1946 рік. ГУЛАГ, точніше – один із таборів у Воронезькій області. Зечка-уголовниця оголює перед іншої ув’язненою груди, показує татуювання у вигляді хреста і пояснює наївній політичній, що не боїться «сук», які верховодять у табірному бараку, бо вона є «воровкою в законі». Ок. Кримінальний авторитет, який сповідується політичній – припустимо. Жінка, котра має посідати верхній щабель тюремної ієрархії, бере до уваги якихось «сук» і тим самим вказує на своє їм підпорядкування – навряд. І нарешті коронований (татуювання ж бо) вор-в-законі є жінкою – навіть у 1940-х це щось екстраординарне, а надалі просто неіснуюче…

Словак Павол Ранков у передмові до українського видання переймається, що його роман читачу, більш обізнаному, ніж автор, на реаліях комуністичної каральної системи, може здатися нудним, непродуманим, збитковим. Недарма переймається. Але, – наполягає Ранков, – його особисті очікування від перекладу інакші: «Матері» (Matky, 2011) мають зацікавити нас не історичним контекстом чи фактажем, а сюжетом, що базується на долях реальних людей. Послухаємося автора і підемо за сюжетом.

Дві словацькі родини, одна з 1940-1950-х, друга – 2000-2010-х. Мати. Дочка. Онук. (У другому випадку, хто саме народиться, не відомо – але за логікою сюжету то має бути також хлопчик). Про батька нічого не знаємо: він або не присутній в цій історії, або помер на її початку. Показово: батько, що позичив сину своє ім’я, загинув, і на його могилі – похованні хороброго партизана – вказано: безіменний солдат. Замість голубів, щоправда, ворони. Це розмова між-нами-дівчатами, здається; але по правді розмова між-нами-богородицями. А тут ще і з іменами не все так просто. За словацькою традицією первісток у родині отримує ім’я батька чи матері, отож всі персонажі Ранкова – тезки: Алєксєї, Зузани, Луції. І ця серійність так само не (тільки) метафорична, вона буквально рухає інтригу.

У ніч проти Різдва 1945 року до Зузани Лаюкової-млд в чергове навідався коханець-червоний партизан Алєксєй. Там його «накрили» німці і застрелили. Коли у селі міняється влада, вагітну від росіянина молоду жінку звинувачують, що це вона видала партизана фашистам і засуджують до п’ятнадцяти років таборів. Доказом її провини стає розписка: Зузана Лаюкова отримали від окупантів гроші за інформацію про Алєксєя. Далі будуть вісім років поневірянь словачки в ГУЛАГу (пропоную квест: знайди цитати з «Архіпелаг ГУЛАГ»). По смерті Сталіна і після повного встановлення у Словаччині нового ладу Зузана отримує право повернутися додому. Її син, котрого всиновила росіянка-начальниця табору, залишається в СРСР. Щоб вернути дитину Зузана береться за розслідування своєї кримінальної справи. Здогадалися уже? Розписку підписала Лаюкова-стар. Дочка видає свою матір властям, арештована стара накладає на себе руки у в’язниці, Алєксєй-млд повертається до матері і країни, яких не знає і не любить.

Якщо вам потрапляли до рук спогади жінок, котрі мали досвід ГУЛАГу, то в розповідях Зузани ви побачите всі до того знайомі елементи. Нестерпні умови побуту і виживання попри все, нарікання на клімат, описи виснажливої фізичної праці, складні щонайменш стосунки з охоронцями та «кримінальними», а разом із тим – щемливі історії жіночої дружби, взаємної підтримки та дрібні радощі ув’язнених. Наприклад, є тут майже хрестоматійний, ба збірний сюжет про святкування Різдва у таборі. Але до того всього у Ранкова наявні (наголошені навіть) моменти, котрі мемуаристки замовчують зазвичай: те, власне, що робить цю історію оповіддю про жіночий досвід. Зузана народжує Алєксєя в бараку, їй допомагають не лікарі, а такі саме полонянки; пуповина відтята консервною банкою; крики немовляти, які заважають спати іншим жінкам, що загрожує смертю і дитині, і матері; годування у відриві від лісоповалу; болі від поєднання лактації і хронічного голоду… Моторошні картини, які попри факт відповідно високого пафосу (справжнісіньке страдництво), пафосними язик не повернеться назвати.

Історію Зузани ми дізнаємося за посередництва студентки, що пише магістерку з орал хісторі – про досвід материнства в концтаборах. (NB: фахівцям з усної історії Ранкова читати не раджу, бо, знаючи складність і відповідальність роботи з особистими свідченнями, інакше як злу пародію «Матерів» не сприйняти). Луція вагітна. Їй випадає складний вибір. Науковий керівник вимагає покинути дослідження і родити дитину, до чого вона надається більше, ніж до науки (персонаж мерзенний, але рацію має). Луція-стар безапеляційно наполягає на аборті. Дівчина натомість втікає з дому і переховується у Зузани, де дописує її історію. Народити своє немовля їй доведеться в автівці постарілого Алєксєя. Той давно емігрував із країни, але от повернувся на прохання старої – вчасно.

І в цій сюжетній лінії варто згадати про високий, майже маніпулятивний пафос роману, позаяк «Матері» – здебільшого чтиво патетичне. Сучасниця коментує спогади своєї старшої посестри: «Мене збиває з пантелику, як вона все применшує, навіть іронізує інколи з дуже складних ситуацій із власного життя». Луція вражена навмисною глухотою. Вона воліє бачити в історії Зузани героїчну стійкість там, де її немає, а ще й і у такому форматі, в котрому її потребує сучасна людина. Не натуралістичний жах помирання, а така собі хоробра смерть під кулями з посмішкою на вустах. Згадка про іронію і стійкість потрібна молодій жінці, щоб оформити свої стосунки зі старшою: стосунки конкуренції і діалогу – уявні в обох варіантах.

Ані іронії, ані применшення в «Матерях» немає! Тут все серйозно, все гіперболізовано, все максимально символізовано – це не протокол розстрілу, це погребальний плач над розстріляним. Зрештою, Луція навіть не записує за Зузаною (орал хісторі, кажете), вона вигадує їй «підходящу» мову для «підходящої» історії. Протоколи читання цього роману відповідні (у нас Ранкова швиденько обізвали б якимсь «новим сентименталістом»).

Два ключі до читання «Матерів» автор повідомляє відкрито: Мойсей і Спаситель. Зрештою, і починається роман з Різдва. Зузана – дівчина набожна: до прикладу, з ризиком для себе вона переховує у таборі молитовник, який читає знову і знову. Поруч із нею така ж набожна подруга. Саме ця жінка вперше викаже думку: народжена в таборі дитина має всіх їй врятувати, вивести з рабства до Ханаану. Відтак, коли малим опікується «червона» охоронниця, і Алєксєй стає порядним радянським хлопчиком – з червоним галстуком на шиї і поемою про Павлика Морозова на вустах, – легенда про всиновленого Мойсея додатково підважується. Він Свій-серед-Чужих, який має прийняти «чужого» Бога, щоб вижити і здійснити волю «свого». І зрадити при цьому свого брата заради свого народу.

Два фрагменти. Перший – це міркування Зузани-стар, другий – відчуття молодшої; і там, і там показово означується: Чужий залишається Чужим, навіть якщо від нього залежить твій порятунок. Отже, «Голісінька дівчина зіщулилася на ліжку, схилила голову до колін і завчено молилася. — Богородице, почуй мене й допоможи, – повторювала. Мати з оберемком військового одягу дивилася на її голий хребет. — Почуй грішну й поможи більшовикові, – сказала злісно. – Добре, що батько не дожив до цього дня. Вони зустрілися поглядами» і «– Цей Алєксєй не буде більшовиком. Тільки тепер, коли я нарешті гарно роздивилася цю дитину, я стала його мамою. Я мала в собі абсолютно нове почуття, радість і відвагу. І саме тоді синочок розплющив одне око. Блакитне, батькове».

Втішу: малого піонера перевиховують, він змириться з життям у Словаччині, забуде чужу російську матір і простить рідну. Щоб наприкінці роману прийняти пологи у невідомо від кого вагітної Луції, котра врятувалася втечею як не до Єгипту, так у глухе словацьке село. Спаситель родиться, і на тому обривається роман.

Зузана-млд в мареннях під час хвороби не розрізняє Діву Марію і власну матір – це якась жінка, котра зараз піклується про неї. Як записала марення дослідниця-історик? Ввела респонденту у транс (це не жарт). Насправді поруч з дівчиною в цей час була старша подруга-німкеня, це її прохолодні дотики до гарячого лоба запам’ятала Зузана. Але у цій книжці немає просто матерів, всі як одна Богоматері, не менше. Чесно натомість: не маєш засобів, щоб описати недоступний тобі досвід – символізуй щосили. По ходу так проявляється ще й конче важлива тема, яку трактувати нам доведеться самотужки – тут уже без авторських підказок. Тема народження і божественного творення.

Той, хто творить – бог і мати, – мусить оберігати і врятувати своє творіння. Народити недостатнього, треба вміти вберегти: від смерті у брудному льодяному таборі або в стерильному абортарії. Більше того, спасіння передує творенню – діти Ранкова породженні, а не створенні. Його богоматері родять ординарних блакитнооких дітей, котрим відтак доведеться жити нестерпним життям месій… Зрештою, різниця між Мойсеєм і Павликом Морозов не така вже й разюча.

Біографія матері у світі Ранкова – це не серія прийнятих рішень як таких, всі його жінки не діють, а відчувають на собі дію. Натомість маємо серію прохань про допомогу чи усвідомлень: є люди, у котрих просити не можна ніколи. Є тут, нагадаю, ще одна мати – росіянка-охоронниця Ірина, яка всиновила Алєксєя, ростила його до дев’яти років і втратила назавжди. Всі ці матері щодо одна одної оформлюють таку собі таємну змову, протоколом якої і постають Мойсей і Павлик Морозов. У ній розбіжність не надається до відкидання – жінки присвоюють дітей одна одної так само, як і історії одна одної. Відтак стале ототожнення героїнь Ранкова з Іншою Жінкою – добровільне, але безальтернативне.

Щоб уникнути цього союзу в Іншою, було б проблематизувати себе. Але жінка Ранкова до того не надаються. Зрештою, в романі, половина котрого написана від першої особи, жодна з героїнь не говорить прямо за себе. Натомість весь час потребує посередника-слухача… Почуємо?

Ганна Улюра