Трохи схоже на шлях до депресії. Проте достойна компанія авторів – запорука стовідсоткового книгоманського задоволення, де естетичне заступає клінічне.

Ісабель Альєнде. Оповідки Еви Луни Переклад з іспанської Сергія Борщевського. — К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. — 256 с.

Це така книга, наче Маркес усміхнувся із затертої в мережі фотографії, Амаду по-батьківськи поцілував у скроню, Астуріас став на секунду трохи легковажніший, а Карпентьєр поблажливо констатував:  «Хроніка реального світу чудес». Якщо хоча б половина з цих прізвищ щось для вас означає, Ісабель Альєнде сподобається із вірогідністю у 99 %. І тут річ не в подібності до когось, а швидше, у спорідненості із традицією, не в канонах магічного реалізму, а світобаченні, яке мають люди від Гватемали до Чилі.

Сучасна чилійська письменниця − колишня політична вигнанка, журналістка, феміністка, красуня і розумниця. Її  твори перекладені 35 мовами, загальний наклад всіх книжок − 65 мільйоні примірників. Втім, творчість Альєнде критики з різних континентів оцінюють неоднозначно.

І тут дуже правильним було рішення «Видавництва Анетти Антоненко» почати знайомство з чилійкою саме зі збірки оповідань. Відомо, мала проза для українського читача як полум’я для метелика. Щоб обпектися об «Оповідки Еви Луни», треба бути ну дуже цинічним читачем, чи просто не любити латиноамериканську літературу як таку.

Пристрасні, лаконічні, непередбачувані − оповідання цієї книги перебувають між вигадкою і реальністю, адже сама Альєнде зауважує, що сюжети та образи часто бере з власного життя. Письменниці закидають комерційне використання здобутків святого Маркеса, хоча авторка «Оповідок Еви Луни» куди вища за гру в магічний реалізм, якою зловживає, наприклад, Лаура Есківель, і набагато ближча до Жоржи Амаду, бо ледь не в кожному оповіданні відчувається її повага і любов до простої людини, не міфічної, а з плоті і крові. Так, будуть моменти, коли початок оповідання здаватиметься мильною оперою з передбачуваним фіналом, проте Альєнде вміє повернути сюжет так, що виникає питання: «Коли ж вона нарешті схибить?!»

У збірці є твори сильніші, є слабші, але після прочитання книги залишається стійке відчуття задоволення, багатий післясмак, як від хорошого чилійського вина. Альєнде − це той випадок, коли терруар має значення, але її екзотичність не сприймається як виправдання можливих недоліків прози. Звертаючись до загальнолюдських цінностей, почуттів, властивих кожному з нас, авторка пропонує близькість спільних емоцій.  

Читайте також: Тест на якість: 5 свіжих перекладів

Семюел Беккет. Уот Переклад з англійської Володимира Діброви. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016. — 296 с. (проект «Вавилонська бібліотека»).

Один зі знакових творів Самюела Беккета – об’єкт наукових досліджень, які ведуть від теорії модернізму до філософії картезіанства і назад ‒ до швейцарського психіатра Карла Юнга та Старого Заповіту. Писати про «Уота» ‒ річ невдячна, бо це твір не для широкої аудиторії, та й фахові літературознавці не всі наважаться на ностальгію за університетською програмою. Тут мало «пропустити через себе», бо сам автор вже зробив це настільки глибоко, що без енциклопедичних статей не обійтися.

Перед зануренням у свідоме і підсвідоме, конфлікт між Богом та особистістю, раціональним і чуттєвим, варто відзначити, що поява повноцінного перекладу та видання саме цього роману Беккета ‒ привід для радості.

«Вавилонська бібліотека» спрацювала на висоті. Про видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» годі й казати, адже в їхньому виконанні «Уот» вийшов дуже естетським: зі шрифтами, графікою, по-особливому винесеними примітками та невідступним кораловим кольором. Художнє офрмлення для видання зробила дизайнерка Ольга Марусин.

Щодо тексту, то його розуміння неможливе без основних постулатів творчості Беккета, які в «Уоті» реалізовані з максимальною зосередженістю. Наприклад, письменник виступав проти диктату мови над автором. Звідси алогічність оповіді, переставляння літер, вживання повторів як реченнями, так і абзацами. Далі ‒ його прагнення створити ідеальне беззмістовне, чистий аркуш паперу. Саме для цього знадобився абсурд. Беккет вважав, що безумство є найкоротшим шляхом до небуття.

У романі ця теза реалізована через перебування Уота в психлікарні. Знову ж таки, шлях ‒ один з наскрізних образів творчості письменника. Він є у романі як прямими зображеннями, так і метафорою життя:  «З багатьох зворушливих картин, що відкривалися його зорові, жодна не зворушувала його глибше, ніж вид дороги…».  Навіть у книзі, свідомо позбавленій традиційної сюжетної лінії, відчувається процес перетворення персонажа.

Уот, який намагається все пояснити, знайти причину подіям, що з ним відбуваються, з часом і під впливом незримої присутності містера Нота (такого собі Бога-істукана), господаря маєтку, де він працює кілька років, перетворюється на істоту виключно чуттєву, обирає несвідоме, поступово зникаючи, наче його і не було.

Проте головним моментом, який найбільш точно пояснює беккетівське рівняння «алогічність = смерть», є страх. «Уот», за словами самого письменника, був написаний між страшними воєнними 1942 і 1944 роками,  «щоб не думати про те, що відбувається навкруги».  Війна, участь у русі Спротиву, постійне відчуття небезпеки зробили свою справу. Вони змусили Беккета ще глибше піти у відшліфовування власної філософії творчості та її реалізацію. Тому читачеві «Уота» легко не буде , як не було легко його авторові.

Читайте також: Роман Малиновський: Ми перевидаємо мертві переклади

Етґар Керет. І раптом стукіт у двері Переклад з англійської Андрія Бондаря. — Харків: Фоліо, 2016. — 186 с. 

Суворий, як сама правда життя, самотній навіть в оточенні власної оповіді, Етґар Керет констатує факти, які зазвичай не бентежать до кризи середнього віку, але потім накривають з головою. У збірці «І раптом стукіт у двері» спустошення і приреченість не є явищами ситуативними. Керет виводить їх на рівень власних художніх засобів, які цілком вдало доводять читача до аналогічного стану.

Захоплення депресією створює власний світ, в якому простіше відмовитися від усіх, нехай і умовних для автора, радостей, ніж піддатися мейнстріму й почати діяти, боротися, здобувати.

Суворий чоловічий песимізм Керета інколи зривається на дивні сентиментальні фантазії про лякливу душу ґуави чи золоту рибку, яка виконує бажання. Письменник ніби натякає, що лірика в душі, а крізь прозу буття може де-не-де прорватися й поезія.

Хочеться, щоб книжка не просто починалася з однойменного оповідання, а була обрамлена в нього. Це вимагало б розв’язки в кінці. Такою можна вважати оповідання «Яка ти тварина?», в якій, як і на початку, йдеться про письменника, того, хто вигадує історії, трансформує світ і слова інших людей під ту реальність, яка йому ближча до душі.

Привабливий своєю неоднозначністю, Керет не дивує стилем. Критики ще на початку його творчості підвели риску ‒ постмодернізм. Що тут додати? Хіба що уточнення – ізраїльський постмодернізм.

А це передбачає невидимі нам алюзії, потребу вчитуватися глибше, ніж просто у текст, який репрезентує той чи інший літературний напрям. Наприклад, звідки нам знати, що стукіт у двері для ізраїльтян ‒ один із символів смерті, адже спеціальна служба національної армії, яка сповіщає про загибель вояків, ніколи не використовує дзвінок.

Так, Керет – це екзотика для вітчизняного читача. Письменник, твори якого перекладено 37 мовами, нарешті «заговорив» українською. Тому читаємо, вивчаємо та впевнюємося у тому, що деякі явища не втрачають своєї універсальності, де б не мешкав автор.

Читайте також: Етґар Керет: Я не планую розмір своїх майбутніх дітей

Роберт Вальзер. Розбійник Переклад  з німецької  Олекси Логвиненка. — К.: Вид-во Жупанського, 2016. — 152 с.

Божевілля – слово, яке оточувало Роберта Вальзера, зважаючи на хвороби його братів, і самого поета. Цей висновок так і проситься після прочитання перших сторінок «Розбійника». Роздвоєння особистості як метод, вихід із пронизливого почуття самотності як мета.

Щоб продертися крізь грайливо-романтичну манеру оповіді Вальзера до чогось більш серйозного, потрібні час і терпіння. Чим себе потішити в процесі? Хоча б усвідомленням того, що маєте можливість читати твір неординарної особистості, чию прозу схвалювали прозаїки Франц Кафка та Герман Гессе, а вірші порівнювали з полотнами художника Поля Сезанна.

З першого погляду все просто: є оповідач, який має на меті розповісти про «розбійника» ‒ письменника, гультяя, серцеїда, порушника громадського спокою своїми вчинками, а більше думками й словами.

Читаючи Вальзера, треба розуміти, що головним для нього є текст – постійна дія, непереривне тло, створюючи яке, автор ніби впевнювався у власному існуванні. Написаний 1925 року, роман «Розбійник» вперше вийшов друком лише в 1970-х. Щоб розшифрувати мініатюрне письмо автора, знадобилося чимало зусиль науковців, що вивчали творчість недооціненого письменника.

Починаючи з банальної історії нерозділеного кохання, наратор-персонаж намагається витіснити зі свідомості читача того, про кого розповідає, посісти його місце, здобути прихильність. Для цього він описує життя розбійника, його стосунки з жінками, випадки, які читачеві здаватимуться схожими на карикатури. Але завдання виявляється невдячним, бо заявлені «вади» розбійника є такими лише для суспільства і часу, в яких йому не пощастило жити.

Продираючись крізь нетрі екзестенційних пошуків Вальзера, звикаючи до його улюблених тавтологій і синонімічних рядів, несподівано наштовхуєшся на фрази, які проситимуться в цитати, якщо не в щоденники, то статуси на Фейсбуці точно, як наприклад:  «Зло в собі треба злом і вбачати, але навіть у ньому слід намагатися відкривати красу, бо, зрештою, в цьому і полягає краса…».  Стрибки настроїв, тем, безглуздя і мудрості ‒ у цьому якщо не весь Вальзер, але принаймні та частина його творчості, яка підривала стандарти, засади та звички, пародіювала, протиставляючи свою самотність міщанству, стандартам і правилам.

Анастасія Герасимова