Цієї весни у львівському видавництві «Урбіно» вийшов друком український переклад книжки Марціна «Ковчег часу» — про події Другої світової війни, а саме — про Варшавське гетто. В Україні можна знайти не так багато книжок для юних читачів, присвячених темам війни, Голокосту та іншим історичним катастрофам. Хоча зацікавленість такою літературою серед дітей та підлітків є, адже досвід попередніх трагічних подій може допомогти зрозуміти краще те, що відбувається сьогодні.

«Ковчег часу» — це пригодницько-фантастична повість. Автор пише про надзвичайно важливі речі, але без моралізаторства та дидактизму. Тож цю книжку можна сміливо радити як дітям, що вже цікавляться історичними темами, так і тим, які досі не звертали на них уваги. Ба більше, її можна порекомендувати до прочитання дорослим.

Цього року Марцін Щигельський був гостем VI Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». «День» скористався нагодою і поговорив з польським письменником про історичні катастрофи в дитячій літературі, повагу до юного читача та роль книжок у сучасному світі.

«НАЙВАЖЛИВІШИМИ ДЛЯ МЕНЕ БУЛИ ТЕКСТИ ДІТЕЙ, ЯКІ МЕШКАЛИ В ГЕТТО»

— Чому саме тема Голокосту?

— Ми повинні пам’ятати про Голокост. Не лише через повагу до його жертв, а й для усвідомлення, на що можуть бути здатними цивілізовані люди, коли порушено їхню ієрархію цінностей, вміння відрізнити добро від зла; коли люди відмовляються бути відповідальними за власні вчинки й сліпо виконують накази.

Це — один з найгіркіших уроків сучасної історії людства, і неможливо допустити, щоб про нього забули. Історія йде по спіралі, деякі процеси в нашому світі повторюються циклічно. Нині ми опинилися перед явищем, коли суспільні настрої небезпечно наблизилися до тих, що панували в Європі 80 років тому. Якщо знати, до чого це призвело тоді, можна запобігти повторенню подібного розвитку подій сьогодні.

— Як виникла ідея написати дитячу книжку на таку непросту історичну тему?

— Я, звісно, завжди в загальних деталях знав, що відбувалося під час Другої світової війни. Та хоча й народився, і зростав у Варшаві, про тамтешнє гетто чув дуже мало й навіть не знав, де саме воно було. Працюючи над книжкою для дорослих «Почет польських королев», події якої почасти відбуваються в 1930-х роках та під час війни, я почав розпитувати людей, які тоді мешкали у Варшаві, розмовляти з ними, дізнаватися їхні історії. Серед них була Стефанія Ґродзенська, танцівниця, письменниця, сатирик, актриса — одна з найвидатніших особистостей польської культури ХХ століття. Стефанія разом зі своїм чоловіком, поетом Єжи Юрандотом, два роки мешкала у Варшавському гетто. Удвох вони заснували там один із театрів, що працювали в цьому районі, «Феміну». Завдяки Стефанії я почав вивчати історію гетто. Згодом були сотні книжок, зустрічі з іншими вцілілими в’язнями. Коли я закінчив роботу над «Почтом», то вже знав, що продовжу писати про це місце й ці події, та цього разу для найважливіших, на мою думку, читачів. Для дітей.

— Що відкрили для себе нового у цій темі, працюючи над «Ковчегом часу»?

— Я багато читав, але намагався уникати художніх книжок. Передусім читав щоденники, автобіографії, спогади вцілілих мешканців гетто. Найважливішими для мене були тексти, написані дітьми та їхні спогади, записані одразу після війни. Читати це було неймовірно важко — гадаю, ніколи не позбудуся враження, яке ці тексти на мене справили. Я усвідомив, що найбільшою помилкою, яку всі ми робимо, є розглядання Голокосту як набору статистичних категорій — мовляв, загинуло стільки й стільки мільйонів жінок, чоловіків, дітей... Кожен із них був особистістю, відбулося стільки ж Голокостів, скільки налічується жертв.

«ЧУЖІ ТРАГЕДІЇ МИ РОЗГЛЯДАЄМО ЯК ТАКУ СОБІ СЕНСАЦІЮ»

— У книжці ви торкаєтесь ще одного важливого моменту — завжди є люди, які живуть по сусідству з катастрофою так, наче нічого не відбувається. Ця тема актуальна завжди?

— Мене завжди дратують прояви людської фальші — переглядаючи новини по телевізору, ми значно більше переймаємося тим, що бодай якось стосується нас, а чужі трагедії розглядаємо як таку собі сенсацію. Автомобільна аварія на дорозі неподалік нашого дому видається нам значно жахливішою, ніж убивство, що сталося тоді ж таки в іншій частині світу. Я ніколи не міг цього зрозуміти: смерть будь-якої людини, байдуже, який у неї колір шкіри, віра чи мова, для мене однаково важка.

Нині значна частина європейців сприймає хвилю іммігрантів із Сирії як незручність, а новини про драматичні події в цій країні — як телевізійну сенсацію, так само, як і новини про події в Україні. І це дуже небезпечно, бо може призвести до трагедії, яка торкнеться всіх. Так, як це сталося вісімдесят років тому.

— Як, на вашу думку, чи можуть дитячі книжки про складні історичні досвіди запобігти подібним речам у майбутньому?

— Я глибоко переконаний: якщо знати про помилки минулого, є шанс уникнути таких помилок у майбутньому. Про це й говорить у «Ковчезі часу» Мандрівник, якого зустрічає Рафал. Художня книжка має величезну перевагу над підручником з історії: вона дає читачеві можливість ототожнювати себе з героєм і його пригодами, впливає на його емпатію й краще запам’ятовується.

— Чи варто писати для дітей про травматичні події, які відбуваються тут і зараз? У випадку України — це Майдан і війна... Або краще зосередитися на подіях історичних, які не так травмують, але можуть передати схожі відчуття й переживання?

— Молодих людей слід поважати. Їм треба розповідати про світ, про те, як він влаштований; пояснювати, наскільки загрозливими бувають пасивність і звичайна дурість. Діти — це просто люди, та вони знають менше за дорослих, а система їхніх цінностей ще доволі хистка й не окреслена. Проте вони думають і аналізують усе, що їх оточує, так само, як дорослі. Що більше відповідної інформації ми їм дамо, то розумнішими вони будуть у дорослому віці, тим кращий світ створять для всіх нас.

«ДІТИ МАЮТЬ ДУЖЕ РОЗВИНЕНУ ЕМПАТІЮ»

— Коли ви зустрічаєтесь зі своїми юними читачами, як говорите з ними про Голокост? Як діти сприймають цю тему?

— Такі зустрічі для мене — неоціненний досвід, бо трапляється, що діти ставлять на цю тему влучніші й гостріші запитання, ніж дорослі. Передусім вони намагаються зрозуміти, як і чому таке сталося, тоді як більшість дорослих просто сприймає все як історичний факт, не аналізуючи його, а лише знайомлячись із подробицями. Пригадую зустріч із учнями єврейської школи у Відні — вона тривала понад дві години, причому презентація книжки зайняла хвилин двадцять, а решту часу діти ставили запитання. Мені довелося добряче міркувати, щоб відповідати розумно.

— Беручись за тему Катастрофи, завжди є ризик скотитися до моралізаторства. Або, навпаки, піти шляхом розчулення і сліз. У вас є особисті рецепти, як треба чи не треба починати розмову про «больові точки» історії?

— Я ніколи  не намагався формулювати таких принципів, швидше покладаюся на власні відчуття. У розмовах з дітьми можу досить швидко зорієнтуватися, яких тем краще не торкатися, — гадаю, це залежить від конкретних читачів. Усі діти різні. Але, наприклад, розповідаючи про варшавський зоопарк і події, що відбувалися там під час війни, стараюся уникати подробиць, які стосуються долі тварин. Діти мають дуже розвинену емпатію, і правда могла б їх дуже болісно вразити.

— Сьогодні історичні теми потребують свіжого погляду, очищеного від ідеологічної складової, нових форм представлення, цікавих ракурсів. Як, на вашу думку, треба подавати ці теми дітям?

— Сучасний світ заповнений тисячами подразників, і уміння зосередитись на чомусь одному стає дедалі більш рідкісним явищем, особливо серед молоді. Гадаю, найважливіше — це те, як ти будуєш розповідь. Вона має бути настільки цікавою й захопливою, щоб конкурувати з комп’ютерними іграми, всюдисущими супергероями чи мультиками. Якщо історія приверне увагу читача й утримуватиме її до кінця, це — величезний успіх. І шанс, що такий читач захоче дізнатися й зрозуміти більше.

«КНИЖКА СЬОГОДНІ ПОТРІБНА НАВІТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ БУДЬ-КОЛИ»

—  Зараз у світі можна знайти чимало книжок на будь-яку тему, тож перед письменниками стоять неабиякі виклики. Що сучасні автори можуть запропонувати юним читачам нового?

— У сучасному світі попит формує пропозицію. Сьогодні письменник не може існувати відірваним від світу дітей, він мусить вивчати їхні потреби й тренди, які привертають їхню увагу. Вміле оперування популярними мотивами може стати ключем до успіху. На щастя, в добу Інтернету знайомитися з такими напрямами значно легше, ніж кількадесят років тому. Пишучи «Ковчег часу», я вибрав формулу на межі наукової фантастики та реалістичної прози. Я вирішив, що фантастичні мотиви в цій історії можуть стати тим прийомом, що дозволить мені запросити читача до Рафалового світу. Для дітей слід писати так само, як для дорослих. Вважаю, що книжка є вартісною, якщо порушує важливі, універсальні, питання.

— Що книжка може дати сучасній дитині, яка живе в необмеженому інформаційному просторі?

— Передусім, незалежно від теми та інформації, що містить книжка, читання — важливий тренінг для молодої людини. Такий собі тренувальний зал для розуму, де виробляється терплячість і вміння зосереджуватися; а саме цих рис, за моїми спостереженнями, найдужче бракує сучасним дітям. Книжка потрібна, певним чином, сьогодні навіть більше, ніж будь-коли.

— Класик дитячої літератури Крістіне Нестлiнґер якось сказала, що книжки для дітей та підлітків не повинні виховувати. Яким ви вбачаєте завдання хорошої дитячої чи підліткової літератури?

— Діти надзвичайно вразливі щодо моралізаторства й вульгарного дидактизму. Вони хочуть, щоб їх сприймали серйозно, будь-яку спробу повчати вважають як зневагу — про це не можна забувати і щосили уникати цих проявів, коли пишеш. Проте я не згоден з тим, що книжка не може мати виховної цінності, бо кожна книжка, з якою ми познайомилися в дитинстві, впливає на нас і залишає щось у нашому розумові й серці.+

За організацію інтерв’ю та переклад з польської дякуємо видавництву «Урбіно» та Божені Антоняк

Марія СЕМЕНЧЕНКО