Першою я прочитала «З любов’ю, Обрі» (Love, Aubrey). Читала довго, розтягуючи книжку на багато вечорів – мені було важко, таким реальним був біль Обрі. Після того я читала її ще кілька разів – поки перекладала, редагувала переклад, вичитувала перед версткою. І щоразу до горла підкочувався клубок, на очі набігали сльози, і зводило шлунок. Я просто фізично відчувала той страшний душевний біль Обрі, яка втратила в автокатастрофі тата і сестричку. І ніби того мало, її покинула мама. Мама сама втратила зв’язок із реальністю, мозок відмовлявся прийняти те, що сталося. Обрі лишилася сама. Спочатку то ніби й непогано було – скільки хочеш дивися телевізор, скільки влізе їж крекери з сиром. Обрі сама вела господарство – скуповувалася, готувала собі щось поїсти. Щоб не почуватися самотньою, купила собі рибку. Вона і бійцівська рибка Семмі – такою була її нова сім’я. А потім приїхала бабуся і забрала Обрі до себе.

 

Бабуся щодня давала Обрі якісь завдання, щоб вона не мала часу занурюватися у прірву свого горя. Обрі познайомилася з сусідською дівчинкою і вже не почувалася такою самотньою. Бабуся та нові друзі допомагали Обрі знову знаходити радість у житті. Вона не забула про тата і сестричку, вони завжди з нею, але її вибір – жити далі. Це болючий і непростий шлях, та Обрі подолає його – крок за кроком. Найважче, мабуть, по-новому вибудовувати стосунки з мамою. Обрі любить її, але так важко пробачити, якщо тебе покинули, і повірити знову… «А що, якщо і я, і мама, ми обидві знаємо, що мене однієї завжди буде мало? Що я ніколи не зроблю її щасливою? Чи вона забере мене і не любитиме?»

 

У повісті «З любов’ю, Обрі» Лафлер піднімає тему втрати, яку досі намагаються обходити в українській дитячій літературі. Щоправда, за останні кілька років з’явилися перші книжкові ластівки («Мій тато став зіркою» Галини Кирпи, «Вітер з-під сонця» Оксани Лущевської, «Щоденник Ельфа» Наталки Малетич), але цього все одно замало. А діти переживають втрати, і зараз частіше, ніж будь-коли, бо на війні гинуть батьки чи брати – їхні та їхніх друзів. І ці моменти потрібно проговорювати. Втрата завжди гірка і болюча, але поруч є ті, хто може підтримати й допомогти, простягнути руку, яка поверне до життя. Часом такою рятівною соломинкою може стати книжка, де головний герой переживає подібний досвід. Головне не зациклюватися, а шукати в житті нові сенси. Обрі так казала мамі: «Я також була зациклена. Я була зациклена, коли повернулася додому, сама. Я зациклилася, тому що не могла повернути того, що було, і не могла рухатися вперед, бо не хотіла почати забувати. Але потім з’явилася бабуся, яка змусила мене рухатися вперед. Навіть якщо я не хотіла. А ще в мене є Бріджет і Маркус, які змушують мене хотіти рухатися вперед. Моє життя може бути розділеним на два через ту аварію, але я більше не зациклююся».

 

Якщо «Обрі» захопила мене з першої сторінки, то перед читанням книжки «Вісім ключів» (Eight keys) у мене вже були певні очікування. Важко сказати, чого я чекала. Але це виявилася зовсім інша, хоча й не менш цікава історія.

 

Еліз разом зі своїм давнім другом Френкліном переходять у середню школу. В неї вливається кілька початкових шкіл, тож серед учнів – багато незнайомих. І так невдало збігаються обставини, що Еліз доводиться ділити шафку з не надто приємною особою. Аманда з першого ж дня зачіпається до неї – обзивається, щодня розчавлює в шафці сніданок, але завжди робить це так, щоб ніхто не бачив. Еліз скаржиться на Аманду вчительці, але та каже, що то, мабуть, випадковість і треба намагатися порозумітися з іншими. Більше Еліз не вірить у справедливість… І охота до навчання також зникає.

 

Єдиний, хто про все знає і в усьому підтримує дівчинку, – Франклін. Але й із ним у Еліз псуються стосунки, бо вона вважає, що він також винен у тому, що її дражнить Аманда. Франклін – така дитина, і через те, що вона з ним дружить, її також сприймають як малу дитину.

 

Удома в Еліз теж не все ідеально. Вона живе з дядьком і тіткою, бо її мама померла, коли вона народилася, а тато помер від раку, коли Еліз була ще зовсім малою. Їй добре з тіткою і дядьком, але їхню ідилію руйнує приїзд іще однієї родички з піврічним малям. Тепер Еліз не найменша, їй приділяють менше уваги, і її це ображає і дратує.

 

Чи зможе вона зрозуміти себе, свої стосунки з друзями і родичами? Чи поверне рівновагу і перестане почуватися лузером? Їй допоможуть ключі, залишені татом. Які таємниці ховаються за зачиненими дверима?

 

Відчиняючи кімнату за кімнатою, Еліз все більше розумітиме себе, своє оточення і те, як має вибудовувати свої стосунки зі світом. Вона стане впевненішою і навчиться захищати себе і свій простір. І вже ніяка Аманда не зможе зіпсувати їй життя. 

 

Коли я дочитувала «Вісім ключів», Марічка взяла в бібліотеці «Слухати Луку» (Listening for Luca). Проковтнула швиденько і лишила почитати мені: «Думаю, тобі сподобається. Ця трохи інша, ніж попередні книжки». Цього разу до рецепту доброї історії Сюзанн додала трішки таємничості, містики, і це аж ніяк не зіпсувало страви, хоча й перевело її з реалістичної площини в містичну.

 

Сієна – 13-річна дивачка. Вона колекціонує загублені речі, продовжуючи таким чином їхнє життя. А ще – вона бачить дивні сни, про які намагається нікому не розповідати, бо батьки хвилюються, а однолітки уникають її. Менший братик Сієни, Лука, перестав говорити і, попри всі зусилля батьків і сестри, вперто мовчить, хоча в усьому іншому нічим не вирізняється серед інших дітей.

 

Батьки вирішують, що і Луці, і Сієні краще буде жити ближче до природи, тому з Нью-Йорка перебираються до океану, у штат Мен. Мама обрала будинок, який нагадував їй той, що колись наснився Сієні. Сієна ж розуміє, що це і є той самий будинок і що історія його мешканців якимось чином пов’язана з ними. Прибираючи в будинку, вона знаходить ручку, яка належала дівчинці, що жила тут в 40-х роках минулого століття. Коли Сієна пише цією ручкою, вона пише не вигадану історію, а історію життя Сари. Як Сара пов’язана з Сієною? Чи заговорить Лука? Чи приймуть нові друзі її дивацтва?

 

Хоч у цій повісті переплетене теперішнє й минуле, яке бачить у снах чи «пише» Сієна, проблематика така сама, як і в попередніх книжках Лафлер – переживання дівчинки, молодшого підлітка, яка шукає шляхи порозуміння зі світом, батьками, братиком, однолітками.

 

Читаючи книжки Лафлер і спостерігаючи за своєю донькою та її стосунками з друзями, я зрозуміла дещо про себе і свої переживання. Не нинішні, а себе, коли мені було 11-12 років. Десь після шостого класу мої стосунки з найближчою подружкою змінилися. Ми не сварилися, ні, але наші шляхи розійшлися. Нас цікавили різні речі. І лише тепер я зрозуміла, що це нормально. У садочку, початковій школі друзі граються разом, потім ігри стають неактуальними і на першому місці опиняється спільність інтересів, захоплень – спорт, читання, драмгурток тощо. З’являються нові інтереси – відповідно, і нові друзі. Але це не значить, що «старі» – вже й не друзі зовсім. Можна знайти баланс, головне – розуміти, що відбувається.

 

Про це ми говоримо зі старшою донькою, і я рада, що є книжки, на які можна опиратися. Якби у мене в дитинстві були такі книжки! Стількох переживань, душевних мук і сліз можна було б уникнути…