Бувають діти дорослі не за віком. До будь-якої ситуації вони підходять філософськи, намагаються усе зрозуміти, розробляють власний алгоритм вирішення проблем. Саме про такого розумного і розважливого хлопчика оповів Марк Лівін у повісті «Бабине літо».

Жданові лише 10 років, але він з усіх сил намагається розібратися в тому, чому його батьки розлучаються.

«Я думаю, що ви зараз сваритеся, бо перестали бути спостережливими та лагідними одне з одним і занадто сильно захопилися фантазіями: хто, коли і куди та з ким ходить, для чого він це робить, хто що про кого думає і таке інше», — пише Ждан у листі татові.

Власне, той факт, що Марк Лівін обрав наратором дитину, допомагає читачеві побачити світ очима цього хлопця, створює враження наближеності описуваних подій, сприяє глибшому переживанню та вчитуванню, дає авторові змогу досягти більшої суб’єктивізації зображення. Персональна повістувальна ситуація відкрила можливості більш широкого виходу на авансцену внутрішніх, часом, може, навіть ірраціональних психологічних потенцій, визволених від фільтрації і цензури свідомості.

У той же час оповідь від першої особи передбачає психологічну еволюцію го­ловного героя, рухливість його внутрішнього світу.

Автор протягом усього твору майстерно вимальовує, як змінюється ставлення хлопчика до батька. Ждан пише Маму, Бабусю, Дідуся з великої літери, а тата — з малої. Він щиро зізнається, що злиться на батька і зовсім не сумує за ним. Однак що більше хлопець роздумує про це, тим більше йому хочеться помирити тата й маму. Зрештою, той його лист, у якому Ждан розповідає татові про своє бачення ситуації, свідчить про те, що хлопчик зрозумів дуже важливі істини: в розриві шлюбу практично ніколи не можна винуватити одну людину, а майже будь-який конфлікт можна «розрулити», якщо вміти прощати.

У кожного нормального чоловіка, якого б віку він не був, у відповідь на сльози жінки виникає бажання їй допомогти, стати для неї рятівником і захисником. Це абсолютно прогнозована і адекватна реакція. Ждан постає перед читачами саме таким маленьким захисником, який хоче заспокоїти маму, зробити її щасливою, хоч і чудово розуміє, що не все залежить від нього.

«Кілька разів я чув, як мама плакала. Найчастіше вночі, але траплялося, що й надвечір, коли сутінки опускалися на місто і на душі навіть у мене все починало скребти та муляти. Це відчуття дуже сильно тягло донизу, ніби всередину підвісили важку гирю чи щось подібне. Із цим важко впоратися самостійно», — пояснює хлопчик.

У той же час Ждан не соромиться бути слабким. Він зізнається, що часом теж хоче плакати.

«Коли я побачив Маму біля хвіртки, я подумав, чи не розплакатися мені, бо дуже закортіло. Я вибіг із будинку й міцно обійняв її. Мама пахла помаранчами, кремом для рук, вітром і потягом. Я ще раз подумав: може мені все-таки заплакати?»

Крім того, у 10-річної дитини навіть дорослий читач може дечому навчитися:

Важливо бути об’єктивним в оцінці власних можливостей;

Ждан каже «гупати м’яч», а не «грати у футбол», бо не вважає себе добрим гравцем. Хлопчик об’єктивно оцінює свої здібності й уміння. Однак із плином часу йому все ж удається стати непоганим воротарем.

Перемога не є самоціллю;

Важливим є сам процес гри, те, що при цьому відчуваєш, те, що відчують твої уболівальники.

«Не рахуте голи, грайте для задоволення. І нехай гра триває не два по двадцять, а поки ви всі не втомитеся і не забажаєте дуже сильно яблучного соку чи вареників зі сливами».

Все, чого ми дуже чекаємо, неодмінно з нами трапляється;

Головне — йти до мети.

Так, коли Ждан і його друзі мали проводити змагання з футболу, а поле затопило через зливу, хлопці все одно наполегливо тренувалися, щоб одного дня, коли вода зійде, не осоромитися під час матчу.

Треба уміти прощати;

«Коли ми вечеряли за столом, я подумав про те, як зараз почувається тато. Ми всі тут разом, у нас у кімнаті горить світло, смеркання далеко позаду, Дідусь знову розповідає якісь історії, Мама і Бабуся сміються. Я подумав: а що в цей момент робить він? Хто поруч із ним? І чому я взагалі дозволяв собі протягом усієї цієї історії називати його з малої літери? Для цього були якісь підстави, чи що? Ні. Він був таким же Татом, як всі інші на світі, просто у певний момент, як той Дракон із казки про двох братів, став не на той шлях і не знайшлася людина, яка змогла б йому показати, які ще ситуації бувають. Відтепер я завжди називатиму його з великої літери, з повагою, бо інакше буде нечесно», — доходить до висновку хлопчик.

Коли не знаєш, як вирішити проблему, підключи фантазію;

«Коли я подивився на татів знак догори дриґом, то подумав, що він дуже схожий на жінку, яка квапиться у своїх справах… Тоді я подивився на знак у звичайному вигляді. І побачив у ньому півня. Я домалював око і гребінець, і вийшло дуже навіть смішно. Але як влучно застосувати це порівняння, я не придумав… Коли я подивився на знак питання збоку, то нарешті зрозумів, що він мені нагадує найбільше. Гачок!», — розмірковує Ждан.

Інколи дуже важливо подивитися в очі своїм страхам і зрозуміти, що проблема не настільки велика, якщо глянути на неї з іншого боку;

Коли хлопець побоявся лізти на дерево, дідусь показав йому розташовану нагорі шпаківню через бінокль. Глянувши на все довкола зі зворотнього боку, Ждан зрозумів, що нічого страшного насправді нема. Ця ситуація дуже символічна, бо ж усім нам часом бракує бінокля.

Навіть найбуденніше заняття можна перетворити на цікаву пригоду;

«Цей день треба запам’ятати, бо він виявився навіть важливішим за гупання, поливання та решту того, що я робив. Дідусь уперше за літо вирішив узяти мене на риболовлю».

Одна невеличка повість охоплює ціле літо головного героя і поділена на три розділи за назвами місяців. Всередині цих розділів є ще маленькі частини, які теж мають свою назву. Така структура є дуже зручною для сприйняття.

Що стосується назви, то зазвичай її смисл розкривається автором на початку твору або й протягом усієї повісті. Марк Лівін вирішив розкрити суть назви в останньому реченні, але читачеві й самому не важко було здогадатися, що означає «Бабине літо». Бабине й… дідове.

Отже, це книжка для дітей, в якому кожен дорослий може згадати себе в цьому віці. Це повість-ностальгія, легка й водночас глибоко філософська. Бо ж усі ми трохи ждани.

Юлія Юліна