Це — не твір для «легкого читання». У новому романі Сергія Сингаївського, письменника, відомого перекладача з англійської та на англійську мову, йдеться про гуманітарну катастрофу — голод 1984—1986 рр. (твір під назвою «Дорога на Асмару» випущений у світ видавництвом «Кліо», автор віддав йому 7 років життя). Взагалі, на тлі «легкої», «одноденної» літератури (точніше — чтива), об’єднаної гаслом, «зробіть мені приємно та весело» — ця книга виглядає як удар батога по загрубілій совісті читача, по його занадто часто кволій, збайдужілій свідомості.

Так, вникати у ці жорстокі рядки важко. Нестерпно. Хіба легко «нормальній», «сучасній» людині читати про те, як працює в голодуючій Ефіопії медсестра Карен. «Уранці, обходячи чергу до центру інтенсивної годівлі, вона щосили уникає очей матерів. А ті, квилять, благають, пхають їй до рук своє дитя. І зроблять будь-що, аби воно потрапило всередину — підкинуть, підмінять... Тому відібраних доводиться мітити. Як пояснити цим жінкам — де знайти ці слова в будь-якій мові, — що приймають тільки тих, хто на грані, але має шанс? Триста дитячих пайок на день, як нагодувати ними тисячі? Щоденна еквілібристика, завдання — підтримати бодай найбільш життєздатних. Про інших просто не йдеться. Старі це розуміють, та ніхто не сидить в очікуванні кінця: до останнього ходять коло дітей, аби ще день-два — які, може, вже нічого не значать — бути їм за померлих батьків. Або просто вже зігрівають собою чи затуляють від сонця... Ось на що неможливо дивитися без сліз».

Не нам, українцям, чиї прадіди та діди пережили жахи Голодомору 1932—1933 років, читати ці рядки відсторонено-байдуже. Тому що «чужого» горя не буває — нібито «уже» до болю нагадує своє, рідне, незабуте. І тому, що в книзі є відчутні українські проекції та паралелі — майбутній читач «Дороги на Асмару» (сподіваємось, таких буде чимало) неодмінно їх «розшифрує». Автор роману, Сергій Сингаївський, сам був у 1984—1987 рр. військовим перекладачем у Ефіопії, де став свідком небувалого голоду внаслідок «соціалістичних перетворень» і війни режиму проти борців за незалежність Еритреї. І роль радянських тогочасних «радників» (військових та політичних) він чудово знає з власного, особистого досвіду. В епіцентрі боротьби з лихом, що його радянська пропаганда подає як стихійне, опиняється молодий українець (у цей образ автор, поза сумнівом, вклав чимало й власних спостережень та переживань), перекладач транспортного загону. Після першого шоку від картин людських страждань і насильства, перших випробувань екзотикою, спокус та розчарувань він усвідомлює, що став частиною складної й цинічної гри, що його країна підтримує братовбивчу війну та накачує зброєю кривавий режим. Належить щось вирішити...

Велика ж частина роману — це Київ, 2012 рік. Доленосне рішення має прийняти Україна, хоч мало хто відчуває це. Перед нами — і політичний роман, і роман про кохання, і філософський твір («Скільки разів я пересвідчувався, що боги не помічають таких жертв, як здоров’я, енергія, час. Лише запах крові може змусити їх подивитись униз. А інакше все йде своїм звичаєм» — міркує головний герой роману). Отже, ця книга, написана прозою, пружною, динамічною мовою, пронизана гостро сучасним (і водночас вічним) гірким болем за людину — безперечно, не розчарує читача.+

Ігор СЮНДЮКОВ,