Він є автором новел, романів, есеїв, перекладів, а від 2015 року ще й обіймає посаду голови Спілки письменників Фінляндії. Сюрреалізм його творів спонукає літературні кола називати його фінським Кафкою. А те, що невичерпним джерелом його натхнення є містична Ірландія, теж, мабуть, не випадково. Вайнонен бачить себе насамперед новелістом, та й як читач він особливо цінує стислість. У видавництві «Комора» вийшла друком книга з 13 вибраних новел Юркі Вайнонена в перекладі Юрія Зуба. Фінський літератор ґречно погодився відповісти на низку питань, зокрема про свою творчість, літературу Фінляндії взагалі, а також про свою діяльність на чолі Спілки письменників. Не оминули ми увагою й Україну.

– Пане Вайнонен, ваші твори вперше надруковано українською мовою. Які у вас очікування чи сподівання? Що це для вас – зустріч із новими читачами, літературна експансія чи щось інше? Чи відчуваєте ви хвилювання?
– Вихід українського перекладу – це велика честь для мене. Сподіваюся, мої вивихнуті історії знайдуть нових читачів і апелюватимуть до їхньої підсвідомості й думок. Либонь, це можна назвати експансією – хоча б тому, що, наскільки я розумію, фінська література не дуже часто виходить у світ українською мовою. Та проте я не відчуваю хвилювання, в мене взагалі це рідко буває.

– Розкажіть трохи докладніше про народження цих ваших новел, що вийшли в українському перекладі. Це був ваш дебют, і я знаю, що шлях до письменництва був тернистим, і, можливо, бувало нелегко зберегти віру в себе. Як вам вдалося здолати ці труднощі, що вам допомогло?
– Усі ці новели я написав на початку 1990-х років, коли вивчав літературу в Тамперському університеті, куди вступив 1989 року. Знайомство з сюрреалізмом на лекціях із історії мистецтв відчинило «брами» до моєї підсвідомості – до світу, який мене відтоді почав цікавити. Підсвідомість цікава мені, бо там усе є правдою (в підсвідомому світі немає потреби брехати, саме тому, що там усе правда). У студентські роки я писав новели й відсилав їх у видавництва. Безрезультатно, хоча їх часто оцінювали добре й називали їхній химерний світ цікавим. Так минуло 9 років, і аж тоді врешті-решт пофортунило – перша моя збірка «Мандрівник-дослідник» вийшла друком у видавництві «Локі-Кір’ят». Бувало, я геть зневірювався: здавалося суперечливим, незбагненним, що добре оцінюють – але не друкують. Я почувався ідіотом. Я так стомився від цього всього, що незадовго до радісної звістки з «Локі-Кір’ят» уже було вирішив зосередитися на літературознавстві й полишити писати художню літературу. Публікація першого мого твору й чудові відгуки про нього одним махом змінили мої плани. Згодом я відійшов від наукової діяльності й академічного світу.

– Хто з авторів на вас вплинув, надихнув на творчість?
– Хоча для моїх творів характерні політ фантазії та нестримне вигадування, з письменників мені до вподоби, наприклад, Гаррі Мартинсон, Пер Лаґерквіст, Франсуа Моріак, Мар’я-Лійса Вартіо, Марґерит Дюрас, а також Петер Гандке, які є більшою чи меншою мірою реалістичними оповідачами. А ось у Югані Пелтонені мене приваблює саме жвава уява, так само, як і в Джонатані Свіфті, яких я теж люблю читати. Великим був і вплив сюрреалізму – через образотворче мистецтво й літературу. І психоаналізу, ідей Зиґмунда Фройда. Скажімо, мій роман «Німий Бог» – це вияв поваги до сюрреалістів і психоаналізу.

Одним із найпам’ятніших і найвизначальніших моїх мистецьких вражень була картина Сальвадора Далі «Постійність пам’яті», яку я вперше побачив на лекції в університеті. Після цього я почав ліпше розуміти себе і збагнув, чому з мене випорскуються такі химерні оповідки.

– Як ви ставитеся до того, що вас називають фінським Кафкою? Як ви взагалі ставитеся до таких порівнянь?
– Ну, це почесно, коли тебе порівнюють із Кафкою. Авжеж, я і з його творчістю ознайомився замолоду. Щоправда, в мене самого не було тоді відчуття, що Кафка якось вплинув на мене й мою манеру писати і створювати світи. Безперечно, вплинув – тишком-нишком, за межею свідомого. Тепер я вже бачу, чому мої тексти порівнюють із його. Дехто порівнює також і з Роальфом Далем, але його твори я прочитав аж на початку 2000-х.
Напевно, такі порівняння все ж таки потрібні, коли для когось шукають місця в літературній царині. Для когось, чиї тексти дивнуваті й гібридні. Потреба людей усе класифікувати велика, вона свідчить про потребу панувати та контролювати.

– Ви пишете новели, романи, есеї, перекладаєте. На вашу думку, які грані вашої натури найбільше оприявнюються в кожному з цих видів творчості? Що для вас є найближчим?
– Особливо мені подобається писати новели, хоч я не знаю, чому. В мене – ідентичність новеліста, і для мене новела, порівняно з романом, – поважніший жанр, бо він більше відповідає способу мого перебування в світі. Як читач я теж ціную стислість. Із віком виник інтерес до написання есеїв, тут, напевно, мені стають у пригоді мої дослідницькі навички та підживлений ними аналітичний бік моєї натури. Писання есеїв схоже на прибирання: розкладання речей на потрібному місці, а також розуміння виниклої сукупності. Тобто це так само приємно, як і прибирати! Щодо перекладів – то тут потрібне співпереживання, здатність поставити себе на місце іншого (тобто, письменника, якого перекладаєш), бачити та спізнавати світ його очима. Тому я особливо люблю перекладати найсуб’єктивніші й найконцентрованіші тексти, а саме вірші. Кажучи загалом, мені до вподоби думка про створення т. зв. гібридних текстів, які важко класифікувати. Але для кар’єри це погано, бо літературна інституція хоче зарахувати письменника до якоїсь категорії й сподівається, що він залишатиметься в ній. Тоді його легше продавати.

Додам іще, що я не бачу снів, чи принаймні їх не пам’ятаю, але новели для мене – це як непобачені, незапам’ятовані сни. Вони просто не добулися до свідомості в форматі сну. Як на мене, найкраще я пишу тоді, коли маю в собі якесь ненайменоване зло, що долучається до творчого процесу.

– Чи пов’язана магічність у ваших новелах із фінським фольклором, чи любите ви, скажімо, казки?
– Якщо й пов’язана, то несамохіть. Я не дуже добре знаю фольклор, навіть фінський. Але те, що я читав, здебільшого в дорослому віці, хвилювало уяву. Міфічні елементи у фольклорі – різні перетворення, випробування, мінливість ідентичностей, боротьба добра зі злом, пояснення того, що відбувається, не фактами і законами природи, а чимось іншим. Такі речі, звісно, цікаві мені як авторові художньої літератури. Вони апелюють до моєї уяви, живлять її. В фольклорі людина розкривається в формі дуже багатогранного образу – такого, в якому її скеровує не суто розум, а й почуття. Людина посідає місце на межі видимого й невидимого, а це ох як цікаво!

– Чи чули ви колись щось про українську химерну прозу? Що ви знаєте про українських письменників і українську літературу загалом? А про інших людей творчих професій?
– Не чув про українську химерну прозу, одначе знаю, що дивній літературі дають різноманітні назви по всьому світі. Зізнаюся, що моя обізнаність із українським мистецтвом – досить слабка. Знаю Тараса Шевченка, хоча нічого з нього не читав. Траплялося мені також ім’я Іван Франко –¬ він був вельми активним і багатогранним діячем, переймався не лише літературою, а й політикою. А ще Бруно Шульц, польський письменник. У його творчості, мабуть, багато українського впливу, його рідне місто Дрогобич нині є частиною України, хоча в часи Шульца було, здається, Польщею. Впливи не корелюють із кордонами національних держав, те саме стосується й підсвідомих речей. Тобто якщо ти родом із певного краю, певної місцевості, ти черпаєш впливи звідти, незалежно від того, як проходять кордони національних держав.

– У ваших новелах є відчуття загальносвітового, вони не прив’язані до певного місця і є в цьому сенсі, так би мовити, неконкретними, атопонімійними. Та втім я спитаю: ви все ж таки пишете більше про Фінляндію та фінів – чи радше про ґлобальний світ? Скажімо, про Міку Валтарі казали свого часу, що хоч він і пише історичні романи про далекі країни, насправді завжди пише про Фінляндію.
– Принаймні свідомо я не пишу про Фінляндію та фінів. Акцент на національному мені як митцю нецікавий, цікаві натомість людськість і гуманність, і така собі колективна підсвідомість чи припущення про її існування. Як на мене, вже те, що я б дав котромусь із персонажів типове фінське ім’я, якось би баналізувало й ситуацію, яку я змальовую, і саму оповідь, її внутрішній світ. Можливо, у якомусь персонажі можна, якщо захотіти, знайти фінські риси, але мені думається, що їм притаманні й інші риси. Це люди, що переживають якусь внутрішню кризу чи перебувають у якійсь дивній ситуації зовнішньої реальності. Тоді вони часто намагаються розв’язати цю ситуацію, впоратися з нею – і з цього виникає оповідь, історія.

– Чи є щось особливе в фінській культурі, про що ви хотіли б насамперед писати й казати?
– Такого майже немає, хоча в будь-якому разі в мої тексти напевно потрапляє щось пов’язане з нашою культурою. Але фінську мову я, звичайно, ціную. Чудова мова, дуже конкретна й лише трохи абстрагована. От узяти хоча б дієслово «käsittää» (основне значення: «розуміти» – прим. перекладача): від нього пролягає дуже коротка дистанція до чуттів, відчуття дотику, торкання рукою (фінське «käsi»: рука – прим. перекладача), а відтак і до засадничого розуміння.

– Український читач не дуже обізнаний із літературою Фінляндії, хоча останніми роками її трохи більше почало з’являтися українською мовою, але все одно, на жаль, мало. Розкажіть, про що нині пишуть у Фінляндії взагалі й молоде покоління зокрема. Що саме найбільше знаходить відгук у публіки, які жанри? Чи популярним є читання як таке, і як людей заохочують читати?
– Я сказав би, що в нас пишуть на розмаїті теми, але, можливо, деякі з них виходять на перший план. Наприклад, діалог поколінь і їхні непрості стосунки. (Описуючи різні покоління, можна описати, як змінюється світ, а зміни останнім часом відбуваються дуже швидко). Це можна добре змалювати в історичних романах, які вельми популярні в Фінляндії досі. І дуже багато колег пишуть детективи й гостросюжетні твори. Вони добре продаються, тож на них можна незле заробити. Роман – панівний нині жанр. Аж занадто, як на мене. Молоде покоління, особливо жінки, часто описує інтенсивне життя, вщерть заповнене родинними справами, працею і захопленнями, а також пов’язані з цим усім почуття, часто вдається до тем стосунків між людьми. В недалекому майбутньому може з’явитися більше описів життя і переживань імміґрантів.

У Фінляндії нині читають багато, хоча є тенденція в бік зменшення, починаючи від 2000-х. Частково причина, мабуть, у соціальних медіа, які забирають свою частку часу й енергії (втім, це теж читання, зазвичай неглибоке). Крім того, наша культура повізуальнішала, а тому різні візуальні «тексти» перетягують читачів до себе від друкованих медіа.

– Ви знані також у іпостасі перекладача. Що саме в перекладацькій праці приваблює вас найбільше? Чи є якийсь переклад для вас найдорожчим/найулюбленішим?
– У перекладацькій праці приваблює можливість відтворити для фінського читача вже готовий, створений іншою мовою світ. Вигадувати нічого не треба, це зробив письменник, якого ти перекладаєш. Шанобливо транслювати цей світ далі, іншою мовою – це чудова місія. Приваблює й повільність, тому я особливо люблю перекладати вірші. А перекладаючи класиків, ти повільно і з зусиллям знайомишся з минулим, незнаним світом.

Мені дорогі насамперед усі перекладені мною ірландські тексти. Я кілька разів мешкав ув Ірландії, і культуру цього острова люблю. Серед моїх ірландських перекладів є, наприклад, вірші В. Б. Єйтса, Шеймаса Гіні та Пола Малдуна, ірландські памфлети Джонатана Свіфта, а також його чудовий сатиричний твір «Казка про бочку» про мистецтво 17-го і 18-го століть. У мені сидить маленький сатирик, якому, скажімо, Свіфтові тексти дають добру поживу.

– Я знаю, що в Фінляндії виходить щороку друком близько 200 назв перекладів, це солідний показник для 5,5-мільйонного народу. З іншого боку, останнім часом ця кількість зменшується з кожним роком. Чому так? Це стала тенденція – чи є сподівання на якесь відродження? Чи занепокоєні ви тим, що дедалі більше вартісних творів залишаються неперекладеними фінською?
– Позаяк художню літературу читають менше, ніж раніше, її й перекладають фінською менше, ніж раніше. Хочеться сподіватися, що це якесь тимчасове явище, але дуже боюся, що це не так. Що стосується фінських перекладів нехудожньої літератури, то їх стає менше, бо, наприклад, у академічному світі всі пишуть у наш час англійською. В Фінляндії ситуація була в цьому аспекті інакшою, коли сам я працював дослідником у 1990-х роках. У кожному разі, гарний перекладач, як і раніше, для письменника на вагу золота.

– Останнім часом точаться розмови про електронні видання, які можуть поступово зробити традиційні друковані книжки непотрібними. Наскільки це, на вашу думку, ймовірно, і якою мірою електронна книжка може зробити переворот у книжковій справі?
– Не думаю, що в Фінляндії електронні видання колись повністю витиснуть традиційні друковані. Вони існуватимуть паралельно, кількість електронних видань зростатиме. Електронні книжки, принаймні наразі, ще не здобули великої популярності в Фінляндії. Причиною може бути те, що фіномовний ринок – малий.

– Розкажіть про свою діяльність на посаді голови Спілки письменників Фінляндії. Чому в вас виникло бажання стати на чолі спілки, і які пріоритети ви собі означили?
– Думка спробувати себе в цьому здалася привабливою. Мене цікавить у світі багато що, а тому в житті я випробував різне. Балотування на посаду голови спілки, після шести років, проведених у правлінні, було одним із таких кроків. Скажу, що посадові обов’язки голови – різнобічні, і там ти дістаєш уявлення, власне, про все, що діється в літературній сфері в Фінляндії, та й трохи за кордоном. Як колишній футболіст я є командним гравцем, це допомагає на цій роботі, в якій я докладаю зусиль для покращення становища всіх письменників і умов їхньої праці. Робота останнім часом дуже соціальна – зустрічі з людьми і проведення засідань, і це створює противагу самотній і несоціальній письменницькій праці. Та й репертуар твій як читача розширюється, бо доводиться читати, наприклад, юридичні тексти (з якими в інший час майже не стикаєшся). Треба сказати, що юридичний текст буває досить марудним. І часом помічаєш, що якийсь пункт, сформульований із наміром зробити його якомога однозначнішим, можна витлумачити на диво багатьма способами. Одначе праця на посаді голови забирає час і енергію у творчого процесу. Тому власні тексти, які в мене в роботі, посуваються тепер вельми повільно.

Моїми пріоритетами в спілці є, зокрема, захист малонакладної некомерційної літератури й забезпечення майбутнього письменницькому ремеслу. Скажімо, коли побільшає електронних видань, треба домогтися, щоб письменник діставав більше прибутку, ніж дотепер. Крім того, письменник мусить завжди отримувати гонорар за свою працю. Тобто не тільки за саме написання творів, а й за виступи, зокрема. Публічні виступи – це частина письменницької праці. Наприклад, Спілка письменників Фінляндії платить тим, хто виступає на організованих нею заходах на книжкових ярмарках.

– Тепер питання позалітературне. Які почуття викликають у вас відомі під назвою Революція гідності події на Майдані та все інше, що відбувається в Україні впродовж останніх двох-трьох років, а також новини про конфлікт між Україною та Росією? Що це, на вашу думку, – просто локальний інцидент чи, можливо, це все має ширший вплив на події в світі? Як ви гадаєте, чим усе закінчиться й до чого треба бути готовим?
– Росія повинна вивести свої збройні сили з України й припинити підтримувати «повстанців». Сумно, що сталася ця сутичка, і що довше вона триває, то сумніше стає на душі. Ось сьогодні вранці (11.4) я почув по радіо новину, що подав у відставку Прем’єр-міністр України. Політична нестабільність, мабуть, не йде на користь жодному суспільству, та й мистецтву теж, хіба що, може, на якийсь короткий час. З іншого боку, мистецтво часто черпає теми з конфліктів і напружених стосунків, так завжди було. Я сподіваюся на розв’язання конфлікту дипломатичним шляхом, хоч не знаю, наскільки це реалістично.

– Що ви хотіли б насамкінець побажати українському читачеві або українцям узагалі, чи, можливо, розповісти щось таке, про що я забув спитати?
– Бажаю, щоб конфлікт ув Україні було розв’язано якомога швидше й сприятливо для українців. І бажано дипломатичним шляхом, як я вже зазначив.

– Дякую за інтерв’ю і бажаю Вам творчих успіхів!

Інтерв’ю підготував і переклав Юрій Зуб. Дякую Оксані Плаксій за допомогу в підготовці запитань.

Фото: www.kouvolansanomat.fi