В Україні відбуваються дивні процеси. Країна рухається до західних стандартів — демократії, відкритості, прозорості, свободи слова, а в деяких організаціях спостерігається повернення до авторитаризму, закритості, цензури, переслідування за критику. Мова про найбільшу літературну організацію в нашій країні — Національну спілку письменників України.

Прийом проти Ревкомiсiї

Кілька останніх місяців у Національній спілці письменників України розвиваються незрозумілі для непосвячених процеси. Спочатку там вибухнув корупційний скандал, під час якого най­ближче оточення голови НСПУ, яке привело до влади Михайла Сидоржевського, звинуватило його і головного бухгалтера організації у, м’яко кажучи, неефективному управлінні спілчанським майном. Четверо секретарів — Володимир Даниленко, Леся Мудрак, Володимир Шовкошитний і Олександр Бакуменко — ініціювали роботу Ревізійної комісії для перевірки фінансово-господарської діяльності НСПУ. За Статутом Спілки письменників, Ревізійна комісія не підпорядкована спілчанському голові, а лише з’їзду цієї організації. Доки Ревізійна комісія працювала, Михайло Сидоржевський її залякував, погрожував кримінальною відповідальністю, а коли спілчанські ревізори знайшли аудиторську компанію, голова НСПУ сказав, що підбере не той аудит, який вони хочуть, а той, який йому треба. І підібрав. Цим «незалежним аудитом» виявилася аудиторська компанія ТОВ «Консалтинг ЛТД», з якою пов’язана трудовими відносинами донька головного бухгалтера НСПУ, яку разом із головою підозрювали в корупції. 

Наведу кілька фактів зі звіту Ревізійної комісії Спілки письменників. Через заниження орендної плати до ринкової кон’юнктури за квадратний метр лише на Банковій, 2 Спілка недоотримує 229 тисяч 477 грн. щомісяця і 2 мільйони 700 тисяч за рік. За правління Михайла Сидоржевського НСПУ дозволила перепланування, реконструкцію і капітальний ремонт своєму орендареві ТОВ «Євротранзит» на суму понад 5 мільйонів гривень, і якщо з цією організацією буде розірвано договір оренди, то Спілка буде зобов’язана відшкодувати «Євротранзиту» цю суму. Висновок Ревізійної комісії звучить так: списування головою НСПУ великих сум боргів за оренду, заниження ціни оренди за сумами, нижчими від ринкової вартості, затримка зарплати працівникам апарату Спілки на понад три місяці, підробка електронних підписів, коли за Михайла Сидоржевського у документах фігурували підписи покійного голови НСПУ Віктора Баранова і т.д. Цікаво, що вже за правління М.Сидоржевського все майно НСПУ було внесене в заставу за борг від несплати ПДВ під час продажу письменницької поліклініки на вулиці Рейтарській. А це означає, що запущений механізм його відчуження, і в будь-який момент вся нерухомість Спілки письменників може бути продана для того, щоб розрахуватися з податковим боргом. Майно в заставу внесено не за рішенням з’їзду письменників чи правління НСПУ, не за рішенням суду, а з ініціативи голови Спілки письменників. І під час продажу майна частина коштів піде на розрахунок податкового боргу в розмірі 2 мільйони 600 тисяч гривень, а частина може просто осісти в кишенях. Зараз М.Сидоржевський залякує непосвячену в тонкощі корупційного скандалу письменницьку громаду, що опозиційно налаштовані секретарі добиваються не прозорості фінансово-господарської діяльності Спілки, а хочуть продати спілчанське майно ледь не особисто Президенту України Петру Порошенку або комусь із його найближчого оточення. Хоча пан Сидоржевський не оригінальний. Цю ідею залякування свого часу застосовував ще Володимир Яворівський, коли страхав усіх, що будинок на Банковій, 2 хоче забрати Леонід Кучма. Нинішній голова НСПУ не зізнається, що за такого розвитку подій процедура банкрутства Спілки вже запущена, і він сам доклав до цього руку. Що ж відбулося у Спілці письменників після перевірки Ревізійної комісії? Звіт комісії було зачитано на правлінні НСПУ. За логікою, його треба було відразу передати в правоохоронні органи. Але голова вирішив створити ще одну комісію з наближених до нього людей, яка мала вивчити цей звіт і заховати його результати подалівід цікавих очей. Так воно і сталося. 

Після перевірки Ревізійної комісії він почав перезавантаження своєї команди. Без участі чотирьох­ секретарів від секретаріату було відсторонено голову Київської організації Володимира Даниленка (хоча, за Статутом НСПУ, це могло зробити лише правління Спілки письменників через хворобу, смерть або інші поважні причини). Згодом від секретаріату таким же чином було відсторонено секретаря з молодіжної політики Лесю Мудрак. На цих двох письменниках трималися всі нові ініціативи Спілки: видавничі проекти, конкурси, конференції, нові літературні премії, і саме з ними була пов’язана надія на реформування НСПУ.

Успiшнi менеджери зайвi?

Навколо Лесі Мудрак завжди гуртувалася молодь. За рік роботи вона проявила себе енергійним і здібним менеджером. Провела міжнародний молодіжний літературний форум, конкурс кращих творів молодих авторів «Гранослов», молодіжний фестиваль «Карпатський пегас», молодіжну програму спільно з польським міністерством культури і журналом «Всесвіт». Разом із Міністерством молоді й спорту та Малою академією наук Леся Мудрак організувала творчий уїк-енд у Пущі-Водиці. Разом з угорським самоврядуванням українців — перший міжнародний конкурс казок та організувала літературну сцену на фестивалі «Трипільське коло». 

Ще більше зробив Володимир Даниленко. Успішні літературні проекти він проводив і до роботи в НСПУ. Ним було започатковано розрекламовані в ЗМІ конкурс гостросюжетного роману «Золотий бабай», міжнародний літературний конкурс «Коронація слова», видано антології сучасної української літератури «Квіти в темній кімнаті», «Опудало», «Вечеря на дванадцять персон», антологію кримськотатарської прози в перекладі українською мовою «Самотній пілігрим», добре відомі в літературному середовищі. За рік роботи в НСПУ Даниленко видав серію «Перша книжка автора», заснував премію «Літературні відкриття року» для дебютантів-прозаїків, «Золотий кларнет» для дебютантів у поезії, рейтингову акцію творчих спілок «Книжка року», організував літературні підсумки року «Глиняний кіт», міжнародну премію «Воїн світла» пам’яті Михайла Жизневського, видав переклади сучасної білоруської прози — антологію білоруського оповідання «Як риба об лід» та книжку повістей опозиційного білоруського письменника Бориса Петровича «Спочатку була темрява», провів наукову конференцію і видав збірник «Після падіння тюремного муру», присвячений здобуткам української літератури за роки незалежності, організував Дні білоруської літератури в Україні, створив лабораторію верлібру, підготував антологію сучасного українського верлібру «Світ не завершено», конкурс сучасної української п’єси у жанрі комедії «Золоті оплески», конкурс афоризмів та дитячий конкурс «У пошуках літературних талантів». Леся Мудрак і Володимир Даниленко — успішні менеджери, які вміють організовувати нові літературні проекти, знаходити спонсорів і рекламу та знають, як можна сталінську літературну організацію реформувати i перетворити на сучасний центр літературного менеджменту. Тому саме цих людей Михайло Сидоржевський, злякавшись критики і конкуренції, відсторонив від роботи.

Творчiсть із рудиментами

Кого ж замість них він наблизив до себе? Найбільше вражає новий радник голови Спілки — сімдесятип’ятилітній Василь Фольварочний, відомий у літературних колах тим, що за його ініціативою з ярликом «українського буржуазного націоналіста» було виключено з Чернівецького університету Василя Кожелянка,  засновника в українській літературі напряму «альтернативної історії», автора романів «Дефіляда в Москві», «Конотоп», «Срібний павук», «Діти застою». У радянські часи Василь Фольварочний писав п’єси про трудові подвиги секретарів обкомів партії, які ставили на сценах обласних театрів, а за незалежності почав писати товстелезні романи про Симона Петлюру, Йосипа Сліпого та інших представників Українського відродження. З подачі Василя Фольварочного, як у добрі радянські часи, до Спілки повернулася спілчанська інквізиція. А ще пан Фольварочний прославився тим, що за правління Володимира Яворівського привів до Спілки Анатолія Крима, який відразу став секретарем з економічних питань і продав письменницьку поліклініку та чимало іншого спілчанського майна. 

До тридцяти дев’яти років у апараті ЦК ЛКСМ України працював ще один нинішній секретар НСПУ Анатолій Качан. До колишніх комсомольських працівників належить і сімдесятилітній секретар Олександр Божко — перекладач з вірменської і давно забутий редактор «Всесвіту», який вже за часів незалежності просидів у посольстві України в найглухіших пострадянських республіках. Викликає здивування і вісімдесятилітній голова приймальної комісії Петро Засенко, що за життя написав п’ять поетичних книжечок. Він — скромний чоловік, та коли прозвучить від начальства наказ вижити когось з апарату, як він відразу ж за звичкою кинеться його виконувати. 

Михайло Сидоржевський — найсіріший голова НСПУ за всю історію цієї організації. Йому допоміг стати письменником Михайло Слабошпицький, коли пан Сидоржевський був безробітний. Слабошпицький видав йому тонюсінького поетичного метелика «Здвиг», зібрав усі заробітчанські статті, написані в газетах, де підпрацьовував Михайло Сидоржевський, і видав книжкою «Навпіл між обома світами». Цих двох книжок вистачило, щоб вступити до Спілки письменників.

Слабошпицький допоміг Сидоржевському стати головним редактором газети «Літературна Україна» і вступити до Спілки. Щоправда, вдячності до свого покровителя пан Сидоржевський не виявив. І через деякий час зробив із Михайла Слабошпицького свого ворога. Пам’ятаєте фільм Тенгіза Абуладзе «Спокута»? Там звучить така фраза: «Він володів рідкісним даром перетворювати друзів у ворогів, а ворогів — у друзів». Ця цитата дуже точно відповідає характеру пана Сидоржевського. Його колишні друзі Володимир Даниленко, Леся Мудрак, Володимир Шовкошитний, Олександр Бакуменко, котрi зробили багато для того, щоб він став головою Спілки письменників, перетворились у його ворогів, яких він виживає з організації, а натомість оточує себе людьми, що мають у НСПУ свої інтереси. І Сидоржевський добре грається на цих людських слабкостях, обіцяючи кожному те, що він хоче. Наприклад, щоб заохотити свого радника Василя Фольварочного, він відразу влаштував у апарат НСПУ його ­дружину Тетяну Пишнюк. Сам В. Фольварочний мріє про те, що перебування в радниках М. Сидоржевського допоможе йому стати лауреатом Шевченківської премії. Про це ж мріє і колишній комсомольський працівник Анатолій Качан. Подейкують, що Михайло Сидоржевський їздив до Івано-Франківська, щоб запропонувати голові тамтешньої письменницької організації Спілки Євгену Барану за підтримку його політики на правліннi посаду голови Київської організації, розраховуючи змістити Володимира Даниленка на щорічній звітній конференції столичної письменницької організації.

Сьогодні НСПУ — одна з найчисельніших творчих організацій України, що нараховує понад 2,5 тисячі письменників, серед яких багато незаплямованих минулим молодих, талановитих, перспективних, креативно мислячих людей, які активно творять українську літературу, твори яких читають і знають. Тому не зрозуміло, чому її очільником став Михайло Сидоржевський, людина без імені, літературного авторитету та менеджерського хисту. І чому після Революції гідності, коли українська нація продемонструвала світові силу духу, благородство і громадянську мужність, найбільша письменницька організація замість того, щоб порвати з рудиментами сталінізму, впустити в себе дух революційних змін і молоду енергію, знову повертається до радянських традицій, формуючи апарат з людей похилого віку, обтяжених комуністичним минулим. 

На прикладі Національної спілки письменників України видно, що надалі творчі спілки не можуть існувати в тому вигляді, в якому були у СРСР. Їх потрібно реформувати в центри сучасного мистецького менеджменту, порвавши назавжди зі старою радянською системою управління. У ситуації зі Спілкою письменників це вже буде робити не Михайло Сидоржевський зі своєю радянською командою, а інші покоління, які люблять літературу, а не посади в НСПУ, які знають, як підняти авторитет письменника і думають не про те, як відкусити шматок спілчанського пирога, а про престиж української літератури в Україні і в світі, не шкодуючи ні сил, ні часу для цієї благородної справи. 

Алла ТОПЧІЙ,поетеса, журналістка, у НСПУ з 2002 року