постатей багато таких, чиї твори Франко перекладав (Д.Байрон, Вергілій, Й.-В. Гете, В. Гюго, Е. Золя, П. Кальдерон, А. Міцкевич, О. Пушкін, М. Салтиков-Щедрін та ін.), чимало особистостей, з якими листувався, спілкувався (С. Венгеров, М.Грушевський, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кобилянська, М.Коцюбинський, А. Кримський, Л. Мартович, В. Стефаник, Л. Українка, В. Ягич та ін.).

 

Іван Франко торкався і вічних образів — Ісуса Христа, Діви Марії, Іоанна Хрестителя, св. Миколи Мірлікійського, Йосифа (Йосипа), Марії Магдалини, Давида, Адама, Єви, і постатей нині призабутих (Т. Чацький), і вже зовсім не відомих (меккський шейх Нур-ад-дін-Джіваюган).

Публіцистично-наукові тексти — волею долі — містять матеріали, які набули для України раніше не передбачуваного значення. Це стосується, наприклад, прізвища давнього роду Шухевичів. Франко видав, зі своєю передмовою, твори письменника Осипа Шухевича. Син О. Шухевича, Володимир, відомий етнограф, є дідом славетного командувача УПА Романа Шухевича. На сторінках періодики зберігається багато подробиць про видатних особистостей — подробиць, серед яких бувають нехай не дуже значущі, але по-своєму цікаві: так, О. Вересаю, славетному українському кобзарю, під час виступу в Петербурзі цар подарував табакерку.

 

Твори публіциста-науковця, як енциклопедично освіченої особистості, відображають найрізноманітніші прояви життя суспільства. Найперше — це заголовки багатьох періодичних джерел, де співпрацював або на які посилався сам автор. Наприклад: «Атеней» (поль., із лат.), «Болгарський огляд «(болг.), «Вестник Европы» (рос.), «Вечерниці», «Голос» (рос.), «Громадський друг», «Дело» (рос.), «Дзвін», «Діло», «Друг», «Единбургське ревю» (англ.), «Європейський огляд» (італ.), «Житє і слово», «Життя» (поль.), «Зоря», «Зоря галицька», «Киевская старина» (рос.), «Колокол» (рос.), «Край» (поль.), «Кур’єр львівський» (поль.), «Лада», «Ластівка», «Ліонська газета» (франц.), «Мета», «Мир», «Москвитянин» (рос.), «Московские ведомости» (рос.), «Народ», «Нива», «Нова віденська щоденна газета» (нім.), «Община», «Основа», «Отечественные записки» (рос.), «Події» (франц.), «Правда», «Правда» (поль.), «Праця» (поль.), «Робітнича щотижнева газета» (нім.), «Рух» (поль.), «Світ», «Село» (поль.), «Слово» (поль.), «Слово мистецтва» (нім.), «Слов’янський збірник» (чесь.), «Современник» (рос.), «Стража» (серб.), «Суспільний огляд» (франц.), «Тижневик ілюстрований» (поль.), «Фігаро» (франц.), «Хлібороб», «Час» (нім.), «Час» (поль.), «Чеський народ» (чесь.). Окремі із цих періодичних видань є невід’ємними від національної історії та культури (напр., «Друг», «Основа», «Русалка Дністрова»). Деякі зберегли свою популярність дотепер (напр., газета «Фігаро»). Більшість же залишилися тільки у своєму часі.

 

Роботи Івана Франка фіксують назви наукових, публіцистичних, релігійних видань; назви закладів культури та науки, творів мистецтва; назви політичних, громадських, релігійних, літературних і мистецьких течій та об’єднань; історичних подій. Напр.: «Архів слов’янської філології», «Ватра», «Вінок русинам на обжинки», «Громада», «Домострой», «Етнографічний огляд», «Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Записки Новоросійського університету», «Записки о Южной Руси» (П. Куліша), «Ізмарагди», «Історія п’ятьох мудрих філософів», «Історія Русі» (І. Нечуя-Левицького), «Молот», Острозька Біблія, Пересопниця, «Перший вінок», «Правда руська» («Руська правда»), Псалтир, «Російська старовина», «Російський філологічний вісник», «Русалка Дністрова», «Руська бібліотека», «Слов’янські старожитності» (П. Шафарика), Талмуд, «Фізіолог»; Бельведерський Аполлон, Британський музей, «Оссолінеум», Родійський (Родоський) колос; «Академічне братство» («Академічне товариство»), брахманізм, «Буря і натиск», гусити, ілліризм, «Кирило-Мефодіївське братство» («Кирило-Мефодіївське товариство»), легітимізм, лицарський роман, ляльковий театр середньовіччя, «Матиця руська» («Руська матиця»), «Могилянська колегія» («Києво-Могилянська колегія»), «Молода Німеччина», «Молода Польща», москвофіли, народовство, панславізм, прерафаеліти, «Просвіта», «Руська бесіда», салон імпресіоністів («Салон відкинутих»), сен-сімонізм, «Січ», слов’янофіли, «Сокіл», соцініанство, «Тугендбунд», Фронда, школа пленеристів; Берестейська (Брестська) унія, Варфоломіївська ніч, Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр., Коліївщина, Косовська битва, Паризька комуна, повстання Т. Костюшка, Тридцятилітня війна, Хотинська битва.

 

Зауважимо: якщо звичайний читач знає або чув про «Кирило-Мефодіївське товариство», «Русалку Дністрову» чи «Руську правду», то знання про «Ізмарагди» або соцініанство практично відсутні. Показово: вболіваючи за історичну долю України — єдиної України — письменник, завуальовано, пише про придушення російським самодержавством української мови та культури: «антракт в українській літературі 1864—1874» (дія Валуєвського циркуляра 1863 р.), «другий антракт в українській літературі 1876—1881» (дія Емського указу 1876 р.). І. Франко торкається багатьох інших реалій: арійські народи, св. Граль (Грааль), течія аріан, богиня Рома, вчення Дарвіна, походження мови, школи Німеччини (головна, нормальна, військова), Демидівська премія, епілог як актор стародавнього театру, навіть оперета Й. Штрауса «Циганський барон» чи хвороба «кольоровий слух».

 

Глибокий інтерес проявляв публіцист до історії України (хоча тоді вона була розділена між різними державами), — наприклад, до Визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. На сторінках одного із досліджень про ті події («Хмельниччина 1648—1649 років у сучасних віршах») можна прочитати шанобливе звертання-величання тодішнього керівника англійської держави О. Кромвеля до Б. Хмельницького: «Теодат Хмельницький божою милістю генералісимус грецької церкви, ватажок всіх запорізьких козаків, страховище і гроза польської шляхти, завойовник фортець, винищувач римських попів, переслідувач язичників, антихристів та іудеїв» (оригінал — латинською мовою).

 

Можна знайти характеристику гетьмана з боку сучасників: «Знаменитий силою тіла і хитрістю ума». Там же наводяться великі фрагменти історичних робіт польських авторів ХVII ст. Значущим є сприйняття перемоги українського війська під Пилявцями: «Прямо скажу, що розпростерті крила польського орла підрізані одним махом».

 

Можна лише схилятися перед глибинною прозірливістю письменника стосовно європейської політики (думка про «мілітаристський «рейх» Бісмарка»). За десятки років до фашистської політики завоювань («похід на Схід») публіцист дав їй оцінку: «Це й є… причини отого горезвісного «Drang nach Osten» (нім.). Вельми показовою є вжита Франком негативна характеристика людини — homo insipiens [людина нерозумна, лат.]: «двоногий звір homo insipiens». Як не згадати, що за часів розпаду Радянського Союзу за такою ж моделлю було утворено принизливу характеристику — «гомо совєтікус».

 

Абсолютно злободенно звучить думка стосовно політичних діячів: «Особливо радили б ми нашим інтелігентним людям усяких партій … вчитись … як треба любити «найменшого брата», що й як для нього працювати і як дивитися на його життя».

Із статей науковця можна багато дізнатися про національні духовні витоки — напр., про походження наших колядок (від греко-римських обрядів календ). Показово: те, що зараз так широко розповідають про українські писанки (легенди про перші писанки, символічне сприйняття яєць, від античності до християнства, типи орнаментів тощо), — ці дані знаходимо у Франка.

 

Іван Франко — геніальна постать планетарного масштабу. Він належить не лише до національної, а й світової інтелектуальної еліти (як тепер інколи кажуть — меритократії). Франко завжди стояв на рівні (й вище рівня!) всесвітніх досягнень. Його публіцистично-наукові роботи здатні замінити багато підручників і монографій. Вони — безмежне джерело знань про сучасний автору і давній науковий, художній, духовний простір. Вдаючися до слів самого письменника (це вірш «Паренетікон», що по-грецьки означає «повчаю, заохочую, підбадьорюю»), можна сказати, що читач, який заглибиться в його праці, «хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить». Можна дивуватися інтелектуальному багатству І. Франка, його творів. Можна схилятися перед такою величчю. А найбільше треба Франка — читати.